Київ скинув радянську кирзу і став виразно українським – історик Олексій Сокирко

У нас ніколи не було ідеологічних партій і лідерів, для яких влада є самодостатньою цінністю, а не способом наживи, каже історик Олексій СОКИРКО

Відзначаємо восьму річницю Майдану. Як Революція гідності змінила країну?

Змінилося багато. Бачу це на прикладі Києва. Ще наприкінці совка він вбирав у себе людей різних регіонів, тому місто дуже різнобарвне. Зараз столиця скинула радянську кирзу і стала виразно українською. Найперше у мовному плані.

Українською говорили або селяни, або інтелігенти-гуманітарії

Я виріс у російськомовній родині, ходив до радянської школи. В центрі Києва на людей, які говорили українською, озиралися. Українську можна було почути на Бессарабському ринку, біля Червоного корпусу університету Шевченка та біля театрів і консерваторії. Нею говорили або селяни, або інтелігенти-гуманітарії.

Чому мовний критерій такий важливий?

Бо свідчить про орієнтованість людини на певні цінності. В українській культурній матриці з'явилися пазли, яких не було раніше. І у високій культурі, й у масовій. Але цей розвиток відбувається надто повільно. Революція гідності повторила ефект помаранчевої. Війна з Росією змінила країну набагато сильніше. Вона торкнулася всіх верств. Чіткіше постало: ким є українці? Питання національної ідентичності не вирішені досі. Старше покоління інтелектуалів не змогло дати відповідь. Вони вважали, що з проголошенням незалежності ідентичність відновиться сама. Але цього не могло статися після радянської політики зі знищення інтелігенції. Населення травмоване.

Кучма сказав інтелігенції: "Дайте нам ідеологію!"

У 1990‑х навіть не було бачення, яке су­спільство ми будуємо. Почало формуватися лише наприкінці першого президентства Кучми. Який на конгресі української інтелігенції сказав: "Дайте нам ідеологію!" За його президентства розбудували певні владні інститути. Це робили навпомацки.

В нас ніколи не було ідеологічних партій і лідерів, для яких влада є самодостатньою цінністю. Не способом наживи, а засобом змінювати суспільство. Деякі політики починають претендувати на щось подібне. Але справжніх харизматів, які хочуть змінити світ, я не бачу. Наші олігархи не Сороси. Але такі люди вже визрівають. Механізм політичного ринку з 1990‑х не дає їм змоги бути помітними. Проте пострадянські ресурси вже вичерпані. Прийдуть пасіонарії.

Якою є наша культурна матриця, яка, як ви казали, лежить в основі ідентичності?

Це зауважене сусідами прагнення свободи. Бажання бути самодостатніми в матеріальному й соціальному плані. Проте це має зворотний бік недовіру до ближнього й до державних інститутів. У нас важко утворюються недержавні організації, об'єднані не грантами, а ініціативами й цінностями. Це захисна реакція колективної психіки, опір тоталітарній системі у ХХ столітті.

У росіян і білорусів бажання свободи відсутнє. Це видно навіть на побутовому рівні. Гляньте міські новини в нас завжди є якісь конфлікти. Люди звикли захищати свої права. Вже знають, як це робити з юридичної точки зору. Це колосальний прорив. За Ющенка створили систему первинної юридичної допомоги безкоштовні адвокати, лікнепівські курси. Це дає результати стосовно побудови громадянського суспільства. Зрушення в судочинстві розблокує багато проблем, найперше в економіці.

Вибори війта це досвід участі громадянського суспільства

Також українцям не властивий етнічний і культурний расизм. Нашу територію із Середньовіччя населяли кримські татари, греки, євреї, вірмени. Це збагачує українську етнічну культуру. Досвід співжиття, хоч і з конфліктами, позитивний. Польща після війни стала моноетнічною через обміни населенням і політику асиміляції. В Україні ж така строкатість виробила терпимість.

Відсутність знань про свою еліту в минулому формує комплекс меншовартості в сучасного українця, казали ви. Чи вдалося нам виправити це?

Після 2014‑го значно покращилися справи з популяризацією історії та культури. На лекції Відкритого університету Майдану приходили люди з різним освітнім багажем, навіть випускники середньої школи, які працювали кур'єрами чи робітниками. Я читав лекції в невеликих містах Лубнах, Прилуках. До 2014‑го люди були стерильні стосовно знань про минуле. Виступи там були неможливі. А тут піднялася хвиля інтересу.

