Загинув у Маріуполі. Згадаймо 14-річного Романа Шворіня

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо 14-річного Романа Шворіня.

Життя 14-річного Романа відібрала російська авіабомба 13 березня 2022 року в Маріуполі на Донеччині. Поряд загинули його мама, бабуся і дідусь. Татові й старшому братові вдалося врятуватися.

Роман Шворінь народився 10 серпня 2007 року в Маріуполі, там і мешкав із родиною. Навчався в школі-ліцеї №14. Любив грати у волейбол.

Мати підлітка, 42-річна Юлія Шворінь народилася 12 квітня 1979 року в Маріуполі. Працювала на заводі «Азовсталь» – у цеху мереж та підстанцій. Була електромонтеркою з обслуговування. На дозвіллі любила вишивати й власноруч створила чимало картин.

«Здається, дружина обидва рази хотіла доньок, а народжувались хлопчики. Сини були геть різні. Старший Саша – світленький, а Роман – темненький, з карими очима. Дуже схожий на нас із Юлією», – зауважив тато Руслан Шворінь.

Тато Руслан працював на «Азовсталі» металургом, мама Юлія – на тому самому заводі – черговою підстанції. Пара у домашньому затишку ростила двох хлопчиків.

Роман вчився непогано. Був схильний до точних наук, вдавалась математика. Маленьким брав участь в учнівських олімпіадах. А у середній школі у нього нарешті з’явилось постійне захоплення – гра у волейбол. Також катався на скейті й велосипеді.

«У вихідні до бабусі з дідусем їздили у передмістя Маріуполя. Роман допомагав там на городі. Як просили – усе робив. Коли відпустка – мандрували Україною разом. Іноді навідували в Запоріжжі брата дружини. Жили, як й інші родини в той час», – розповів Руслан Шворінь.

Повномасштабна війна застала сім'ю в рідному місті. Переїхали зі своєї квартири ближче до центру лівобережного району – у колишню квартиру батьків Юлії. Думали, що околиці, де розташовувалося їхнє власне помешкання, більше обстрілюватимуть.

«Ця квартира була ближча до «Азовсталі». А там від усього, що ближче до заводу, нічого не лишилося. Вийшло, що околиці злегка зачепило, а ми переїхали під усі обстріли», – пригадав Руслан Шворінь.

Руслан із Юлією виходили на роботу до 5 березня 2022-го, готували завод до консервації. Тоді ж розпочалися запеклі бої за місто. Майже весь час сім’я Шворінь разом з батьками Юлії переховувались у підвальній кімнатці три на три метри.

«Роман вже був дорослий, розумів, що таке війна. Ворог стояв за 30 км від міста ще з 2014 року, а дачний будинок батьків Юлії був у передмісті. Від них – 15 км. Уранці, як по будильнику, починалися передзвони перестрілок. Воно здається далеко, але чується добре», – зауважив Руслан Шворінь.

13 березня 2022 року сім’я з батьками Юлії перебувала в підвалі. Зранку дорослі прокинулись від звуків вибухів. Як затихло, вийшли на подвір’я розпалювати багаття, аби готувати їсти.

«Я з дідусем і старшим сином розпалювали вогнище. У нас стояв мангал, на якому готували кілька родин. Дружина з бабусею піднялися у квартиру, взяли продукти. Ми покликали їх, щоби вони готували. Полум’я вже горіло», – пригадав Руслан Шворінь.

Незадовго перед цим прокинувся молодший син Роман. Він ходив подвір’ям біля дорослих. Йому, говорить батько, набридло лежати у підвальній кімнатці.

«Ми зі старшим сином пішли по дрова, які були в підвалі. І так сталося, що Юлія з Романом та батьками залишались на вулиці. У той момент і прилетіла авіабомба. Нас засипало штукатуркою у підвалі. Ми вибігли на вулицю, а там – жах. Машини горять, тіла лежать... Поки зрозуміли, де хто, де що...» – поділився Руслан Шворінь.

«Усе трапилось на моїх очах. Я втратив найдорожчих людей – свою сім’ю – дружину та сина. Буду пам’ятати їх завжди», – розповів батько загиблого Руслан Шворінь.

Загалом авіабомба вбила тоді близько 15 цивільних людей, які хотіли приготувати їжу. Маріупольці згадують: у місті на той час уже не було зв'язку, води, електрики й газу, були тільки постійні обстріли.

Чоловік зі старшим сином Олександром зібрали тіла рідних у машину, яка після обстрілу була на ходу. Загиблих доставили до моргу, а потім поїхали у квартиру, де жили, й ховалися в бомбосховищі. 

«Потім, коли прийшли «визволителі», вони нас вивезли з Маріуполя. До міста ми повернулися в середині травня. Поки нас туди не пускали, швидко ховали всіх загиблих. Пізніше ми ходили по слідчих, дивились десятки фото вбитих. Хотіли особистості рідних встановити, здали ДНК, але так нікого і не знайшли. На місці вірогідного поховання дружини та сина, яке вказали окупанти, вже самі кущі. Табличок немає, хрестів теж», – зауважив Руслан.

Руслан зі старшим сином виїхали з Маріуполя рік тому після того, як покинули всі спроби знайти тіла рідних. Нині чоловік живе в Кривому Розі, Олександр – в Івано-Франківську.

Зауважимо, згідно з останніми даними ООН, російські терористи за час повномасштабного вторгнення вбили щонайменше 10,5 тис. і поранили майже 20 тис. мирних українців. Серед загиблих – щонайменше 587 дітей, поранених неповнолітніх – майже 1,3 тис. При цьому в організації зазначають, що реальна кількість жертв значно вища, оскільки отримання інформації в умовах війни ускладнене.

За останніми даними Офісу генпрокурора, в Україні через російську агресію загинуло щонайменше 535 дітей. Ще понад 1257 постраждали. Ці цифри також не остаточні. Триває робота щодо їх встановлення у місцях ведення бойових дій, на тимчасово окупованих та звільнених територіях.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.