Висока представниця ЄС із закордонних справ Кая Каллас попереджає про невеликі перспективи швидкого миру та важку воєнну зиму для України. У цих словах немає нічого несподіваного. Значно цікавіше інше: наскільки Європейський Союз готовий матеріально забезпечити сценарій тривалого протистояння, про який дедалі частіше говорять його дипломати? Відповідь слід шукати не в підсумкових комюніке самітів, а у виробничих потужностях, військових запасах і бюджетних рішеннях.
«У сучасній війні дипломатична рішучість вимірюється не кількістю заяв, а здатністю щомісяця постачати зброю, боєприпаси та гроші».
Скільки дивізій у Брюсселя?
Історичний анекдот приписує Йосипу Сталіну запитання: «А скільки дивізій у Папи Римського?» Незалежно від достовірності цієї розмови, фраза стала символом жорсткого політичного реалізму, за яким вплив держави або інституції визначається не лише її моральним авторитетом, а й матеріальними можливостями.
У 2026 році це запитання можна адресувати Європейському Союзу. Щоправда, замість дивізій варто рахувати роти ударних безпілотних авіаційних комплексів, артилерійські боєприпаси, системи протиповітряної оборони та обсяги гарантованого фінансування.
Коли Кая Каллас говорить про складну зиму й обмежені перспективи швидкого завершення війни, вона формулює оцінку, яку поділяють багато військових аналітиків. Російсько-українське протистояння давно перетворилося на війну виснаження, де дипломатичні рішення залежать, зокрема, від ситуації на фронті та спроможності сторін відновлювати втрати.
Проте дипломатичне попередження має практичну цінність лише тоді, коли за ним стоїть зрозуміла стратегія забезпечення.
І тут виникає принципова інституційна проблема. Європейський Союз не є державою, не має єдиної армії та не командує національними збройними силами своїх членів. Його зовнішньополітична служба не може самостійно сформувати ударну роту безпілотників або перекинути артилерійську бригаду.
Це не означає, що ЄС позбавлений інструментів впливу. Він здатний координувати фінансування, організовувати спільні закупівлі, підтримувати оборонну промисловість і застосовувати економічні санкції. Але між політичним рішенням у Брюсселі та появою конкретного озброєння на фронті існує складний ланцюг національних урядів, виробників і військових відомств.
Саме цей ланцюг визначає реальну вагу європейських обіцянок.
Війна дронів проти дипломатії меморандумів
Сучасне поле бою змінилося швидше, ніж європейська система оборонного планування.
Масове застосування FPV-дронів, розвідувальних безпілотників, засобів радіоелектронної боротьби та високоточної артилерії створило нову економіку війни. Вирішальне значення мають не лише технологічні характеристики окремих систем, а й здатність виробляти їх тисячами, швидко модернізувати та безперервно постачати.
Безпілотники, які сьогодні ефективно працюють на фронті, вже за кілька місяців можуть потребувати суттєвої адаптації до нових засобів протидії. Тому військова промисловість дедалі більше нагадує безперервний цикл технологічних оновлень, а не традиційну систему закупівель із багаторічними контрактами.
Україна розвинула значні власні виробничі можливості у сфері безпілотних систем. Проте їхнє масштабування залежить від фінансування, компонентів, виробничої кооперації та стабільності постачання.
Європейські держави також збільшують оборонне виробництво. Але національна фрагментація ринку, відмінності технічних стандартів і складні процедури закупівель ускладнюють швидке нарощування потужностей.
Водночас твердження, що Європа взагалі не має військової промисловості, не відповідає дійсності. На континенті працюють великі виробники артилерійських систем, бронетехніки, ракет, авіації та боєприпасів. Проблема полягає не у відсутності промислової бази, а в її готовності до тривалого конфлікту високої інтенсивності.
Європейська оборонна економіка десятиліттями готувалася до обмежених військових операцій. Тепер від неї вимагають темпів виробництва, характерних для великої індустріальної війни.
Сімдесят мільярдів і проблема європейської арифметики
Військова підтримка потребує фінансової передбачуваності. Саме тут європейські декларації стикаються з бюджетною політикою.
На жовтневому саміті ЄС Україна порушила питання додаткового фінансування оборони на 2027 рік в обсязі приблизно €70 млрд. Це не означає, що Європа вже погодила новий пакет на таку суму: механізми та розподіл фінансового навантаження залишаються предметом переговорів.
Однак було б помилкою стверджувати, що Брюссель обмежується меморандумами. ЄС запровадив програму ASAP для розширення виробництва боєприпасів, а програма EDIP передбачає €1,5 млрд на зміцнення оборонної промисловості, зокрема €300 млн на співпрацю з українськими виробниками. Єврокомісія також визначила ціль наростити європейські потужності до двох мільйонів 155-мм артилерійських снарядів на рік.
