"З батьками не переходжу на українську"

 Я виросла в місті Чорноморську Одеської області. У сім'ї говорили російською. З українською познайомилася в дитячому садочку. Там бавилися в народні ігри, водили "Подоляночку" і співали пісень. Тоді ж з мамою почали читати казки українською, розповідає 26-річна Валентина Павлушенко з Києва.

Потім українською говорила на уроках в школі. На перервах із вчителями й однолітками спілкувалися російською.

 Та моя гімназія славиться вчителями української мови і входить до 100 найкращих шкіл України за результатами ЗНО, веде далі. В мене виявили хист до вивчення української. Відправляли на олімпіади. Я доходила до всеукраїнських і перемагала. Але в побуті залишалася російськомовною.

Через хороші знання мови люди почали просити допомогти виконати домашнє завдання, підготуватися до екзамену.

 Відчула, що життя моє буде пов'язане з українською. Вступила до Інституту журналістики в Києві. Почала підробляти репетиторством, каже Валентина Павлушенко. Якось задумалася, що мова у соцмережах зараз важлива. Стала писати лише українською. Тоді російська в мене почала відходити на другий план. Сьогодні нею вже ­незручно писати. Все більше говорю українською, з донькою постійно. Мені комфортно. Відчуваю, що українська властива більше, ніж будь-яка інша мова. Це якесь повернення до витоків.

Кілька тижнів тому в одного з учнів на сторінці в інстаграмі побачила допис про реєстрацію на Мовомаратон 30‑денну акцію переходу на українську мову.

 Я зареєструвалася, щоб дізнатися про подолання психологічного бар'єру, каже Валентина. Все ще не можу перейти на українську під час спілкування з батьками. Написала про це психологу, з яким нас познайомили.