«Це не про справедливість. Це про реальність»: як Балкани стали лабораторією американської геополітики

Після розпаду Югославії Захід намагався побудувати на Балканах нову архітектуру безпеки, засновану на компромісах між етнічними громадами, міжнародному посередництві та перспективі європейської інтеграції. Через чверть століття результати цієї політики залишаються суперечливими. Північна Македонія змінила назву, реформувала політичну систему та погодилася на болісні історичні компроміси. Але її шлях до Європейського Союзу досі заблокований. Ця історія порушує незручне питання: чи можуть міжнародні гарантії забезпечити справедливий мир, якщо політичні рішення визначаються насамперед балансом сил?

«Це не про справедливість. Це про реальність».

Фраза, яку політичний аналітик Руслан Бізяєв приписує Джо Байдену під час балканських переговорів. Незалежного документального підтвердження саме такого висловлювання в наведеному контексті немає.

Балканський урок: коли принципи зустрічаються з геополітикою

На початку XXI століття Балкани стали одним із головних полігонів західної дипломатії. Після воєн у колишній Югославії Сполучені Штати та Європейський Союз прагнули не допустити нового масштабного конфлікту, стабілізувати державні кордони та інтегрувати регіон у євроатлантичні структури.

Проте інструменти стабілізації нерідко вступали в суперечність із політичними очікуваннями місцевих суспільств. Міжнародні посередники вимагали компромісів, які всередині окремих країн сприймалися як поступки під зовнішнім тиском.

Саме в цьому контексті варто розглядати приписувану Джо Байдену фразу про справедливість і реальність. Незалежно від її достовірності, вона відображає одну з фундаментальних дилем міжнародної політики: моральні принципи можуть визначати заявлені цілі, але практичні домовленості часто формуються під впливом співвідношення сил, інтересів і можливостей.

Це не означає, що міжнародне право є лише декоративним елементом американської дипломатії. Правові норми, союзницькі зобов’язання та демократичні інститути реально впливають на зовнішньополітичні рішення. Однак їхнє застосування нерідко залежить від політичних обставин.

Адміністрації Білла Клінтона, Джорджа Буша, Барака Обами, Дональда Трампа та Джо Байдена суттєво відрізнялися за методами й пріоритетами. Водночас усі вони діяли в межах американських стратегічних інтересів, де стабільність союзів, військова присутність і регіональний баланс сил залишалися важливими чинниками.

Північна Македонія — особливо показовий приклад того, як ця логіка працює на практиці.

Охридська угода: мир ціною перебудови держави

У 2001 році Македонія опинилася на межі масштабного внутрішнього конфлікту між урядовими силами та албанськими збройними формуваннями. За посередництва США та ЄС було укладено Охридську рамкову угоду, яка стала основою для припинення бойових дій і реформування державного устрою.

Документ передбачав розширення мовних прав, децентралізацію влади, справедливіше представництво етнічних громад у державних інституціях та спеціальні механізми захисту меншин.

Одним із найважливіших елементів стала так звана бадінтерівська більшість — процедура, за якої певні рішення, що безпосередньо стосуються міжетнічних відносин, потребують не лише загальної парламентської більшості, а й підтримки представників громад, які не становлять більшість населення.

Критики цієї конструкції вважають, що вона закріпила етнічний принцип у політичній системі та створила додаткові можливості для блокування рішень. Прихильники наголошують, що без таких гарантій домовленість про припинення конфлікту могла б виявитися нестійкою.

Важливо, однак, не перебільшувати масштаби реформ. Охридська угода не перетворила Македонію на федерацію, а механізм подвійної більшості не поширюється на всі стратегічні рішення парламенту. Албанська мова отримала розширений офіційний статус у визначених законом сферах, але це не означало повного скасування особливого статусу македонської мови.

Політичний результат був подвійним. Держава уникнула подальшої ескалації конфлікту, але водночас отримала складнішу систему управління, у якій міжетнічні домовленості стали постійним елементом політичного процесу.

Охридська угода допомогла зупинити насильство, але не ліквідувала суперечностей, які його породили. Мир виявився не завершенням переговорів, а початком постійного пошуку внутрішнього компромісу.

Преспанська угода: нова назва заради старої обіцянки

Наступний великий компроміс відбувся у 2018 році, коли Скоп’є та Афіни уклали Преспанську угоду.

Греція протягом десятиліть заперечувала проти використання сусідньою державою назви «Македонія», вбачаючи в цьому потенційні історичні та територіальні претензії. Суперечка блокувала євроатлантичну інтеграцію країни.

У результаті держава погодилася на конституційну назву «Республіка Північна Македонія».

Для прихильників угоди це був прагматичний крок, який відкрив шлях до НАТО та мав усунути одну з головних перешкод на шляху до ЄС. Для противників — болісна поступка, що зачепила питання національної ідентичності.

Особливого політичного значення набув консультативний референдум 2018 року. Більшість його учасників підтримала запропонований курс, однак явка не досягла встановленого порогу. Уряд продовжив конституційну процедуру через парламент, що викликало гострі суперечки щодо суспільної легітимності рішення.

У 2020 році Північна Македонія стала членом НАТО. Отже, твердження, що Преспанська угода не принесла жодного результату, було б неправильним.

Але з Європейським Союзом ситуація виявилася значно складнішою. Усунення грецького блокування не гарантувало завершення переговорного процесу: невдовзі виникли нові суперечності — цього разу з Болгарією.

Саме тут балканська дипломатія продемонструвала одну зі своїх найгостріших проблем: виконання однієї політичної умови не обов’язково захищає кандидата від появи наступної.

