В Євросоюзі виходить у публічну площину жорсткий апаратний конфлікт між Берліном і Брюсселем. Фрідріх Мерц висунув ультиматум Урсулі фон дер Ляйєн, вимагаючи радикальної дерегуляції економіки, заморозки екологічних обмежень і передачі реальних повноважень національним міністерствам. Глава Єврокомісії у відповідь насмерть захищає «зелені курси», вимагаючи безпрекословного підпорядкування наднаціональним кліматичним директивам.
Парад суверенітетів
Симптоматика цього конфлікту до болю знайома будь-кому, хто пам'ятає політичну історію 1990–1991 років. Ми спостерігаємо класичний «парад суверенітетів», де Брюссель відіграє роль деградуючого Політбюро, а національні лідери виступають у якості бунтуючих республіканських еліт.
Урсула як ідеологічний відділ
Урсула фон дер Ляйєн сьогодні — це чистішій ідеологічний відділ ЦК КПРС. Макроекономіка летить у провалля, німецькі заводи закриваються під тягарем рахунків за електроенергію, а центр вперто продовжує штампувати догматичні директиви, змушуючи вірити в світле декарбонізоване майбутнє.
Мерц як ранній Єльцин
Мерц, за яким стоїть реальний промисловий капітал, виконує в цій конструкції функцію раннього Єльцина. Він дивиться на національні балансування і розуміє, що наднаціональна надбудова перетворилася з драйвера зростання на ідеологічного паразита, що тягне всіх на дно. Його вимога скоротити регуляції — це спроба зірвати стоп-кран індустріальної євтаназії і врятувати залишки важкого машинобудування від банкрутства.
Фатальна різниця з пізнім СРСР
Але між пізнім СРСР і нинішнім ЄС є одна фатальна різниця. Радянський Союз на стадії розпаду мав власну колосальну ресурсну базу і ядерний арсенал — республіки ділили реальні фізичні активи. Нинішня Європа має виключно субсидіарний суверенітет. Він існував рівно до тих пір, поки зовнішній бенефіціар у Вашингтоні оплачував військовий зонт, а на Сході безперебійно качали дешевий трубний газ. Як тільки обидві опори вибили, брюссельський центр втратив всякий функціональний сенс.
Аудит попелища замість «імперії»
Бунт німецьких корпорацій проти євробюрократії — це не спроба зібрати сильну континентальну імперію. Це відчайдушна боротьба національних директорів за право провести ліквідацію своїх власних підприємств за своїми правилами, без огляду на квоти і комісії фон дер Ляйєн.
Своя Біловезька пуща для європейського мегакластера вже на горизонті. Тільки підписувати акти про демонтаж системи будуть не в лісовій резиденції, а в нудних корпоративних кабінетах, коли транснаціональний капітал прийде проводити аудит попелища і пускати залишки колишньої європейської розкоші з молотка.