Габріель Атталь пропонує перетворити Європейський союз на «Сполучені Штати Європи» з єдиною економікою, щоб конкурувати зі США та Китаєм. Діагноз частково правильний: Європа повільно зростає, втрачає промислові позиції й дедалі гостріше відчуває технологічне відставання. Суперечка починається з рецепта. Чи потрібно Європі для порятунку більше ринку - чи більше Європи?
«Хай живе створений волею народів єдиний, могутній Радянський Союз…» - старий радянський гімн навряд чи був джерелом натхнення для Габріеля Атталя. Проте пропозиція колишнього французького прем’єра звучить для європейського політичного ландшафту майже революційно. Він закликав рухатися до «Сполучених Штатів Європи» і створити économie unique - єдину європейську економіку, здатну перетворити континент на «першу світову потугу» й конкурувати зі США та Китаєм.
Проблема, на яку вказує Атталь, не вигадана. Європейська комісія прогнозує зростання економіки ЄС лише на 1,1% у 2026 році та 1,4% у 2027-му. Німеччина після двох років рецесії та майже нульового зростання у 2025-му має додати лише 0,6% цього року. Франція - приблизно 0,8%. Високі ціни на енергію, китайська конкуренція, американські тарифи, слабкі інвестиції та структурні проблеми промисловості стали вже не аргументами євроскептиків, а частиною офіційного діагнозу самої Єврокомісії.
Питання в іншому: якщо машина їде повільно, чи справді їй потрібен більший двигун державного управління?
Європейський парадокс
Європа опинилася в незручній ситуації. Окремо її держави надто малі, щоб на рівних конкурувати зі США та Китаєм у напівпровідниках, штучному інтелекті, оборонній промисловості, космосі або критичній сировині. Разом вони утворюють економічний блок із приблизно 450 млн споживачів - але навіть через десятиліття після створення єдиного ринку цей ринок залишається далеко не повністю єдиним.
У цьому сенсі логіка Атталя має економічну основу. Якщо французький стартап повинен долати різні адміністративні, податкові та фінансові бар’єри, щоб масштабуватися на весь ЄС, тоді американський конкурент із самого початку має простіший доступ до величезного внутрішнього ринку. Якщо 27 держав окремо закуповують озброєння, будують енергетичну політику й субсидують власні стратегічні галузі, вони неминуче поступаються країнам континентального масштабу.
Але з цього можна зробити два протилежні висновки.
Перший - потрібна глибша інтеграція: спільний ринок капіталу, спільна промислова політика, більший бюджет, централізовані закупівлі та зрештою набагато сильніша федеральна влада. Другий - Європі насамперед потрібно прибрати бар’єри, які вона сама створила, дерегулювати внутрішній ринок і дозволити капіталу та підприємствам рухатися вільніше.
Атталь робить ставку переважно на перший шлях.
Євро-Держплан - чи американський масштаб?
Називати économie unique радянським Держпланом було б ефектною, але неточною аналогією. Атталь не пропонує скасувати приватну власність, встановлювати державні ціни на автомобілі або наказувати заводам, скільки виробляти холодильників. Єдиний європейський ринок залишається ринковою економікою.
Проте критики більшої централізації мають сильніший аргумент, ніж проста радянська метафора. ЄС уже намагається підвищувати конкурентоспроможність через промислову політику, субсидії, кліматичні стандарти, правила державної допомоги, локалізацію виробництва та дедалі активніше визначення «стратегічних» секторів. Нова ініціатива Made in Europe, наприклад, має стимулювати використання європейської продукції та зменшувати залежність від китайських компонентів. Але навіть вона вже породжує суперечки про нові торговельні бар’єри та ризик фрагментації ланцюгів постачання.
Тут і виникає парадокс. Щоб конкурувати з китайською промисловою політикою та американськими субсидіями, Європа дедалі частіше відповідає власною промисловою політикою та власними субсидіями.
Світ відходить від економічної глобалізації 1990-х. Тому певне повернення держави неминуче. Але межа між стратегічною координацією та економікою, де політик дедалі частіше вирішує, яка технологія, завод або сектор заслуговує на капітал, дуже тонка.
Німецький двигун уже не той
Найбільша проблема федералістського проєкту навіть не політична. Вона бухгалтерська.
Протягом десятиліть європейська інтеграція спиралася на просту конструкцію: Німеччина виробляла, Франція формувала політичне бачення, менші держави отримували доступ до спільного ринку, а Сполучені Штати забезпечували значну частину безпекової парасольки. Сьогодні всі чотири елементи цієї конструкції перебувають під тиском.
