"Сего міністра треба по лици вибити!"

Євген Петрушевич швидко опанував моделі депутатської поведінки

"Відходив він у забуття. Відходив навіть із-за незнання новочасної нашої історії з печаттю винуватця невдачі наших визвольних змагань. Останні роки життя коротав у злиднях, бо в своїй громадсько-політичній діяльності ніколи не дбав про свою будучину і забезпечення своєї старости. Помер 29 серпня 1940 р. в Берліні на 77-му році. Так згорів він, як цілопальна жертва, на жертівнику своєї Батьківщини. Д-р Петрушевич належить до найкращих та найчесніших і найшляхетніших провідників українських визвольних змагань", писав історик Ісидор Сохоцький про президента й уповноваженого диктатора Західноукраїнської Народної Республіки Євгена Петрушевича.

Він народився 3 червня 1863 року в місті Буськ на Львівщині. Походив із родини греко-­католицького священника, громадсько-політичного діяча, віцемаршалка Камінко-Струмилівського повіту Омеляна Петрушевича. Євген ріс в атмосфері культурного та соціального розмаїття галицького містечка. Розмови, які велися в батьківській оселі, сильно впливали на свідомість Євгена. Середню освіту здобув у Академічній гімназії, що була єдина українськомовна у Львові. У гімназії він не відзначався, не належав до найкращих учнів серед 23 був на 18-му місці за успішністю. Утім серед однолітків Євген вирізнявся добре поставленим голосом. Його запросили виступити на концерті, приуроченому до 25-річчя одруження Франца Йосифа з цісаревою Єлизаветою 24 квітня 1879-го в Народному Домі.

У другій половині 1870-х у гімназії створили таємний соціально-атеїстичний гурток. Серед організаторів був Іван Франко. Петрушевич вступив до цього гуртка, втім швидко залишив його через власні народовецькі погляди.

Після закінчення гімназії 1880-го вступив до Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові. Як семінарист був одночасно студентом богословського факультету університету. Втім за два роки залишив семінарію і 1882 року записався на правничий факультет Львівського університету імені Франца І. З 1883-го до 1884-го відбув однорічну військову службу в Перемишлі.

Після здобуття ступеня доктора права пройшов практику у відомого львівського адвоката Степана Федака, а згодом став крайовим адвокатом.

1895 року Євген Петрушевич став членом товариства "Народна Рада". А 1897-го в Австрійській імперії мали відбутися вибори до парламенту. Петрушевичу довірили обов'язки секретаря Руського крайового виборчого комітету. Вибори для українців стали невдалими. Через масові зловживання місцевої адміністрації, яку підтримував австрійський прем'єр Казімєж Бадені, до парламенту змогли пройти тільки дев'ятеро парламентарів.

Конституційна система Австрії спонукала українські партії до розбудови партійних структур. Вибори продемонстрували потребу в розгалужених системах місцевих осередків. Українці могли вибороти мандати тільки в сільську місцевість. Тому 1897 року Євген Петрушевич переїхав зі Львова до міста Сокаль нині Червоноградський район на Львівщині. Там молодий адвокат займався не тільки юридичними справами, але й громадськими. Він почав роботу із залучення до громадської діяльності містян, зокрема аматорськими виставами. Також Петрушевич став головним діячем у місті, за сприяння якого відкривали осередки "Просвіти" та читальні.

Планували передати селянам землю без викупу, проте за самовільне захоплення земель карали

1907-го мали бути проведені вибори австрійського парламенту. Українські активісти Сокальщини одноголосно ухвалили рішення про висунення кандидатури Євгена Петрушевича. Для нього це стало непростим випробуванням, адже вибори того року відбувались у три етапи. В окрузі були сильні русофільські впливи, та все ж йому вдалося вибороти мандат. Окрім нього, до парламенту увійшов 31 депутат. "Ми особисто не скажемо, щоб нас дуже задовольняв склад українських послів, але при існуючих в Австрії умовинах, він нічим не гірший, коли не ліпший, од інших національних репрезентацій австрійської держави", згадував Симон Петлюра.

У свої перші каденції в Державній Раді Євген Петрушевич швидко опанував моделі депутатської поведінки. У виступах він завжди був прямолінійний. На пленарній сесії влітку 1910-го під час слухання звіту одного з міністрів Петрушевич вигукнув із залу "Сего міністра треба по лици вибити!" Такий вчинок депутата викликав негативну реакцію, тому наприкінці дня він вибачився привселюдно. Через багато років держаний діяч Кость Левицький, оцінюючи діяльність Євгена Петрушевича до Першої світової війни, відзначив, що той "виявляв велику енергію у важніших хвилинах наших визвольних змагань. Поміж послами належав до діячів гострішого тону".

