Пульс мирної угоди та нескінченна війна: пацієнт радше живий, ніж мертвий?
П'ятий рік великої війни став випробуванням не лише для України та Росії, а й для всієї західної системи підтримки. Європа ще здатна фінансувати українську оборону, але дедалі важче забезпечує її найдефіцитнішими озброєннями. Вашингтон прагне прискорити дипломатичне врегулювання, тоді як Москва намагається перетворити мирні переговори на перегляд архітектури безпеки всього континенту. Між війною на виснаження та швидкою угодою виникла небезпечна пауза: старий механізм уже втрачає ефективність, а нового досі немає.
У міжнародній дипломатії є особлива категорія документів, які здатні створювати ілюзію прогресу ще до того, як сторони домовилися про головне. Один із них — term sheet, або документ з основними умовами майбутньої угоди.
У бізнесі він визначає параметри можливої операції. У великій політиці може стати способом зафіксувати попередній компроміс, залишивши найскладніші питання для наступних переговорів.
Але російсько-українська війна погано піддається корпоративній логіці. Тут неможливо просто узгодити ціну, підписати документ і розійтися. За кожним пунктом майбутньої домовленості стоять території, військові гарантії, міжнародні зобов'язання та ризик нового конфлікту.
Саме тому активізація дипломатичних контактів у листопаді 2026 року порушує питання, на яке поки немає переконливої відповіді: чи наближається війна до завершення, чи сторони лише готуються до наступного етапу протистояння?
Щоб зрозуміти цю дилему, необхідно оцінити стан механізму, який підтримував українську оборону протягом попередніх років.
Кероване виснаження: стратегія, яка перестає працювати
Протягом значної частини війни західна допомога Україні мала суперечливий характер.
Сполучені Штати та європейські союзники надавали озброєння, фінансування, розвідувальну підтримку й технології, без яких українська оборона зіткнулася б із набагато серйознішими труднощами.
Однак обсяги та темпи постачань не завжди відповідали потребам для досягнення стратегічного перелому.
Цю суперечність можна описати як модель керованого виснаження: Україна отримує достатньо ресурсів, щоб продовжувати опір, але не обов'язково стільки, щоб радикально змінити співвідношення сил.
Подібну логіку можна простежити в дискусіях військових аналітиків, зокрема експертів Міжнародного інституту стратегічних досліджень (IISS), та в публіцистичних оцінках Віталія Портникова. Водночас це радше аналітичне узагальнення наслідків західної політики, ніж доведена спільна стратегія всіх союзників.
Адже західна коаліція ніколи не була однорідною.
Одні держави наполягали на швидкому нарощуванні допомоги. Інші побоювалися ескалації, виснаження власних запасів або внутрішньополітичних наслідків тривалої підтримки.
У результаті система працювала, але постійно запізнювалася.
Поки Україна потребувала артилерійських боєприпасів, союзники погоджували їхнє виробництво. Коли виникла потреба в далекобійних засобах ураження, тривали дискусії про допустимі межі їх використання. Коли російські удари посилили навантаження на протиповітряну оборону, з'ясувалося, що навіть найбагатші держави не мають необмежених запасів перехоплювачів.
Ця модель дозволяла уникати катастрофічних сценаріїв, але поступово накопичувала власні суперечності.
І тепер саме вони стають одним із головних чинників дипломатичного процесу.
Ракети є, але не ті, яких бракує найбільше
Британський пакет допомоги, оголошений 17 листопада, демонструє асиметрію західних військових можливостей.
За наведеними даними, Лондон передбачив приблизно £240 млн підтримки, зокрема понад тисячу ракет малої дальності LMM, відомих також як Martlet, і додаткові радіолокаційні системи.
Такі засоби можуть відігравати важливу роль у боротьбі з безпілотниками та іншими повітряними загрозами.
Проте вони не замінюють перехоплювачів, необхідних для протидії сучасним балістичним ракетам.
Саме тут виникає структурна проблема.
