"Дозвіл на святкування дамо взамін на список випускників, які діяли проти радянської влади"

У колегії Павла Ґалаґана брав шлюб Іван Франко

Столична школа №92 працювала у приміщенні колегії Павла Ґалаґана. Він був сином великих землевласників на Чернігівщині та Полтавщині Григорія Павловича та Катерини Василівни Ґалаґанів. Батьки планували дати хлопцю добру освіту. Але 27 квітня 1869‑го, коли Павлові було 16, помер від тифу. В пам'ять про сина батьки 1 жовтня 1871‑го відкрили школу.

Придбати в центрі Києва будинок справа недешева

Придбати в центрі Києва будинок справа недешева. Ґалаґан спродав непотрібні йому землі та власний дім на розі Хрещатика і Прорізної. І скупив будівлі на Фундуклеївській (нині вулиця Богдана Хмельницького. Країна). Передав колегії 13 тисяч десятин у Чернігівській і Полтавській губерніях, із них 5 тисяч для отримання щорічного прибутку.

У колегії Павла Ґалаґана півтора століття тому був центр формування еліти нації академіків, юристів, лінгвістів, лікарів, перекладачів, письменників. Імена багатьох із них увійшли в історію: Агатангел Кримський, Володимир Липський, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович.

Набирали найздібніших усього 70 учнів. 40 навчалися за власні кошти, решта були на утриманні родини Ґалаґанів. За зразок для закладу взяли коледжі при англійських університетах. Мала програму чотирьох старших класів гімназії. І хоча навчання було російською, Ґалаґани запровадили уроки українознавства.

Рівень освіти тут був вищий, ніж у гімназіях, посилено викладали математику й мови. Уроки словесності вели мовознавці Павло Житецький і Володимир Науменко, малювання художники Микола Мурашко й Микола Пимоненко, іноземні мови етнічні французи й німці. А партитуру для хору розписував композитор Микола Лисенко.

У колегії панував український дух. Коли мова була заборонена Емським указом, учні й викладачі ставили "Наталку Полтавку" рідною. Тут була велика бібліотека Ґалаґан сформував її зі свого книжкового фонду й поповнював.

Подивився на розбитий портрет Леніна і сказав: "Уберите это безобразие!"

4 травня 1886 року в домовій церкві, в якій згодом була учительська, брав шлюб Іван Франко з Ольгою Хоружинською. Онука письменника Зиновія Франко розповідала, що в день вінчання він так запрацювався в бібліотеці колегії, що забув про власне весілля й ледь устиг переодягнутися.

Під час Першої світової війни колегію евакуювали в Новочеркаськ, а потім у Кисловодськ. В її приміщенні діяв лазарет. У часи Української Народної Республіки в ньому розмістився штаб отамана Симона Петлюри. 12 вересня 1920 року колегію закрили. В радянські часи це була трудова семирічка, а згодом спеціалізована українсько-англійська школа №92.

Я прийшов у цей заклад працювати вчителем математики після закінчення Київського педінституту. Тут вчилися діти творчої інтелігенції та науковців письмен­ників Олеся Гончара, Дмитра Павличка, Івана Драча, Михайла Стельмаха, Павла Загребельного, Юрія Щербака, Платона Воронька, режисерів Сергія Параджанова, Володимира Денисенка, актриси Ади Роговцевої, співака Юрія Гуляєва, онуки Миколи Зерова, Івана Микитенка, Миколи Бажана, правнуки Івана Франка.

Школа №92 стала першою в Києві з посиленим вивченням англійської мови. Її викладали чотири рази на тиждень, а у старших класах на уроках виробничого навчання учні опановували переклад і машинопис англійською. Перші набори були по чотири паралельні класи, вчилися у дві зміни.

Тоді молодь захоплювалася джазом, "бітлами". Старшокласники за підтримки одного з батьків, який допоміг купити музичні інструменти, створили ансамбль. Він грав не зовсім радянську музику. Навесні з відчинених вікон на вулиці Леніна було чути, як учні співають пісні The Beatles.

Это развращенная школа, в ней происходят страшные вещи

Випускники школи згадували епізод, пов'язаний з учителем Всеволодом Шутьком: на перерві хлопці у класі чимось кидалися й розбили портрет Леніна над дошкою. Він упав, діти не встигли прибрати, бо продзвенів дзвоник і в клас зайшов учитель. Всеволод Леонідович підняв на лоба окуляри і сказав: "Уберите это безобразие!"

Школою №92 цікавилися спецслужби, бо в ній навчалися діти українських дисидентів: Андрій Сверстюк, Олена Дзюба, Олег і Валерій Руденки, Вадим Снєгірьов, Сурен Параджанов, Олександр і Тарас Денисенки. 1971‑го до нас заслали вчителя, який інформував служби про те, що тут діється. Я вирахував його пізніше.

