Москва прагне обговорювати не лише завершення війни в Україні, а й нові правила європейської безпеки. За повідомленнями про листопадові переговори в Абу-Дабі, російські вимоги знову нагадують ультиматум, висунутий НАТО наприкінці 2021 року. Політолог Руслан Бортник розглядає це як спробу перетворити українське врегулювання на значно масштабніший торг між Росією, Сполученими Штатами та Європою. Проблема полягає в тому, що така угода може виявитися набагато складнішою за саме припинення вогню.
«Стадіон — так стадіон». Ця фраза з української політичної історії несподівано набуває нового змісту в міжнародній дипломатії. Коли сторони не можуть домовитися про правила гри, вони починають сперечатися про розміри самого поля.
Саме це, схоже, відбувається навколо переговорів щодо завершення російсько-української війни.
Те, що починалося як пошук механізму припинення бойових дій, дедалі більше перетворюється на дискусію про військову присутність НАТО, стратегічні гарантії, ядерне стримування та майбутній баланс сил у Європі.
Державний секретар США Марко Рубіо попереджав про небезпеку розширення конфлікту: «Ця ескалація може швидко перетворити війну між двома країнами на значно ширший і незрівнянно небезпечніший регіональний конфлікт».
Це застереження відображає головну дилему західної дипломатії. Намагання зупинити одну війну може вимагати переговорів про всю систему безпеки, але спроба одночасно розв'язати всі суперечності здатна зробити домовленість практично недосяжною.
Повернення ультиматуму 2021 року
У дослідженні директора Українського інституту політики Руслана Бортника центральне місце посідає питання російських вимог до майбутнього європейського порядку.
За наведеними в матеріалі повідомленнями, 10 листопада 2026 року російська делегація передала під час переговорів в Абу-Дабі неофіційний дипломатичний документ — non-paper.
Його зміст, як стверджується, значною мірою повторює пропозиції, які Москва оприлюднила 17 грудня 2021 року, незадовго до повномасштабного вторгнення в Україну.
Тоді Росія вимагала від США та НАТО юридичних гарантій нерозширення Альянсу, обмеження військової діяльності поблизу російських кордонів і перегляду принципів розміщення західних сил у Європі.
Нинішні повідомлення описують схожий перелік вимог: відмову від майбутнього членства України в НАТО, обмеження військової інфраструктури Альянсу відповідно до параметрів 1997 року, скорочення західної військової активності в окремих регіонах та припинення постачання озброєнь Києву.
Проте важливо розрізняти оприлюднені російські проєкти 2021 року та повідомлення про новий переговорний документ. Автентичність і повний зміст останнього потребують незалежного підтвердження.
Якщо описані вимоги справді стали частиною переговорного процесу, це означатиме повернення Москви до значно ширшої стратегічної мети, ніж контроль над окремими українськими територіями.
Росія в такому сценарії намагається домовитися не лише про те, де закінчиться війна, а й про те, де в майбутньому закінчуватиметься військовий вплив Заходу.
Україна як частина великого стратегічного торгу
За оцінкою Бортника, головним предметом переговорів для Кремля стає не стільки конкретна лінія фронту, скільки юридичне обмеження західної військової присутності поблизу російських кордонів.
Це принципово змінює масштаб можливого врегулювання.
Припинення вогню між Україною та Росією потребує домовленостей про контроль за бойовими діями, механізми моніторингу, гарантії безпеки та виконання зобов'язань.
Натомість перегляд військової архітектури Європи зачіпає інтереси десятків держав, міжнародні договори й основоположні принципи НАТО.
Москва, судячи з описаного підходу, прагне пов'язати ці два процеси.
У такій конструкції українська війна стає інструментом переговорів про ширший міжнародний порядок.
Для Росії це створює можливість вимагати стратегічних поступок, які виходять далеко за межі українського питання. Для США — ризик опинитися перед необхідністю обговорювати з Москвою зобов'язання, що безпосередньо стосуються європейських союзників.
А для України — небезпеку перетворення власних безпекових інтересів на частину масштабнішого геополітичного компромісу.
Євросоюз без військових гарантій?
Окремий елемент повідомлень стосується можливого членства України в Європейському Союзі.