"Війна, що вибухла в серпні 1914 року, отворила перед Українцями, а головно перед Українцями австро-угорської монархії, дивно оптимістичні перспективи. Сучасне поколїнє, що не бачило й не переживало війни, не допускало навіть у найбільш фантастичних снах, що українському народови Австро-Угорщини доведеться відразу вступити на довгий і тернистий шлях, засіяний кістками і сполочений кровю, закиданий згарищами і руїнами, осьвічений луною пожеж. Одночасно з тим, мало хто здогадувався, що в сій маленькій країні, Галичині, прийдеться відіграти впродовж війни таку імпозантну ролю у винесенні української справи на міжнародний політичний ринок і утвореню основ української державности", писав публіцист Федь Федорців, псевдонім Дмитро Долинський, у збірнику огляду подій "Крик життя. Боротьба Українського народу за волю і незалежність".

Австро-Угорщина вступила у війну союзницею Німеччини у складі Четверного союзу. Уже на початку 1918-го стало зрозуміло, що війна буде для нього програшною. Проте кінець Першої світової війни для українців Галичини став шансом здобути незалежність від Австро-Угорської імперії, яка вже почала розпадатися. Численні народи, поневолені імперією, не стали чекати її офіційного кінця. Для Галичини це означало новий початок так і не вирішеного польсько-українського питання. Українські органи демонстрували рішучість наміру здобути владу.

Українська мова відтоді ставала державною, але національним меншинам гарантували культурно-освітню автономію

У вересні 1918 року українські політики Галичини утворили Українську Національну Раду. Головою обрали Євгена Петрушевича. Водночас молоді українські офіцери заснували Центральний Військовий Комітет, який очолив Дмитро Вітовський. У ніч на 1 листопада 1918-го українські військові захопили ряд важливих критичних об'єктів. Австрійській імперії не залишалося іншого вибору, як визнати акт переходу влади до ЗУНР.

13 листопада 1918 року проголосили Західно­українську Народну Республіку. Президентом обрали Євгена Петрушевича, головою уряду Костя Левицького.

Уряд ЗУНР досить ефективно налагодив роботу державного апарату. Їм вдалося провести демократичні вибори. Для робітників встановили восьмигодинний робочий день, а також планували передати селянам землю без викупу, проте за самовільне захоплення земель карали. Українська мова відтоді ставала державною, але національним меншинам гарантували культурно-освітню автономію та місця в майбутньому парламенті.

Листопадовий зрив у Львові, де населення здебільшого було польське, став серйозним ударом для польського національного руху. Вони не визнали влади ЗУНР. Тому війна не припинилася. Весь час тривали бої за Львів. Невдовзі уряду довелося залишити місто й переїхати до Тернополя. Розпочалася Польсько-українська війна, що переросла в затяжну. Антанта робила ставку на Польщу та допомагала її війську.

Улітку 1919 року польське військо захопило майже всю Галичину. Українцям довелося перейти річку Збруч й шукати опори у Великій Україні. Командування Наддніп­рянської армії "приймає Галицьку Армію як братню і всіма силами допоможе".

Перехід Галицької армії на територію Великої України розпочався 16 липня і тривав три дні. "Були то страшні дні. З одного боку напирали поляки, з другого большевики. Територія обох українських держав займала дуже малий простір по обох боках Збруча. На тім просторі чути було гук гармат і від сходу, і від заходу…" писав у спогадах письменник Осип Назарук.

Обидві армії, Галицька та Наддніпрянська, зберігали самостійність. Для координації утворили Штаб Головного Отамана. Проте в політичному плані єдності досягти так і не вдалося. Після переходу річки Збруч сильно загострилася боротьба між урядами. Наддніпрянці друкували газету, в якій критикували владу Диктатора й вимагали від галичан усунути його від влади. Голова Директорії Симон Петлюра також не бажав видавати кошти для галицької армії. Водночас Галицька армія не мала чіткого розуміння, навіщо воювати з більшовиками разом із наддніпрянцями, коли своя земля окупована поляками.