Суттєво змінилася ситуація на видавничому ринку. Історична тематика й раніше була популярна, а після Майдану стався прорив. Це поєднується з величезною кількістю перекладів історичної есеїстики й культурологічної літератури. Чудово, що ми не замикаємось у своєму, що нас цікавить світовий контекст. Для видавців це прибуткові проєкти. Зрушилися справи з кінематографом. Стрічки на історичні теми набули розголосу й мали високі касові збори. Утворився механізм, що дає змогу отримати фінансування для ігрового й документального кіно.

Найпроблемнішою залишається зброя масового ураження телебачення

Найпроблемнішою залишається зброя масового ураження телебачення. Воно практично не змінилося, що пов'язано з позицією власників. Точка прориву має бути саме там. В Україні телебачення не українське.

Останні років 20 історики мають чималі напрацювання, що допомагають закривати білі плями. Раніше ми говорили про Голодомор, про війну. Про еліту взагалі не згадували. Зазвичай писали, що наша еліта була неукраїнська. Що її представники зраджували свій народ, полонізувалися й русифікувалися.

Це спрощений підхід?

Так, і в підручниках він панує досі. Зі школи люди виносять, що українці завжди були безелітні. Це не так. Я дослі­джую історію Гетьманщини. Цю державу створила саме військова еліта, яка автоматично стала політичною владою та аристократією. Козацька верхівка у XVIII столітті знала право, історію, іноземні мови. Жанр козацького літопису еволюціонував у публіцистичний трактат, роздуми над історією. У преамбулі до конституції Пилипа Орлика докладно розповідається, що таке козацько-руський народ і звідки він узявся. Що козаки походять від хозарських племен, що вони служили різним правителям київським і литовським князям, польським королям, російським царям. Але завжди самі обирали володарів, укладаючи з ними угоди. Цей етногенетичний міф еволюціонував в "Історію русів" канонічний текст для витворення українського національного міфу в ХІХ столітті. Його читали Куліш, Костомаров, Шевченко й заря­джалися патріотичними ідеями. Почала формуватися українська національна ідентичність як свого роду громадянська релігія.

Польські політики позиціонують Річ Посполиту як прообраз Європейського Союзу

Зараз науковці активно пишуть про Річ Посполиту, період якої в українській історії тривалий час вважали "не своїм". Насправді це був унікальний проєкт поліетнічної держави, що для пізнього Середньовіччя рідкість. Політичні еліти різних народів уклали угоду про співжиття. У правових нормах це закріплено цілком сучасно. Польські політики позиціонують Річ Посполиту як прообраз Європейського Союзу. Правові норми, закладені в Люб­лінську унію, суголосні ЄС.

Україна втратила пазл культури магдебурзького міста. Його можна побачити у Львові або Бучачі, де збереглися ратуші, але не в Києві, Полтаві чи Чернігові. В Києві були сильні традиції самоврядування. Він постійно воював із гетьманами через спроби накинути йому якісь податки чи правила. Вибори війта були подібні до сучасних мерських. Це досвід участі громадянського суспільства. Його поставили на паузу в часи Російської імперії. Магдебурзьке право це ще певна інфраструктура впорядкування центральної частини. Треба відновлювати українську урбаністичну культуру для розвитку сучасних міст. Якщо далі надихатися проєктами бразильських чи корейських архітекторів, ми знищимо історичну спадщину, якої й так небагато. Історична урбаністика популярний напрямок у науці. Останні сім років почали розвиватися дослідницькі проєкти, в яких беруть участь історики, соціологи, архітектори. Вони співпрацюють із меріями й громадськими активістами. Це позитивна тенденція. У 2000‑ні це нікому не було потрібно.

Чи є в сучасній Україні проблема еліт? Кого зараз можна назвати нашою елітою?

Як історик сприймаю еліту функціонально. Якщо певна група політичного впливу здатна втримати в руках владу вона є нею. Головна проблема наших еліт вони не розуміють, що програють у конкурентній боротьбі. Причина відсутність пасіонарності. У Путіна є своє бачення світу й бажання його перетворювати. Наша бізнес-верхівка постійно відставатиме. Юлій Цезар завжди обійде хитрого Красса. Відсутність політичного заряду робить із наших еліт лузерів. Вони потребують курсів історії та філософії, які можна проєктувати на сферу, в якій хочуть бути успішні.

Декомунізація класна річ. Шкода, що її не провели в 1990-х

Як оцінюєте декомунізацію?