У грудні 1973 року на стіл Щербицькому лягла доповідна КДБ. В її основі була фраза, нібито кинута Сергієм Параджановим на вечірці: "Это развращенная школа, в ней происходят страшные вещи". Після цього почалися викрутаси, щоб її прикрити. Прислали комісію з перевіркою. Ті сиділи кілька тижнів і не знайшли, до чого причепитися. За кілька днів повернулися. Один із членів комісії зізнався: "Нам сказали: доки не знайдете серйозних недоліків, не повертайтеся".

Почали заходити з іншого боку: мовляв, школа стара, приміщення розраховане на 70 дітей, а навчаються 300, це не відповідає санітарним нормам. Вирішили перевести в приміщення 53‑ї російської школи неподалік. Учнів там було вдвічі більше, ніж у нас. Вже думали, що наша школа загине, та батьки стали на її захист. Дійшли до першого секретаря міськкому партії Олександра Ботвина й домоглися, щоб рішення райвиконкому про об'єднання скасували.

Тоді я замовив у художній майстерні, що орендувала приміщення в підвалі школи, слоган: "Наше дело правое и мы победили!" Виставив за склом у шафі свого кабінету. Прийшли батьки учнів "бійці опору", як я їх називав. Сидимо, радіємо. І тут у двері вламується Валентина Усенко заступниця начальника відділу науки й навчальних закладів ЦК Компартії України. Глипнула на плакат і так різко: "Що ви маєте на увазі?" "Травлю цієї школи, кажу, коли кілька років шукали приводи, щоб її закрити то ремонти, то перевірки. І оце зараз придумали під приводом поліпшення роботи злитися з російськомовною школою, яка проковтне цю, і не буде 92‑ї. Сьогодні ми дізналися про скасування цього рішення, а я з радості й написав таке". Вона відповіла: "Що ж, працюйте, але я вам не заздрю. Такою поведінкою ви протиставили себе всій партійній і радянській владі Києва".

У нас із колегою з педінституту у видавництві "Радянська школа" мав вийти методичний посібник з математики. Дзвонить завідувач редакції: "Ви ще працюєте? Бо подзвонили з ЦК і сказали, що, доки прізвище Мальованого буде на обкладинці, її не видавати". Рукопис пролежав три роки.

Потім був ще один прийом: разом зі ще двома школами району нас поставили на капітальний ремонт, але тим допомагали, а нашій ні. Був розрахунок, що за літо не встигнемо. Але батько однієї нашої учениці працював виконробом, і ми зробили вчасно. А напередодні 1 вересня мені телефонує завідувач міськвно і каже: "Що, ви завтра починаєте? Ми забороняємо, бо, за нашими даними, ви зробили не все, що було передбачено капітальним ремонтом". Хтось доніс, що в деяких місцях не поміняли балок, бо будівельники сказали, що вони простоять ще 100 років.

Наказали скасувати перший дзвоник. Домовилися проводити заняття в другу зміну в 117‑й школі. Діти прийшли на святкову лінійку до 92‑ї, а потім колоною рушили вулицею Леніна через Хрещатик до чужої школи. Із 117‑ї нас перевели у 53‑ю в другу зміну. Балки довелося поміняти на це пішло пів року. Розрахунок був такий, що багато дітей розбіжаться. А вийшло навпаки за перше півріччя учнів побільшало на 20.

Від сірника не загорілися б

1971‑го хотіли відзначити 100‑річчя колегії Павла Ґалаґана. Письменники звернулися з листом до міністра освіти Олександра Маринича. Закрутилася підготовка. Театр Франка готовий був виділити залу. З художниками зробили урочисте запрошення й ескіз значка. У вищих інстанціях одразу спитали: "Чому це серп і молот на запрошенні розміщені внизу?", "А де гасло "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!"?"

Потім виявилося, що на святкування потрібен дозвіл ЦК. Підготував їм довідку про школу. Відповіли, що до­зволять взамін на список випускників колегії, які проводили ворожу діяльність стосовно радянської влади. На цьому організація ювілею школи й закінчилася.

Одного разу я вирішував якісь питання школи у міськ­вно, коли туди саме подзвонила Валентина Усенко. "Та женіть ви цього Мальованого к бісовій матері! Скільки він вам буде досаждати!" так кричала завідувачці у слухавку, що аж мені було чути.

У лютому 1977 року, о 13:40, дерев'яні сходи чорного ходу приміщення спалахнули. Вони були грубі. Від сірника не загорілися б. За кілька хвилин усі ходи було заблоковано вогнем, залишалися тільки вікна, через які евакуювали учнів. Що стало причиною пожежі досі загадка. Після цього нашу школу об'єднали з 30‑ю, що на вулиці Тарасівській.

Хочеш першим дізнаватись новини? Підписуйся на наш Facebook, Instagram, Telegram. Будь з нами!