"Наша армія, відпочивши… поможе Східній Україні в поширенні її території. Долі обох областей тісно зв'язані між собою. До того ж не вільно забувати, що від часу проголошення злуки обох областей ми Галичани стали горожанами Соборної України, а тим самим маємо обов'язок помагати в потребі і її Східної Области", писав у зверненні Диктатор Євген Петрушевич.

Домовитися про напрямок спільного удару стало першочерговим завданням для обох армій. Галичани бажали йти в напрямку Одеси, де можна було б перепочити й отримати необхідні боєприпаси морем. Але для Симона Петлюри головною ціллю став Київ. У разі успіху він сподівався на допомогу Антанти, яка не допустила б війни з денікінцями.

31 серпня 1919-го українські війська вступили до Києва. Головним завданням для них стало втримати столицю та не допустити денікінських військ у місто. Але вночі через міст, який залишився без охорони, перейшли білогвардійці. Нерішучість командування українських військ призвела до того, що армії довелося залишити місто: "Київські події були логічним вислідом того політичного москвофільства, точніше денікінофільства, яким жили вже в той час Галицький уряд і командування. Звідси та легкість, з якою провідники Галицької армії при першій же зустрічі з денікінцями, безоглядно кинулися їм в обійми" писав історик Ісак Мазепа.

4 вересня було скликано нараду для обговорення подальшого плану. На ній Петлюра наполягав розпочати наступ на білогвардійців. Він був упевнений у тому, що населення підніметься разом із ними на повстання. Петрушевич вважав ситуацію небезпечною й недооціненою. Він наполягав на тому, щоб створити новий уряд і вести розмову з лідером білогвардійців Антоном Денікіним. Обидва лідери намагалися використати один одного для власних цілей. Галичани йшли на війну проти більшовиків із гаслом "На Львів через Київ", а Симон Петлюра на Київ коштом Галичини. Таким чином Головний Отаман хотів помиритися з Польщею й отримати визнання від Антанти.

Обидва лідери намагалися використати один одного для власних цілей

Голод та хвороби в Галицькій армії змусили Петрушевича вислати делегації до білогвардійців. Це сприйняли як зраду. 12 листопада 1919 року рада міністрів вирішила передати владу Петлюрі. "Петрушевич лежав хворий, із двома револьверами біля себе, а будинок його був оточений вірними стрільцями з кулеметами, бо він боявся арешту. Довгі розмови не довели ні до чого, бо Петрушевич відмовився категорично передати команду Петлюрі, кажучи, що він не може відважитися передати армію людям, які її дорешти зруйнують, бо він їм не вірить. Скінчилося нічим", згадував політик Микита Шаповал.

Євген Петрушевич переїхав до Берліна, де продов­жив дипломатичну роботу щодо відновлення ЗУНР, але ці спроби були невдалими. Він фактично залишився без однодумців у важкому матеріальному становищі.

"Петрушевич був би пречудним президентом у впорядкованій республіці, може, не гіршим як Масарик… Джентльмен Петрушевич сів до стола в карти грати, а партнери його вказалися шулерами. Обіграли його фальшивими картами. А наші домородні візантійці, що тільки перед успіхами поклони б'ють, а всякій владі, коли вона авторитетний бук має, лапи лижуть, та "Чорна Рада" на Президенті Євгенові Петрушевичу тепер зуби теребить", писав громадський діяч Ярослав Окуневський.

Наречені написали до церковної влади спеціальне звернення латиною

1892 року Євген Петрушевич вирішує одружитися. Вибір падає на Леокадію Паніцьку. Це одруження викликає багато розмов, адже є аж занадто неординарним, зокрема, тим, що матері Євгена й нареченої були рідними сестрами. Крім того, батько Євгена, Омелян Петрушевич, був хрещеним Леокадії.

Молодята були знайомі з дитинства. Часто зустрічалися на родинних святах. Їхнє рішення одружитися було продиктоване насамперед давньою і глибокою симпатією одне до одного. Проте такий шлюб забороняла як держава, так і церква. Дозвіл мала надати церква рішенням єпископа. Для розгляду питання обом нареченим довелося написати до церковної влади спеціальне звернення латиною. Головною підставою для дозволу стала відсутність у місцевості, де мешкає наречена, іншого претендента відповідного соціального стану. 6 лютого 1892 року Євген і Леокадія повінчались у костелі в місті Мостиська. Нареченій на момент одруження було 28 років, і вона вважалася "старшою панною". Подружжя оселилось у Львові. Згодом у них народився первісток, якого назвали Антін.