Хоч і маю претензії до роботи Володимира В'ятровича (голова Українського інституту національної пам'яті 20142019 років. Країна), але декомунізація класна річ. Шкода, що її не провели в 1990‑х. Комуністичні символи були штучними. Пам'ятники Леніну стояли в селах, де не було плит з іменами загиблих солдатів, які народилися в тій місцевості. Зараз у невеликих містах і селах з'являються монументи з іменами загиблих у війнах. На Волині я бачив меморіал, де на радянському пам'ятнику викарбувані імена людей, які воювали в Українській повстанській армії. Поряд поставили хрест.

Є питання лише стосовно пам'ятників, що мають мистецьку вартість. Наприклад, тачанка в Каховці. Там потрібен індивідуальний підхід. Головне щоб такі речі не мали токсичного впливу на жителів. Це в них єдиний пам'ятник. Треба розповісти місцевим про їхній історичний багаж. Завжди щось знайдеться. Можна відкрити музей тачанки, що була символом армії Махна. Був би класний проєкт і пам'ятник зберегли б, і місто стало б туристично привабливим.

Чи потрібна деколонізація? І чи треба перейменувати в Києві площу Льва Толстого?

На воротах Варшавського університету є мармурова дошка. Свідчить, що заклад заснував російський князь Костянтин Павлович, намісник Царства Польського, брат царя Олександра І. Тут теж має бути індивідуальний підхід. Толстой був відлучений від церкви. В імперських реаліях це означало цивільну смерть. Перед цим його обрали почесним членом університету Святого Володимира в Києві. Святійший синод Російської православної церкви звернувся до ректора з вимогою позбавити Толстого цього звання. Але той не погодився. Наголосив, що університетська громада сама вирішує, хто їхній почесний член. Я зберіг би площу Толстого хоча б через це. Добре, що є Український інститут національної пам'яті має приймати стратегічні рішення. Деколонізація повинна переформатувати соціальну свідомість витравити патерналізм та інфантилізм. Бо українці державі не вірять, але хочуть, щоб вона все вирішувала за них. Це наслідок колоніалізму. Якщо приберемо його символи, це допоможе виправити дефекти в соціальній свідомості.

Українці державі не вірять, але хочуть, щоб вона все вирішувала за них

Ваша книжка "Кулінарна мандрівка в Гетьманщину" це складання "повноколірної картини минулого"? Що вас найбільше здивувало, коли писали її?

Коли працював над історією найманого війська Гетьманщини, в мене були документи про харчові пайки. Уклав розділ про харчування військових, зробив реконструкцію раціонів. Це зацікавило читачів.

Якось мене запросили кілька платформ із виробництва крафтових продуктів розповісти про українську гастрономію. Зрозумів, що ця тематика швидше виховає патріота, ніж військова історія. Написав велику статтю про харчування київських міщан до Російської імперії. За документами XVIII століття відновив тогочасне меню. Стаття розрослася до 80 сторінок. Вирішив, що треба готувати книжку.

Кияни їли борщ, перша згадка про який датована кінцем XVI століття. Магдебурзький борщ варили з різними видами м'яса, хоча були й пісні з рибою або грибами. В нього додавали буряковий квас, цукор і закислювали лимонним соком. Такий борщ варили ремісники середній клас, підприємці. Їли здобу з пшеничного борошна на молоці або сироватці. Кашу вважали селянською стравою. Міщани наслідували кухню вищих верств. На стіл ставили багато видів ковбас і шинки. На свята була дичина. Пили горілку різних ґатунків, настоянки, молдовські вина та вистояні меди. На цехові й церковні свята наймали музикантів, запрошували священників.

Перша згадка про який датована кінцем XVI століття

При вході в цеховий будинок були мідний дзвіночок зі шнурком, лопатка для чищення взуття. Приміщення обкурювали ладаном та ялівцем, оббивали мальованими шпалерами, були мідні ліхтарі й канделябри, скатертини. Обов'язкова стаття витрат купівля мила і наймання праль. Тобто в доімперському Києві був європейський побут. Київського міщанина звикли сприймати стереотипно, як Голохвастова. Але це вже було виродження міщанства в імперський період. Зараз намагаються створити ресторани в київському стилі виходять кафешантани ХІХ століття.

Ще ніхто за вашою книжкою не відкрив ресторану?

Є люди, яких це цікавить. Але це вже бізнес. У таких проєктах моя робота консультанта має оплачуватися. Тут моя благодійність як ученого закінчується. І це правильно.

Підписатися на журнал "Країна" можна ТУТ

Хочеш першим дізнаватись новини? Підписуйся на наш Telegram. Будь з нами!

28