Західна промисловість може відносно швидко нарощувати виробництво окремих категорій озброєнь. Але складні ракети до систем Patriot, IRIS-T і SAMP/T потребують значно триваліших виробничих циклів, спеціалізованих компонентів і дорогих технологічних ліній.
Навіть суттєве збільшення фінансування не означає, що необхідні боєприпаси з'являться через кілька тижнів.
За окремими галузевими оцінками, вихід частини європейських оборонних програм на заплановані потужності може розтягнутися до 2028 року. Однак ці терміни різняться залежно від виробника та типу озброєння.
Водночас Україна потребує ракет уже сьогодні.
Це змушує Київ вимагати від партнерів передачі перехоплювачів із чинних військових запасів із подальшим поповненням арсеналів за рахунок нових заводських поставок.
Для європейських урядів така схема означає тимчасове скорочення власних оборонних резервів.
Для України — можливість зберегти ефективність протиповітряної оборони в найближчі місяці.
«Захід навчився фінансувати український опір, але ще не навчився виробляти найнеобхіднішу зброю зі швидкістю, якої вимагає війна».
Це і є головний парадокс сучасної військової допомоги: гроші можна виділити політичним рішенням, але виробничі потужності неможливо створити одним голосуванням.
Європейські мільярди та політична арифметика
Фінансова ситуація виглядає не менш суперечливою.
Європейський Союз обговорює нові механізми підтримки України у 2027 році, зокрема можливість залучення десятків мільярдів євро.
У наданих оцінках фігурує кредитний пакет приблизно на €45 млрд, тоді як загальна потреба України в зовнішньому фінансуванні наступного року оцінюється значно вище.
Але навіть якщо необхідні кошти вдасться мобілізувати, залишається питання їхнього призначення.
Цивільна бюджетна підтримка, оборонні закупівлі, кредити та гранти — різні фінансові інструменти з різними правилами використання.
Гроші, призначені для підтримки державних послуг і макрофінансової стабільності, не можна автоматично спрямувати на закупівлю ракет або військової техніки.
Крім того, європейські рішення залежать від політичних домовленостей між державами-членами.
Угорщина та Словаччина неодноразово демонстрували скептичне ставлення до окремих механізмів підтримки України. Позиції Чехії та Болгарії залежать від конкретних пропозицій і внутрішньополітичних обставин, тому говорити про єдиний блок із чотирьох держав, який послідовно виступає проти всієї допомоги, було б спрощенням.
Проте сама проблема бюджетного консенсусу нікуди не зникає.
Європейським урядам доводиться одночасно фінансувати українську оборону, збільшувати власні військові витрати, підтримувати соціальні програми та реагувати на економічні труднощі.
За таких умов кожен новий багаторічний пакет допомоги стає предметом дедалі складнішого політичного торгу.
Європа залишається економічно спроможною підтримувати Україну. Але економічна спроможність і політична готовність регулярно ухвалювати відповідні рішення — не одне й те саме.
Чому Трамп хоче завершити війну швидше
Для адміністрації Дональда Трампа російсько-українська війна є не лише питанням європейської безпеки.
Вона також впливає на розподіл американських ресурсів між різними стратегічними напрямами.
У Вашингтоні дедалі важливішим залишається суперництво з Китаєм — у сфері технологій, військово-морської присутності, торгівлі та глобального політичного впливу.
Тривала війна в Європі потребує дипломатичної уваги, фінансових ресурсів і оборонного виробництва, які могли б використовуватися для інших пріоритетів.
У цьому контексті прагнення Білого дому прискорити переговори має власну стратегічну логіку.
Американська адміністрація може розглядати припинення бойових дій як спосіб зменшити навантаження на США та перенести більшу частину відповідальності за європейську безпеку на самих європейців.
Саме тут виникає інтерес до рамкової угоди — документа, який дозволив би зафіксувати основні параметри врегулювання до завершення складних переговорів щодо механізмів його реалізації.
Але швидкість має свою ціну.