За описаною переговорною позицією, Москва нібито готова допустити європейську інтеграцію України за умови її неучасті у спільній оборонній політиці ЄС.
На перший погляд, це може виглядати як поступка: Росія більше не заперечує проти економічної та політичної інтеграції України із Заходом.
Однак на практиці така умова створювала б серйозні суперечності з принципами функціонування самого Євросоюзу.
Спільна політика безпеки й оборони є частиною інституційної системи ЄС, а її розвиток визначається державами-членами відповідно до європейських договорів.
Встановлення спеціальних зовнішніх обмежень для України означало б, що третя держава отримує вплив на майбутній обсяг її участі в європейських механізмах.
Для Брюсселя це було б питанням не лише української безпеки, а й власного суверенітету в ухваленні рішень.
Ще чутливішою є тема ядерного стримування.
За повідомленнями про нові російські вимоги, Франція та Велика Британія мали б відмовитися від поширення власних ядерних гарантій на інші європейські держави.
Якщо така вимога справді висувається, вона безпосередньо зачіпає стратегічну автономію Парижа й Лондона.
Водночас французька та британська системи ядерного стримування мають різні доктрини, механізми ухвалення рішень і зв'язки з НАТО. Тому говорити про єдиний формалізований європейський «ядерний зонтик», який можна просто скасувати однією домовленістю, було б спрощенням.
Чи є це ультиматумом Європі?
За своїм масштабом описані російські вимоги справді нагадують ультимативну переговорну позицію.
Повернення військової інфраструктури НАТО до параметрів 1997 року означало б перегляд безпекових умов, які сформувалися після вступу до Альянсу держав Центральної та Східної Європи.
Для Польщі, країн Балтії, Румунії та інших союзників це стосувалося б фундаментальних питань національної оборони.
Причому йдеться про держави, які є повноправними членами НАТО та мають власне право брати участь у рішеннях щодо своєї безпеки.
Спроба погодити такі обмеження переважно в межах американсько-російських контактів неминуче викликала б спротив європейських столиць.
Однак існує й інше пояснення російської позиції.
У міжнародних переговорах максималістські вимоги нерідко використовують як початковий інструмент торгу.
Сторона може висунути умови, виконання яких майже неможливе, щоб згодом представити відмову від частини вимог як суттєву поступку.
За такої логіки пропозиція повернути НАТО до параметрів 1997 року може створювати переговорний простір для домовленостей щодо значно вужчих питань: розміщення далекобійних озброєнь, масштабів військових навчань, режимів інспекцій або обмежень на певні типи військової діяльності.
Проте така інтерпретація не означає, що Москва обов'язково готова до компромісу.
Максималістська позиція може бути як переговорною тактикою, так і відображенням реальних стратегічних цілей.
Визначити різницю можна лише за конкретними поступками, на які сторони будуть готові погодитися.
Чому НАТО не може просто повернутися в 1997 рік
У 1997 році Альянс мав зовсім іншу географію та структуру.
Після кількох хвиль розширення до НАТО входять 32 держави. Його східний фланг став невіддільною частиною колективної оборони.
Вимога фактично відмовитися від значної частини військової інфраструктури, створеної після 1997 року, означала б не технічне коригування, а масштабну зміну стратегічної моделі Альянсу.
Для держав Східної Європи це могло б означати послаблення гарантій безпеки саме тоді, коли загроза російської агресії залишається центральним чинником їхнього оборонного планування.
Крім того, Вашингтон не може одноосібно переглянути зобов'язання всіх членів НАТО.
Навіть якщо США та Росія досягнуть політичного порозуміння щодо певних обмежень, їх реалізація вимагатиме відповідних рішень союзників.
Саме тут виникає одна з головних перешкод для великої угоди.
Чим ширшим стає предмет переговорів, тим більше держав отримують можливість заблокувати домовленість, яку вони вважатимуть загрозою власній безпеці.
Дилема Вашингтона: швидкий мир чи нова архітектура безпеки
Для американської дипломатії переговори про Україну та переговори про стратегічну стабільність у Європі мають різну політичну складність.
Домовленість про припинення бойових дій теоретично може бути досягнута через обмежений набір практичних механізмів.
