Ніхто в Європі

У понеділок, вівторок і середу ми будуємо хату: виводимо стіни, ставимо перегородки, мостимо підлогу, врізаємо вікна і двері. У четвер приходить сусід і то стіну турне, то двері підпалить, то перед порогом нагидить. У п'ятницю, суботу та неділю будуємо. У понеділок знову налітає руйнівник. Він приходить кожного четвертого дня. Вириваючи тиждень із місяця, квартал із року нашого життя.

Така складається арифметика, якщо сім із половиною років війни з московитами накласти на три десятиліття української Незалежності.

Що ми за таких обставин мали робити, дочекавшись ювілею, бити у дзвони й молитись у церквах? Пити гірку і плакати на радощах?

Ми й молилися, й раділи, й пили.

Молилися разом із Вселенським патріархом. Раділи разом з Європою дивлячись на повстале з руїн військо. Пили, як п'ють, залишившись у родинному колі, з вірою і надією.

Зі стелі звисала павутина комунальних тарифів, яка обіцяє накрити з головою, її ніхто перед святом не змів. Як і не провітрив крамниць із загрозливими цінами навіть на олію в олійному краї. Як і раніше, помирав від ран чийсь син, підстрелений московитами з-за донбаського паркану. Хтось марно шукав правди й захисту в коридорах влади. Під вікнами розгулював ковід, шкірячи зуби на розкішні дороги. Нікуди не поділися й дивні люди біля державного кормила, які не знають ані як плисти, ні куди гребти, вони квітнули до нас вишиванками.

Усі свої біди й нещастя ми відсунули на краєчок, за поріг свідомості. Не хотіли, щоб заступали ювілейну дату, сам факт якої вселяв надію і віру в беззаперечне завтра. Вистояли 30 років напевне ж, заради чогось світлого та щасливого, і воно неминуче настане.

Українці прагнули свята воно прийшло. У кожен дім, де увімкнули телевізор. Ми дивилися, слухали й раділи. Своїй історії. Геніальним попередникам і славним діянням. Найкращим у світі пісням. Наймилозвучнішій мові. Найяснішому небесно-сонячному прапорові. Тризубові, що є однолітком самої історії. Потужній армії захисників, яку спромоглися відновити в умовах війни. Раділи Незалежності. Ми розкрилися назустріч телевізійному дійству й погоджувалися з підфарбованим і дофантазованим сьогоденням і, зрештою, відійшли від екрана гордими і просвітленими.

Це було найкраще, найяскравіше видовище в новітній історії України. З найпотужнішим військовим парадом, який багато в чому став парадом перемоги.

Перемогою над обставинами.

Над історичною недолею.

Перемогою, хочеться вірити, над колективною наївністю й поривами довіряти керування країною випадковим людям.

Це була й перемога нинішніх владців над собою. Ще домінує бажання бути скрізь і почуватися творцем давно існуючого світу. Ще хочеться софітів і почесних караулів. Бракує відчуття єдиної історичної команди. Ще вислизає, бува, з рук сувора реальність, керують емоціями дрібні помсти й образи. Та попри все вони стають державниками. І вже дозволяють собі вразливі випади проти одвічного руйнівника української державності. На їхній карб уже можна занести віртуозність, з якою було вибито ґрунт з-під цинічних спроб московитів утвердити себе в історії хрестителями Русі-України.

Ювілейного дня Володимир Зеленський постав сильним і позитивним лідером. Яскраво продемонстрував, у чому його сила. І було б не зайвим, подумалося, на кожен ювілейний рік призначати Зеленського президентом. Ніхто в Україні, та й на континенті, не здатен краще впоратися з підготовкою і проведенням видовищного, емоційно вивіреного державного свята.

Хочеш першим дізнаватись новини? Підписуйся на наш Telegram. Будь з нами!

6