Чим коротший термін відводиться на досягнення домовленості, тим сильнішим стає тиск на учасників переговорів.
Для України це створює ризик погодження умов, які не забезпечать довгострокової безпеки.
Для Європи — ризик опинитися перед необхідністю виконувати домовленості, у формуванні яких її роль була обмеженою.
Для Росії — можливість використати американське прагнення швидкого результату для підвищення власних вимог.
Москва підвищує ціну миру
Саме останній чинник може виявитися визначальним.
За повідомленнями про листопадові консультації в Абу-Дабі, російська сторона повернула до переговорного процесу вимоги, які виходять далеко за межі територіального врегулювання війни в Україні.
Йдеться про обмеження військової інфраструктури НАТО, відмову від подальшого розширення Альянсу та перегляд окремих елементів європейської системи стримування.
Подібні пропозиції Москва висувала ще в грудні 2021 року.
Якщо вони знову стали частиною переговорної позиції, це означає, що Кремль намагається перетворити завершення української війни на предмет ширшої угоди зі Сполученими Штатами.
Така стратегія має очевидну переговорну перевагу: вона дозволяє починати торг із максималістських вимог, а згодом представляти часткову відмову від них як поступку.
Однак вона одночасно ускладнює досягнення компромісу.
Питання майбутнього членства України в НАТО, розміщення західних військових сил або французького та британського ядерного стримування не можуть бути вирішені лише домовленістю Вашингтона й Москви.
Вони безпосередньо стосуються суверенних держав, які мають власні безпекові інтереси та міжнародні зобов'язання.
Тому російська спроба розширити предмет переговорів може суперечити американському прагненню швидкого результату.
Білий дім хоче скоротити переговорний процес. Кремль, навпаки, може намагатися включити до нього дедалі більше питань.
Це створює фундаментальну суперечність між двома можливими підходами до завершення війни.
Брюссель між двома небажаними сценаріями
Для Європейського Союзу ситуація особливо складна.
Перший сценарій передбачає продовження війни високої інтенсивності ще протягом кількох років.
Він вимагатиме нових бюджетних зобов'язань, масштабного нарощування оборонного виробництва та готовності компенсувати можливе скорочення американської підтримки.
Європа має значні економічні ресурси, але їхня мобілізація потребує часу й політичного консенсусу.
Другий сценарій — швидка мирна угода, умови якої можуть не відповідати довгостроковим інтересам європейської безпеки.
Якщо домовленість передбачатиме обмеження військової присутності НАТО або фактичне визнання за Росією особливих прав впливу на сусідні держави, це створить серйозні ризики для всього континенту.
Таким чином, Брюссель опиняється перед вибором між дорогою війною та потенційно небезпечним миром.
Проте ця дилема не є абсолютно безальтернативною.
Європейські держави можуть намагатися поєднати підтримку української обороноздатності з дипломатичними зусиллями, спрямованими на досягнення стійкого врегулювання.
Ключовим питанням залишається те, чи зможуть вони виробити спільну позицію та забезпечити її достатніми військовими й фінансовими ресурсами.
Без цього Європа ризикує залишитися не повноцінним учасником переговорів, а стороною, яка оплачуватиме їхні наслідки.
Чи справді модель нескінченної війни вичерпала себе?
Твердження про остаточне завершення попередньої моделі західної підтримки було б передчасним.
Україна продовжує отримувати військову допомогу. Європейські держави інвестують в оборонне виробництво. Нові фінансові механізми залишаються предметом переговорів.
Однак дедалі очевиднішим стає інше: підтримувати війну на нинішньому рівні без суттєвої зміни підходів стає складніше.
Західна коаліція має три основні варіанти.
Перший — продовжувати чинну модель, компенсуючи дефіцити окремими пакетами допомоги та поступово нарощуючи виробництво.
Другий — значно збільшити оборонні інвестиції, прискорити передачу наявних запасів і створити довгострокову систему забезпечення української армії.