Німецька економіка після двох років спаду майже не зростає. Єврокомісія очікує лише 0,6% зростання у 2026 році та 0,9% у 2027-му. Вона прямо називає серед причин високі енергетичні ціни, слабкий експорт, конкуренцію з Китаєм і американські тарифи.
Французькі фінанси виглядають ще складніше. Комісія прогнозує дефіцит бюджету близько 5,1% ВВП цього року, а державний борг може зрости приблизно до 120% ВВП у 2027 році.
Отже, саме тоді, коли Париж говорить про сильніший європейський центр, виникає незручне питання: хто його фінансуватиме?
За чий рахунок федерація?
Це вже не теоретична суперечка. П’ять країн - Німеччина, Нідерланди, Австрія, Данія та Фінляндія - щойно виступили проти запропонованого Єврокомісією різкого збільшення бюджету ЄС на 2028-2034 роки. Вони вважають запропонований масштаб витрат нереалістичним і не хочуть автоматично перекладати нові європейські амбіції на платників податків країн-донорів.
Це і є фундаментальна проблема «Сполучених Штатів Європи». Політична федерація передбачає не тільки спільний прапор, армію чи промислову стратегію. Вона передбачає трансферти.
Якщо одна частина федерації потрапляє у кризу, інша платить. Якщо потрібно фінансувати оборону зовнішнього кордону, платять усі. Якщо величезний індустріальний проєкт розташований у Франції, частину ризику потенційно бере на себе німецький або нідерландський платник податків. І навпаки.
Американці приймають таку систему тому, що Техас і Каліфорнія належать до однієї політичної держави. Європейці досі значною мірою залишаються французами, німцями, поляками, італійцями та нідерландцями, коли приходить рахунок.
Саме тому створити європейський регулятор значно легше, ніж створити європейського платника податків.
Брюссель проти Кремнієвої долини
Ще складніше питання - технології. США мають Apple, Microsoft, Nvidia, Google, Amazon, Meta і величезний венчурний ринок. Китай створив власні технологічні платформи, виробничі кластери, акумуляторну промисловість та надзвичайно масштабні ланцюги постачання.
Європа має чудові університети, інженерів, ASML, Airbus, Siemens, SAP та низку світових промислових чемпіонів. Але вона значно рідше перетворює технологічну інновацію на глобальну компанію континентального масштабу.
Це не можна пояснити лише «брюссельською бюрократією». Серед причин - фрагментовані ринки капіталу, менший венчурний сектор, демографія, енергетичні витрати, складніше масштабування компаній, різні національні правила та відмінності в підприємницькій культурі. Сам ЄС визнає проблему конкурентоспроможності й намагається поглиблювати єдиний ринок.
І тут Атталь може виявитися одночасно правим і неправим.
Європі справді потрібно стати більш єдиною економікою. Але це не обов’язково означає, що їй потрібно стати більш централізовано керованою економікою.
Єдиний ринок капіталу, однакові базові правила для стартапів, дешевша енергія, простіше транскордонне інвестування та менша адміністративна фрагментація можуть потребувати більше Європи в одному сенсі - і менше бюрократії в іншому.
Привид 1991 року
Порівняння нинішнього ЄС із пізнім СРСР привабливе своєю драматургією, але погано працює як економічний прогноз. ЄС залишається союзом переважно ринкових демократій із приватною власністю, конкурентними виборами, вільним рухом капіталу та можливістю держав залишити Союз. Його проблеми суттєво відрізняються від структурної кризи радянської планової економіки.
І так само немає підстав стверджувати, що нинішня політика неминуче приведе ЄС до «власного 1991 року». Єврокомісія прогнозує слабке, але позитивне зростання: 1,1% цього року і 1,4% наступного. Це стагнаційна проблема, а не прогноз економічного розпаду.
Проте радянська аналогія містить одну корисну пересторогу. Велика система може довго компенсувати втрату ефективності збільшенням адміністративної складності. Кожна проблема породжує нову програму, кожна програма - новий орган, кожен орган - новий набір правил. Зрештою система починає плутати кількість управління з якістю результату.
Саме цього Європі варто боятися більше, ніж гучної назви «Сполучені Штати Європи».
Атталь ставить правильне запитання: як перетворити економічну масу Європи на геополітичну силу? Відповідь визначить, чи зможе континент залишатися окремим центром сили між США та Китаєм.
Але якщо відповіддю на кожну втрату конкурентоспроможності стане новий бюджет, нова субсидія, новий регулятор і нова директива, федералізація ризикує лише перенести старі європейські проблеми на вищий поверх.
Європі справді потрібна економіка американського масштабу. Значно менш очевидно, що для цього їй потрібна бюрократія федерального масштабу.