Проте виробнича потужність — це ще не фактичний випуск, а випущений снаряд — не обов’язково снаряд, переданий Україні. Частина продукції необхідна для поповнення запасів самих європейських армій.
Це ключова відмінність між фінансовим плануванням і військовим результатом.
Європейським урядам доводиться одночасно вирішувати три завдання: допомагати Україні, переозброювати власні армії та фінансувати розширення оборонного виробництва. Усі три конкурують за бюджетні ресурси, промислові потужності та політичну увагу.
Чому санкції не замінять артилерію
Економічні санкції залишаються важливим інструментом Європейського Союзу. Вони можуть обмежувати доступ Росії до технологій, ускладнювати фінансові операції та збільшувати витрати на підтримання військової економіки.
Але санкції працюють інакше, ніж артилерійські системи або комплекси протиповітряної оборони. Їхній ефект зазвичай розтягнутий у часі, залежить від міжнародного контролю та можливостей обходу обмежень.
Тому санкційний пакет не може компенсувати нестачу боєприпасів на конкретній ділянці фронту або відсутність ракет-перехоплювачів під час масованої повітряної атаки.
Це не аргумент проти санкцій. Це аргумент проти підміни одного інструменту іншим.
Європейська стратегія матиме більшу практичну вагу, якщо дипломатичний тиск, економічні обмеження, військові поставки та фінансування діятимуть як частини єдиної системи.
Дипломатія з VIP-ложі?
У критиці європейської політики часто звучить образ глядача, який спостерігає за боксерським поєдинком із комфортної ложі та закликає спортсмена витримати ще кілька раундів.
Метафора влучно передає розрив між політичними закликами й безпосередньою ціною війни. Українські військові та цивільне населення несуть основний тягар бойових дій, тоді як європейські уряди ухвалюють рішення на відстані від фронту.
Однак метафора має межі. Європейські держави не є пасивними спостерігачами: вони надають озброєння, фінансування, проводять підготовку військових і підтримують українську економіку. Крім того, рішення про безпосередню участь власних військ у війні має зовсім інші правові та безпекові наслідки, ніж рішення про постачання зброї.
Проблема полягає не в тому, що європейські дипломати самі не керують ударними дронами. Їхнє завдання — створювати політичні та економічні умови, за яких українська оборона отримуватиме необхідні ресурси.
Питання лише в тому, наскільки ефективно вони виконують це завдання.
«Брюсселю не обов’язково мати власну роту ударних безпілотників. Але він повинен мати механізм, який гарантує, що потрібні безпілотники вчасно опиняться там, де вони необхідні».
Справжній іспит європейської сили
Попередження Каї Каллас про важку зиму не є доказом безсилля європейської дипломатії. Воно відображає реальні ризики для України, особливо на тлі російських ударів по енергетичній інфраструктурі. У своїх жовтневих виступах Каллас наголошувала на потребі посилення протиповітряної оборони та продовження підтримки України.
Але саме такі попередження підвищують вимоги до політичної відповідальності ЄС.
Якщо європейські лідери вважають затяжну війну реалістичним сценарієм, їхня фінансова та промислова політика повинна бути розрахована на відповідний горизонт. Разові пакети допомоги не можуть повністю замінити багаторічні виробничі контракти. Політичні обіцянки не повинні залежати від нескінченного перегляду бюджетних домовленостей.
У найближчі роки значення матимуть три структурні зміни: масштабування виробництва безпілотних систем і боєприпасів, формування передбачуваних механізмів фінансування та глибша інтеграція української оборонної промисловості з європейською. Штучний інтелект, автоматизоване виробництво й швидка адаптація технологій можуть прискорити ці процеси, але не усунуть потреби у фінансуванні та промисловій координації.
Історичне запитання про дивізії Папи Римського сьогодні набуває нового змісту. Європейському Союзу не обов’язково перетворюватися на єдину військову державу, щоб бути впливовим геополітичним гравцем. Але він має навчитися швидко конвертувати свою економічну вагу в оборонні можливості.
Бо головна слабкість Брюсселя — не відсутність власних дивізій, а ризик того, що його фінансові рішення й промислові потужності не встигатимуть за темпом війни.
У XXI столітті сила вимірюється не лише чисельністю армій. Вона вимірюється здатністю виробляти, постачати, фінансувати й підтримувати військові можливості стільки, скільки цього вимагають обставини.
І саме за цими показниками, а не за суворістю дипломатичних заяв, зрештою оцінюватимуть європейську політику.