Третій — зробити ставку на дипломатичне врегулювання, намагаючись скоротити потребу в подальшому фінансуванні війни.
Проблема полягає в тому, що жоден із цих варіантів не гарантує швидкого результату.
Перший може призвести до подальшого виснаження. Другий потребує політичної волі та часу. Третій залежить від готовності Росії й України погодитися на прийнятні умови.
Саме тому переговори та військова підтримка не обов'язково є взаємовиключними сценаріями.
Навпаки, збереження української обороноздатності може бути необхідною умовою для досягнення домовленості, яка не стане лише короткою паузою перед новою війною.
Пульс угоди: чому швидкий мир може виявитися довгим процесом
Мирна угода має сенс лише тоді, коли сторони готові виконувати її умови.
Саме тут виникає головна проблема нинішньої дипломатії.
Вашингтон зацікавлений у швидкому політичному результаті.
Москва може прагнути використати переговори для перегляду ширшого стратегічного балансу.
Україна потребує гарантій, які зменшать ризик повторної агресії.
Європа намагається не допустити домовленостей, що послаблять її власну систему безпеки.
Ці цілі не обов'язково повністю несумісні. Але вони настільки різні, що навіть погодження загальних принципів може не привести до швидкого завершення війни.
Особливо якщо сторони намагатимуться одночасно вирішити питання територій, санкцій, військових гарантій, НАТО та стратегічного стримування.
«Найбільша небезпека нинішніх переговорів — не в тому, що сторони не зможуть підписати угоду. Небезпека в тому, що вони підпишуть документ, який не усуне причин наступної війни».
Для України це питання має екзистенційне значення.
Припинення бойових дій може зменшити людські втрати та створити умови для економічного відновлення. Але без дієвих механізмів безпеки воно не обов'язково гарантуватиме тривалий мир.
Для Європи ж головний ризик полягає в тому, що короткострокова стабілізація може бути досягнута ціною довгострокового послаблення її стратегічних позицій.
Пацієнт радше живий, ніж мертвий?
Якщо оцінювати стан попередньої моделі війни на виснаження, її перспективи виглядають дедалі менш переконливими.
Вона не зникла, але її слабкі місця стали очевиднішими: обмежені запаси складних озброєнь, тривалі виробничі цикли, політична втома та зростання бюджетних потреб.
Проте й альтернативна модель швидкого дипломатичного врегулювання поки не демонструє достатньої стійкості.
Американська адміністрація прагне прискорити переговори. Росія може намагатися розширити їх до перегляду всієї архітектури європейської безпеки. Європейські столиці хочуть зберегти вплив на рішення, від яких залежатиме їхнє майбутнє.
У результаті виникає ситуація, коли старий порядок уже не забезпечує бажаного результату, а новий ще не сформувався.
Саме це робить нинішній дипломатичний момент особливо небезпечним.
Війна може продовжуватися не тому, що всі її учасники вважають такий сценарій оптимальним, а тому, що жоден із них поки не бачить достатньо прийнятної альтернативи.
З іншого боку, прагнення швидко завершити конфлікт може породити угоду, яка не витримає першого серйозного випробування.
Отже, відповідь на запитання про стан «пацієнта» залишається неоднозначною.
Модель нескінченної війни з дозованою підтримкою дедалі більше втрачає економічну та політичну привабливість. Але мирний term sheet ще не став повноцінним планом лікування.
І якщо західні держави не зможуть узгодити власні стратегічні цілі, майбутнє України ризикує опинитися між двома незавершеними процесами — війною, яку дедалі важче підтримувати, та миром, умови якого поки неможливо погодити.
Найскладніше завдання міжнародної дипломатії сьогодні полягає не в тому, щоб просто зупинити бойові дії. Воно полягає в тому, щоб створити умови, за яких їхнє відновлення стане менш імовірним.
Адже справжнім показником успіху майбутньої угоди буде не швидкість її підписання, а тривалість миру, який вона забезпечить.
Читайте також

