Американські посередники стверджують, що більшу частину конструкції майбутньої угоди вже зібрано. Залишилася «лише» територія. Проблема в тому, що саме територія визначає, чи існує угода взагалі.
Заява Джареда Кушнера на саміті YES у Києві окреслила переговорний процес значно чіткіше, ніж місяці дипломатичних витоків.
За словами американського посередника, сторони просунулися в узгодженні більшості елементів потенційної домовленості. Але переговори вперлися у питання, яке неможливо заховати в технічному додатку:
де проходитиме лінія після війни?
Позиції сторін залишаються принципово різними.
Москва вимагає повного виведення українських військ із підконтрольної Києву частини Донецької області.
Україна відмовляється добровільно залишати території, які Росія не змогла захопити військовим шляхом, і наполягає на іншій формулі — припиненні бойових дій приблизно по фактичній лінії зіткнення.
Між цими двома позиціями лежать не дипломатичні формулювання.
Там лежать міста, укріплення і десятки кілометрів території.
Усе погоджено. Майже
Фраза про те, що решта елементів мирного треку вже «скомпонована», звучить оптимістично.
Але дипломатія любить дивну арифметику.
Можна погодити 90% тексту договору і залишатися нескінченно далеко від угоди, якщо останні 10% стосуються питання, через яке сторони продовжують воювати.
Гарантії безпеки.
Механізми контролю.
Обміни.
Енергетика.
Судноплавство.
Послідовність виконання домовленостей.
Можливо навіть підготувати процедуру припинення вогню.
Усе це має сенс лише після відповіді на просте запитання:
де саме припиняється вогонь?
Без координат мирний план залишається архітектурою без фундаменту.
Найдорожчі кілометри України
Для Києва російська вимога означає значно більше, ніж зміну кольору кількох районів на карті.
Йдеться про добровільну передачу території, яку російська армія поки не контролює.
Це створює очевидну політичну проблему: українському керівництву доведеться пояснити суспільству, чому після років оборони армія повинна залишити позиції без військової поразки на них.
Є і військова проблема.
Територія - це не просто квадратні кілометри.
Це міста, дороги, висоти, логістичні вузли та підготовлені оборонні рубежі. Відхід змінює географію будь-якої наступної війни, якщо нинішня домовленість виявиться лише паузою.
Тому для України лінія припинення вогню одночасно є майбутньою лінією оборони.
Віддати її на переговорах іноді може бути дорожче, ніж втратити на полі бою.
Москва продає те, чого ще не захопила
Для Кремля ситуація дзеркальна.
Якщо російське керівництво вважає, що його армія здатна з часом зайняти решту заявленої території, навіщо відмовлятися від цієї мети без компенсації?
Саме тут переговори стикаються з фронтом.
Москва фактично намагається конвертувати очікуваний майбутній військовий результат у поступку сьогодні.
Логіка проста: якщо Росія вважає, що зрештою все одно отримає цю територію, Вашингтон повинен запропонувати їй причину не витрачати на це ще рік війни.
Київ, навпаки, повинен довести, що цієї території Росія може не отримати взагалі — або що ціна буде неприйнятною.
Так карта бойових дій стає таблицею переговорних коефіцієнтів.
Вашингтону потрібен «креатив»
Саме тому Кушнер говорить про пошук «креативного рішення».
У дипломатії це часто означає, що прямий компроміс політично неможливо продати жодній зі сторін і його потрібно розкласти на кілька менш токсичних конструкцій.
Теоретичний набір добре відомий.
Демілітаризована зона. Відведення важкого озброєння. Міжнародний моніторинг. Особливий режим для окремих територій. Відкладене вирішення питання суверенітету. Розведення фактичного контролю та юридичного визнання. Тимчасова адміністративна конструкція.
Головна функція такого «креативу» - не винайти нову географію.
Вона полягає в тому, щоб дозволити кожній стороні заявити вдома, що вона не капітулювала.
Мир, який не можна назвати поступкою
Це особливо важливо тому, що юридична та фактична реальність можуть бути різними.
Територію можна контролювати, не отримавши міжнародного визнання суверенітету.
Можна припинити спроби її повернути військовим шляхом, формально не відмовившись від претензій.
Можна відкласти остаточний статус на роки.
Саме на таких розбіжностях між de facto та de jure міжнародна дипломатія неодноразово будувала конструкції, які дозволяли зупинити стрілянину без остаточного вирішення конфлікту.
Для Вашингтона це привабливий шлях.
Не потрібно змушувати Київ юридично визнавати втрату територій.
Не потрібно змушувати Москву публічно відмовлятися від заявлених претензій.
Потрібно лише знайти формулу, за якої обидві сторони припинять намагатися змінити ситуацію силою.
Звучить просто.
Саме тому цього досі не сталося.
Терм-шит без головної цифри
У бізнесі Кушнера можна було б сказати, що сторони майже погодили term sheet.
Ціна.
Гарантії.
Послідовність виконання.
Механізми контролю.
Залишився лише актив.
Для угоди з нерухомістю це було б комічно.
Для війни - закономірно.
Усі другорядні питання легше вирішувати саме тому, що вони другорядні. Коли переговорники доходять до території, дипломатична техніка поступається місцем голій силі.
Хто вважає, що час працює на нього?
Хто більше боїться продовження війни?
У кого швидше закінчуються люди, гроші, ракети та політичне терпіння?
І хто першим вирішить, що наступні десять кілометрів не варті ще одного року?
Фронт має право вето
Саме тут виникає головна проблема дипломатичного поспіху Трампа.
Вашингтон може прискорити переговори.
Не фронт.
Якщо лінія зіткнення продовжує рухатися, кожна зміна на карті автоматично змінює переговорні позиції.
Успішний російський наступ збільшує стимул Москви чекати.
Стабілізація фронту посилює аргумент Києва на користь замороження по поточній лінії.
Серйозне виснаження будь-якої зі сторін може раптом зробити компроміс, який учора здавався неможливим, прийнятним.
Тому Віткофф, Кушнер та інші американські посередники можуть нескінченно літати між столицями.
Але вони не здатні скасувати найстаріше правило переговорів про завершення війни:
карта визначає ціну угоди.
Договір готовий, війна — ні
Тому формула «майже все погоджено» одночасно може бути правдивою і вводити в оману.
Технічна оболонка майбутньої домовленості справді може бути підготовлена дуже далеко.
Це важливо. Якщо політичний прорив відбудеться, готові механізми дозволять швидко перевести його в практичне припинення вогню.
Але поки немає територіальної формули, немає головного.
Вашингтон шукає слова, які дозволять сторонам прийняти компроміс.
Москва і Київ тим часом продовжують шукати на полі бою аргументи, які дозволять цього компромісу уникнути.
У цьому і полягає парадокс нинішнього мирного треку.
Договір може бути готовий на 90%. Але війна триває саме через решту 10%.