Тарасу досі сниться село Мирне. Історія хлопчика, який втратив батька і пережив окупацію

Життя 12-річного хлопчика Тараса Чердоклієва до повномасштабного вторгнення було дуже схожим із те, яке мали всі українські діти до великої війни. Усі ми добре пам’ятаємо, як Covid-19 змусив освітні заклади перейти на дистанційну систему навчання, тим самим давши можливість дітям підключатися до навчання онлайн з будь-якого міста чи країни світу. Така «дистанційка» не обмежила Тараса, якому міське життя в Запоріжжі не приносило багато радості, тому щойно випадала нагода, він їздив до бабусі та дідуся в гості до села Мирне, яке розташоване у Гуляйпільській громаді. Так сталося і в лютому 2022 року, йдеться у публікації Тетяни Великої у виданні «Голос Гуляйпілля». 

«Сама я родом із села Мирне, як і мій чоловік Віктор, – розповіла під час особистої зустрічі мати Тараса Ірина Чердоклієва (Харя). – Ви ж знаєте, як у селі важко знайти роботу. А тим паче у такому маленькому, як наше. Тому із села до міста Запоріжжя ми виїхали ще до війни. Я влаштувалася кухарем у місцевому дитячому садочку, а чоловік – водієм на заводі «Дніпроспецсталь». Усі діти, а у нас їх троє, ходили до школи. До села, у якому жили мій тато та мама Віктора, Тарас полюбляв їздити найбільше. Тільки-но канікули, як він уже там. Дистанційне навчання не стало винятком, тому після зимових канікул він продовжив навчатися та жити біля бабусі та дідуся».

… Страшний світанок 24 лютого 2022 року Ірина з чоловіком та двома дітками Анастасією та Веронікою зустріли в Запоріжжі. Тарас у цей час був у селі.

«Коли ворожі літаки почали бомбардувати великі міста України, багато хто із моїх знайомих односельчан поїхали «перечекати» війну в Мирному, – продовжує далі згадувати Ірина. – Відправилися туди цілими родинами, до батьків. Ми ж постійно були з рідними на зв’язку, адже хвилювалися не тільки за них, а й за сина, якому тоді було 10 років.  Коли 2 березня у селі не стало мобільного зв’язку і додзвонитися вже не могли ні до кого, от тоді почалися серйозні хвилювання. 5 березня Віктор приймає рішення поїхати до села, щоб забрати сина, а батькам привезти продукти, які, ми були певні, скінчилися. Тому рано-вранці чоловік поїхав до дому, з якого більше не повернувся».

З розповідей Ірина довідалася, що того дня Віктор заїхав до села Гуляйпільське, де проживав разом з родиною її рідний брат Юрій Чердоклієв. Удвох чоловіки попрямували до Мирного, проте доїхати до батьківських домівок так і не змогли. Дорогою до села потрапили під колону ворожої техніки російських окупантів, які впритул розстріляли, а потім розчавили автівку «Таврія» з чоловіками.

«Хто мені телефонував і як повідомив про загибель чоловіка та брата, вже не пам’ятаю. З того часу я просто загубилася в датах і мало що можу згадати детально. Тіло чоловіка мені так і не повернули. До цього часу немає точного місця поховання. Тіло придали землі наші військові, які пізніше перебували на нашому напрямку. Повідомили одне: лише після закінчення війни, коли відбудеться повна ексгумація всіх тіл, зможемо провести обряд поховання, як годиться.  А ось тіло брата нам повернули минулого року в лютому. Юрія поховали на кладовищі в селі Гуляйпільське».

… 5 березня 2022 року стало фатальним для нашого Гуляйпільського краю. Коли ми всі підіймали очі вгору, боячись пострілів з авіації російських військових, ворог вже впевненим кроком йшов по нашій землі, тягнувши за собою всю самохідну ворожу техніку: «гради», САУ, танки, БТРи. Якщо окупувати Гуляйполе злочинцям не вдалося, то окупація села Мирне стала неминучою. Уявіть, зовсім маленьке село, куди з’їхалися численні родичі місцевих, гадаючи, що вибрали безпечне місце, опинилося у ворожій пастці.

«Село було наповнене дітьми та молоддю, – продовжує згадувати Ірина. – Вибратися звідти так просто вже ніхто не міг. Мої хвилювання тільки наростали, бо після втрати двох найрідніших людей розуміла, що в селі так і залишаються син, батько, мама Віктора. На щастя, мого Тараса привезли сусіди, а батько разом з рештою інших односельців виїхав аж 22 квітня 2022 року. Під час спілкування з татом, уже вдома, дізналася про всі подробиці життя в окупації. Зважаючи на свій вік, батько говорив, що не боявся вмерти, а от за онука хвилювався. Тарас разом з іншими дітьми ховався до підвалу, який більш-менш підходив для довгого сидіння, бо був не таким сирим та холодним. Одного разу рашисти зайшли до батькового двору і запитали, де люди. Батько відповів, що не знає. Нелюди підставили автомат під ребра й наказали йти та шукати, якщо цього не зробить, то знайдуть та розстріляють усіх. Такий шантаж окупанти вчиняли постійно, часто вистроївши людей під стіну хати та наводячи автомати. Хоч і говорили батькові про те, що «стариков и детей не обидим», однак ніхто їм не вірив».

Володимир Іванович Чердоклієв, батько Ірини, розповідав, як дивувалися окупанти, побачивши в селі асфальтовані дороги та вуличне освітлення. Серед них було багато чеченців, дагестанців, осетинів, а також самих росіян. На початку окупації вони роздавали людям харчі, які ніхто не їв, навіть місцеві собаки. А який безлад влаштували, щойно зайшовши в село. Бігали по всім курникам, розстрілювали з автоматів птицю, яка ще залишилася у господарстві. Заскочили до одного місцевого фермера і почали розстрілювати баранів. Якщо бачили порожні будинки, то відразу їх зачищали, виносячи звідти все, навіть старе дзеркало (трюмо).

«Йшов час, на дворі вже стояв квітень. Освоївшись добряче в селі, награбувавши вдосталь, злочинці шукали іншу забаву: «Подавайте девочек!». Звісно, що це було найстрашніше. Мешканці села постійно просили в окупантів дати дозвіл та коридор на виїзд, проте дозволяли виїздити лише в сторону селища Пологи (окуповане селище на Запоріжжі – ред.). Одного разу якимось дивом окупанти дали добро на виїзд. 22 квітня, оглянувши востаннє своє домоволодіння, садок із трояндами, який садила ще моя мама, тато виїхав з односельцями у сторону Запоріжжя».

З того часу Ірина з дітьми та батьком живуть разом. Немає такого дня, щоб Володимир Іванович не згадував своє село, у якому зростали його діти – донька та два сини – Іван та Юрій. Обидва працювали трактористами в місцевому сільськогосподарському підприємстві. Жили життя, у якому було місце і для радості, і для сліз, проте таких сліз, яких пролили через «асвабадітєлей», ще не було в їхньому тихому мирному житті.

…Уже два роки, як Ірина вирвала сина з окупації, проте часто вночі чутно плач дитини. Вриваючись до кімнати мама бачить, як сонний хлопчик підіймає руки догори та кричить: «Не чіпайте мене!». Малому Тарасу досі сниться село Мирне. На жаль, не те, у якому колись так любив проводити весь час, а те, у якому наче павуки-тарантули досі снують російські потвори.