Ніну Матвієнко провели в останню путь: як у Києві прощалися з людиною-епохою

У Києві вчора пройшло прощання із Народною артисткою України Ніною Матвієнко. Церемонія відбулася у Національній філармонії.

1985 року Ніна Матвієнко стала народною артисткою УРСР. 1988-го отримала Національну премію імені Тараса Шевченка. 2006 року співачка отримала звання "Героя України". Останні роки їздила країною й виступала для українських військових.

Співачка померла 8 жовтня у віці 75 років. Вшанувати її памʼять прийшли рідні, друзі, друзі, колеги й шанувальники. Поховали Ніну Матвієнко на Звіринецькому кладовищі.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала на прощанні з Народною артисткою й дізналася, якою запамʼятають її українці.

"ЗОЛОТІ КЛЮЧІ"

Біля вхідних дверей Національної філармонії України метушиться сивоволосий чоловік з довгими, закрученими на кінчиках, вусами. Одягнений у чорні брюки й однобортне пальто до колін. Просить людей відійти в сторону, щоб міг проїхати катафалк. Це - народний артист України Ігор Курилів, виконуючий обовʼязки директора Національного хору імені Григорія Верьовки. Саме у складі цього колективу починала співочу карʼєру Ніна Матвієнко.

- Можна безкінечно говорити, бо вона як постать і як співачка стільки несла теплоти цієї української душі, що кожен, хто слухав її спів, був зачарований, - розповідає Курилів. - Це співала Україна, співала її душа! Навряд швидко у нас в Україні знайдеться співачка такого височезного рівня. Це легенда національного мистецтва, сакральна особистість. Вона з колиски зрослася з українською піснею.

Із Ніною Митрофанівною познайомився задовго до того, як потрапив у хор. Раніше працював директором Софії Ротару, тому зустрічалися на концертних майданчиках.

- Вона була дуже весела, комунікабельна з людьми й ніколи не цуралася давати інтервʼю, автографи, - згадує директор, журливо усміхаючись кутиками губ. - Коли співала у хорі, голос став проявлятися все більше й більше. Прийшов час, коли вона зрозуміла, що може співати окремо. Але не одразу - створили з Марічкою Миколайчук і Валентиною Ковальською тріо "Золоті ключі". Солісткою теж одразу стала популярною, виграла "Пісню року" з композицією "Ой летіли дикі гуси". Вона одразу полонила всю Україну.

Вона одразу полонила всю Україну

У радянські часи Комітет державної безпеки УРСР стежив за діяльністю Ніни Матвієнко. Відповідний документ у мережі оприлюднив історик і журналіст Едуард Андрющенко. У ньому йдеться про націоналістичні прояви артистки, знайомства з "антирадянськими елементами", зустрічі з діаспорянами-націоналістами за кордоном.

- Вона завжди говорила про Україну. Це був її спосіб життя, проповідувала ідею українськості й нашої держави як унікальної, - каже Курилів і стає під фасадом.

Біля філармонії людно. Шанувальники й друзі співачки ще за 30 хв до початку прощання стають у чергу, щоб зайти всередину. Вервечка котиться бруківкою й стає дедалі довшою. Із собою приносять троянди, жовті й блакитні хризантеми, білі лілії, рожеві айстри.

Повз повільно проїжджає катафалк з білими квітами за склом і фотографією. Авто зникає за рогом.

ПОЦІЛУНОК БОГА

У холі філармонії світло й ошатно. Обабіч синьої доріжки стоять вінки зі свіжими квітами, портрети Ніни Матвієнко й білі кали у прозорих вазах. Скляні кришталики на торшерах виблискують під лампами. На оксамитові червоні подушки розклали нагороди артистки й статуетки. Праворуч на столі - книга памʼяті, де кожен може написати кілька слів.

У центрі зали на постаменті стоїть біла труна, прикрашена трояндами. За нею - арка з квітів, фотографія і екран, на якому транслюють кадри із життя артистки. Її спів тихо й пронизливо лунає під супровід оркестру.

- Велике горе для нашої родини і для нашої України зараз, - ледь чути біля портретів матері говорить Тоня Матвієнко. Голову прикрила чорним шарфом, поруч із нею - чоловік Арсен Мірзоян. - Хочу подякувати всім людям, які памʼятають, цінують, поважають мою маму. Я відчуваю її присутність усі ці дні. Знаю, що вона мене зараз чує. Хочу подякувати їй за те, що мене виростила, була моїм прикладом. У неї дуже велике серце. Моя мама - і є Україна. Тепер буду її слухати і знати, що вона поряд. Вона дуже просила, щоб на її похороні не плакали, а посміхнулись і згадали про неї щось хороше.