Болгарський вузол: коли історія стає умовою членства в ЄС

Після Преспанської угоди здавалося, що найскладніший етап на шляху Північної Македонії до Європейського Союзу залишився позаду. Проте невдовзі новою перешкодою стали суперечності із Софією.

Болгарія висунула претензії щодо трактування спільної історії, становища громадян із болгарською ідентичністю та виконання двостороннього Договору про дружбу 2017 року. Особливо гострою виявилася мовна проблема: офіційна болгарська позиція щодо походження македонської мови суперечить уявленням значної частини македонського суспільства про власну національну самобутність.

У 2022 році Франція запропонувала компромісну переговорну рамку. Вона передбачала включення болгар до переліку громад, згаданих у Конституції Північної Македонії, та виконання двосторонніх домовленостей.

Водночас твердження, що французька пропозиція юридично зобов’язала Скоп’є визнати македонську мову діалектом болгарської, не відповідає змісту погодженої європейської рамки. Європейські інституції продовжують використовувати назву «македонська мова», хоча історичні й мовні суперечки між державами залишаються невирішеними.    

Для македонської політики принциповим стало інше: питання національної ідентичності та історичної пам’яті фактично опинилися всередині процедури європейської інтеграції.

З погляду Софії, конституційне визнання болгарської громади — це гарантія рівноправності та захисту громадян, які ідентифікують себе болгарами. З погляду критиків у Скоп’є, це створює прецедент, за якого сусідня держава отримує додатковий вплив на внутрішні політичні рішення.

Станом на 2026 рік необхідні конституційні зміни залишаються нездійсненими, а переговорний процес фактично заблокований. Прем’єр-міністр Христіян Міцкоскі побоюється, що виконання нинішніх умов не гарантуватиме відсутності нових вимог у майбутньому. Болгарія, зі свого боку, наполягає на реалізації вже погоджених зобов’язань.   

У цьому полягає головна суперечність європейського розширення: держава-кандидат повинна виконувати встановлені умови, але не завжди може бути впевненою, що після їх виконання правила знову не зміняться.

Мир як консервація суперечностей

Балканські домовленості останніх десятиліть мають неоднозначний результат.

З одного боку, регіон уникнув повторення масштабних воєн 1990-х років. Північна Македонія вступила до НАТО, а міжнародна присутність у Косові та Боснії і Герцеговині залишається важливим чинником стримування насильства.

З іншого — багато політичних суперечностей не зникли. Статус Косова залишається предметом конфлікту між Белградом і Приштиною. Боснія і Герцеговина продовжує стикатися з інституційними кризами та сепаратистською риторикою. Північна Македонія роками очікує на просування до ЄС, попри здійснені компроміси.

Це породжує складне запитання: чи є стабільність, заснована на постійному міжнародному посередництві, справжнім політичним врегулюванням?

Для прихильників західної політики відповідь полягає в тому, що навіть недосконалі угоди дозволили припинити кровопролиття й створити простір для поступових реформ.

Критики ж наголошують, що зовнішнє посередництво нерідко заморожувало конфлікти, не усуваючи їхніх причин. А перспектива членства в міжнародних організаціях іноді використовувалася як стимул до поступок, результати яких виявлялися менш передбачуваними, ніж очікувалося.

Обидва аспекти важливі для розуміння балканської реальності. Відсутність великої війни є суттєвим досягненням, але вона не означає автоматичного примирення суспільств.

Головний урок: гарантії мають ціну, а компроміси — межі

Історія Північної Македонії демонструє, що міжнародні домовленості не існують поза політичним середовищем. Їхня ефективність залежить не лише від юридичних формулювань, а й від готовності сторін виконувати зобов’язання та від спроможності міжнародних партнерів підтримувати погоджений порядок.

Водночас македонський досвід не підтверджує, що будь-яка поступка Заходу неминуче веде до втрати суверенітету. Охридська угода допомогла завершити збройний конфлікт. Преспанська відкрила шлях до НАТО. Але процес вступу до ЄС показав обмеженість політичних гарантій, які не супроводжуються достатньо чіткими механізмами виконання.

Для малих держав це особливо важливий урок. Коли національна безпека залежить від великих союзників, дипломатичний компроміс може бути необхідним. Однак його довгострокова цінність визначається не лише тим, що держава погодилася віддати, а й тим, що вона отримала натомість.

«Найнебезпечніший компроміс — не той, що потребує поступок, а той, після якого немає впевненості, що вимоги завершилися».

Балкани залишаються регіоном, де історія безпосередньо впливає на сучасну політику. Суперечки про мову, ідентичність, кордони та історичну пам’ять продовжують визначати рішення урядів і міжнародних інституцій.

Проте називати нову війну неминучою було б безпідставно. Регіон має механізми стримування, дипломатичні канали та економічні зв’язки, яких не існувало на початку 1990-х років.

Справжня небезпека полягає в іншому: якщо міжнародні гарантії сприйматимуться як тимчасові політичні обіцянки, довіра до переговорів поступово слабшатиме.

Балканський досвід показує, що дипломатія здатна зупиняти війни, але не завжди здатна завершувати конфлікти. А між цими двома результатами може лежати ціле покоління.

Історія не є точною наукою в тому сенсі, що вона дозволяє безпомилково передбачати майбутнє. Але вона переконливо демонструє повторювану закономірність: домовленості, які не сприймаються сторонами як справедливі та надійні, потребують постійного зовнішнього підтримання.

У міжнародній політиці реальність справді має значення. Проте мир, побудований виключно на балансі сил і без достатньої довіри, ризикує залишитися лише тривалою паузою між кризами.

За мотивами політичного аналізу Руслана Бізяєва. Історичні твердження уточнено з урахуванням документів ЄС, позицій сторін та досліджень балканської політики.