Натомість перегляд системи європейської безпеки потребує значно ширшої участі союзників і може зачіпати десятиліттями сформовані міжнародні зобов'язання.
Поєднання цих двох процесів створює ризик, що кожна окрема суперечність блокуватиме весь переговорний пакет.
Якщо Росія наполягатиме на масштабних обмеженнях НАТО як передумові завершення війни, дипломатичний процес може опинитися в глухому куті.
Якщо ж сторони погодяться розділити питання припинення вогню та довгострокової стратегічної стабільності, з'явиться можливість рухатися паралельними переговорними напрямами.
Однак і цей варіант має недоліки.
Припинення бойових дій без зрозумілої системи гарантій може залишити невирішеними причини конфлікту та створити ризик його відновлення.
Саме тому питання полягає не лише в тому, чи можна зупинити війну, а й у тому, як забезпечити стійкість домовленостей після припинення вогню.
Нова Ялта, якої може не бути
Ідея великої угоди між Росією та Сполученими Штатами неминуче викликає порівняння з Ялтинською конференцією 1945 року.
Проте сучасна Європа суттєво відрізняється від повоєнного континенту.
Європейський Союз має власні інституції та економічні ресурси. НАТО складається з 32 суверенних держав. Україна є самостійним учасником міжнародних відносин, а не територією, правовий статус якої можуть визначати інші столиці.
Тому навіть досягнення політичної домовленості між Вашингтоном і Москвою не гарантуватиме її практичного виконання.
Для стійкого врегулювання потрібна згода держав, яких безпосередньо стосуватимуться нові правила.
Саме це робить спробу переглянути всю європейську архітектуру безпеки в межах одного переговорного пакета надзвичайно складною.
Водночас відкидати саму можливість переговорів про стратегічну стабільність було б помилкою.
Обмеження окремих категорій озброєнь, механізми запобігання військовим інцидентам, прозорість навчань і відновлення каналів комунікації можуть знижувати ризики прямого зіткнення між ядерними державами.
Але такі домовленості принципово відрізняються від вимоги надати одній державі право визначати зовнішньополітичний вибір її сусідів.
Мир, який залежить від усієї Європи
Листопадовий переговорний процес, якщо повідомлення про нові російські вимоги підтвердяться, продемонструє зміну масштабу дипломатичного протистояння.
Українська війна дедалі тісніше пов'язується з питаннями стратегічного балансу між Росією, США та Європою.
Для Москви це можливість домагатися довгострокових обмежень західної військової присутності. Для Вашингтона — складний вибір між швидким врегулюванням і збереженням союзницьких зобов'язань. Для європейських держав — питання власної безпеки та права брати участь у визначенні майбутнього континенту.
Для України головним залишається ризик, що її безпекові потреби стануть частиною ширшого стратегічного торгу.
Водночас переговори про припинення війни не обов'язково мають завершуватися одночасним переглядом усієї системи міжнародної безпеки.
Можливим підходом є розділення негайних механізмів припинення бойових дій і довгострокових переговорів про військову стабільність.
Такий шлях не усуває всіх суперечностей, але дозволяє уникнути ситуації, коли доля перемир'я залежить від згоди десятків держав щодо питань, які залишаються невирішеними десятиліттями.
Головний парадокс нинішньої дипломатії полягає в тому, що спроба зробити мир максимально всеосяжним може зробити його максимально недосяжним.
Якщо Москва справді повернула на переговорний стіл вимоги грудня 2021 року, це означатиме, що суперечка давно вийшла за межі української лінії фронту.
Проте історія міжнародних переговорів свідчить: масштабні ультиматуми далеко не завжди стають основою майбутніх договорів. Іноді вони лише визначають початкові позиції, від яких сторони згодом змушені відступати.
Від того, чи зможуть учасники відокремити практичні механізми завершення війни від максималістських геополітичних вимог, залежатиме не лише перспектива миру в Україні, а й майбутня стабільність усієї Європи.
Матеріал підготовлено на основі наданого викладу дослідження директора Українського інституту політики Руслана Бортника. Повідомлення про документ від 10 листопада 2026 року, його зміст та наведені висловлювання потребують звірки з першоджерелами. Оцінки переговорних мотивів і можливих наслідків є аналітичними інтерпретаціями.