Людей у філармонію охоронці пускають групами, щоб не збирався натовп. Над труною, прикриваючи очі рукою, плаче жінка у чорному капелюсі. Підходить до Тоні й міцно обіймає, не стримуючи ридання.

- Важко пережити, бо Ніна і Марічка (Марічка Миколайчук. - Gazeta.ua) були моїми крильми, - говорить Валентина Ковальська, учасниця тріо "Золоті ключі" й близька подруга Матвієнко. - Я залишилася без цих крил і тепер їх треба наново ростити, щоб навчити їх так любити, як Ніна Митрофанівна. Вона могла з пісні створити шедевр - це поцілунок Бога. Нам було добре співати втрьох, якось доповнювали одна одну. Співали акапельно, було в репертуарі близько 200 пісень.

Разом артистки пережили й нелегкі часи окупації України радянською владою. Співали козацькі, стрілецькі, повстанські пісні, патріотичні й календарно-обрядового кола, зізнається Валентина.

- Їздили на Рівненщину, на Полтавщину, збирали ці пісні. Намагалися виконувати їх так, як у регіонах. Коли ми працювали, то обовʼязково хтось на гастролі запрошував. Обʼїздили всю Україну, памʼятаю кожен куточок, ту саму Дружківку, Донецьк, Луганськ, Одесу, Буковину. Виступали у різних умовах.

БОРОЛАСЯ ДО ОСТАННЬОГО

На прощання з народною артисткою приїхали чиновники й українські зірки. Вшанувати памʼять співачки прийшли мер столиці Віталій Кличко і Юлія Тимошенко. Усі виходять на вулицю через задні двері, щоб не було штовханини.

Між натовпу до дверей іде Дмитро Монатік. На прощання прийшов у чорному костюмі. Ніна Митрофанівна була готова дати свою частинку в щось нове, розповідає співак.

- Вона була дуже молодою… Завжди, - каже Дмитро. - Якби можна було людину назвати "добром", то це точно про неї. Мала надзвичайно світлий тембр. Коли починає співати, то здається, що вона вас так заспокоює, по голові гладить і говорить: "Дитино, усе буде добре". Це не напрацьовується, із цим народжуються.

Разом із Ніною Матвієнко співак випустив спільний трек - "В цей день". Жінку любили молоді артисти, бо вона вміла відчували їхні ідеї і була готова до експериментів.

Ні! Я можу бути ще й така

- Багато спілкувалися, навіть одного разу була в мене на дні народженні, це була велика честь, - згадує Монатік. - Усіх підбадьорювала на танець, хоча це я мав робити. Треба бути дуже сміливою, знаючи свою аудиторію, щоб сказати: "Ні! Я можу бути ще й така". Перед нашою фотосесією казала: "Може мене трохи насварять люди мої, але нічого, вони звикнуть". Міг подзвонити їй, і вона телефонувала.

З працівниками філармонії спілкується Віктор Павлик. До чоловіка підходять фотографуватися, вітаються за руку.

- Запамʼятаю її справедливою, доброю і без фальші, - каже Павлик. - Зналися з нею дуже багато років. Коли мали спільні концерти, то спілкувалися. І я, і вона любили відпочивати в Яремче, у готелі "Романтик". Там Ніна Митрофанівна бувала із сімʼєю, тому часто зустрічалися, особливо в новорічні свята. Завжди була душею компанії, у фойє співала - там грали на фортепіано.

У залі піднімаються до стелі дзвінкі голоси артистів хору імені Григорія Верьовки. Проводжають Ніну Матвієнко піснею. У натовпі час від часу чути жіночий плач, хтось посміхається, згадуючи історії про померлу співачку.

- Наприкінці червня я ще співала у неї на сольному концерті у Жовтневому палаці, - зізнається артистка Камалія. Стоїть позаду труни у довгому пальті з хутром на комірі. - Навіть нічого не підозрювала, вона нікому нічого не казала. Уже в серпні їй стало погано несподівано. Запитувала Тоню, чому. Вона не хотіла, щоб хтось знав, боролася до останнього. Для мене Ніна Митрофанівна весела й усміхнена завжди. Любила жартувати, була як серденько нашого музичного світу. Ніколи не кітчилася своїми званнями, нагородами. Усіх обіймала, цілувала.

Зал продовжує наповнюватися людьми. Розпорядники один за одним виносять оберемки квітів із зали. Уже кілька годин черга до входу у філармонію не зменшується. Ніну Матвієнко поховають на Звіринецькому кладовищі.