Анатомія мирної угоди: п'ять пунктів, які можуть визначити майбутнє війни

Поки публічний простір заповнюють заяви про близькість миру, дипломатичні консультації поступово переходять до складніших питань: де проходитиме лінія розмежування, хто контролюватиме припинення вогню, що станеться із Запорізькою АЕС і які гарантії отримає Україна. У центрі уваги — можливі переговорні формати за участю американських військових і дипломатичних представників, зокрема генерала Алексуса Гринкевича, Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера. Однак конкретні параметри майбутньої домовленості залишаються непідтвердженими. П'ять сценаріїв, які обговорюються в експертному середовищі, дозволяють зрозуміти не стільки зміст готової угоди, скільки логіку можливого припинення війни.

«Мирна угода — це не лише рішення припинити стрілянину. Це система правил, яка має визначити, що станеться наступного дня після останнього пострілу».

1. Демілітаризована зона: хто контролюватиме тишу?

Перший і, можливо, найскладніший елемент потенційної домовленості — створення демілітаризованої зони вздовж лінії бойового зіткнення.

Один із можливих сценаріїв передбачає смугу завширшки 20–50 кілометрів, у межах якої сторони мали б обмежити розміщення важкої артилерії, бронетехніки та інших наступальних систем.

Проте ці параметри не слід сприймати як уже погоджені умови переговорів.

Технічно подібна конструкція могла б зменшити ризик раптового масштабного наступу. Але її ефективність залежатиме від того, хто контролюватиме виконання домовленостей.

Розглядається модель, за якої замість масштабного миротворчого контингенту НАТО використовуватиметься дворівнева система спостереження: американські супутники й безпілотні засоби розвідки забезпечуватимуть технічний моніторинг, а представники третіх держав здійснюватимуть інспекції на місцях.

Серед потенційних учасників такого механізму теоретично могли б бути ОАЕ, Саудівська Аравія або Бразилія. Однак їхня готовність до подібної місії потребувала б окремого підтвердження.

Головна проблема полягає в тому, що спостереження не дорівнює примусу до виконання угоди.

Супутник може зафіксувати переміщення військової техніки. Інспектор — встановити факт порушення. Але жоден із цих інструментів самостійно не здатний зупинити новий наступ.

Отже, вирішальним стане питання відповідальності за порушення режиму припинення вогню.

2. Запорізька АЕС: енергетика як предмет компромісу

Другий можливий блок — майбутній статус Запорізької атомної електростанції.

Найбільша атомна станція Європи перебуває під російським контролем із березня 2022 року. Її безпечна експлуатація, забезпечення зовнішнього електропостачання та доступ міжнародних експертів залишаються критично важливими питаннями.

Один із гіпотетичних сценаріїв передбачає спеціальний міжнародний механізм технічного управління за участю МАГАТЕ та фахівців третіх країн.

У такій конструкції станція могла б отримати окремий режим безпеки, а вироблена електроенергія — розподілятися між українською енергосистемою та територіями, контрольованими Росією.

Ідея розподілу потужності у співвідношенні 50 на 50 може виглядати привабливою для переговорників, які шукають симетричний компроміс. Але немає підстав вважати її погодженою формулою.

До того ж МАГАТЕ має насамперед мандат у сфері ядерної безпеки, гарантій і технічного моніторингу. Передача агентству повноцінних функцій оператора електростанції потребувала б окремих правових та організаційних рішень.

Існує й фундаментальна суперечність: станція є українським об'єктом, тому будь-яка міжнародна модель управління має враховувати питання суверенітету, власності та відповідальності за ядерну безпеку.

Запорізька АЕС може стати одним із центральних елементів мирного компромісу. Але її не можна розглядати лише як електростанцію, потужність якої достатньо поділити навпіл.

3. De facto проти de jure: мир без юридичного визнання кордонів

Третій блок стосується найчутливішого питання — територій.

Можлива дипломатична формула передбачає розмежування фактичного контролю та юридичного визнання.

Україна не визнає втрату суверенітету над окупованими територіями. Росія зберігає фактичний контроль над певними районами на момент припинення бойових дій, але це не означає міжнародного визнання її територіальних претензій.

Подібні конструкції відомі міжнародній практиці.

Кіпр залишається одним із прикладів тривалого територіального розділення без загальновизнаного юридичного врегулювання. Однак кіпрська модель також демонструє, що заморожування конфлікту може тривати десятиліттями, не усуваючи його політичних причин.

Для України така формула могла б дозволити припинити масштабні бойові дії без формальної відмови від територіальних претензій.

Для Росії вона означала б можливість зберегти фактичний контроль над захопленими територіями, не отримавши повного міжнародного визнання.

Окремим предметом переговорів потенційно могли б стати санкції та заморожені російські активи.

Проте поетапне розблокування активів не може бути автоматичним додатком до домовленості між Вашингтоном і Москвою. Значна частина відповідних коштів перебуває в європейських юрисдикціях, а рішення щодо їхнього статусу залежать від законодавства та політичної волі відповідних держав.

Таким чином, територіальне питання неминуче пов'язуватиметься з ширшим міжнародним санкційним режимом.

4. Ізраїльська модель: гарантії без членства в НАТО

Четвертий можливий елемент — альтернативна система гарантій безпеки.

Замість швидкого вступу України до НАТО може обговорюватися модель довгострокового двостороннього оборонного партнерства зі Сполученими Штатами.

Її умовно називають ізраїльською, хоча відносини США та Ізраїлю не передбачають автоматичного американського військового втручання за аналогією зі статтею 5 Північноатлантичного договору.

Для України така конструкція могла б включати багаторічні програми постачання озброєнь, спільне виробництво, обмін розвідувальними даними, підготовку військових і фінансування оборонних потреб.

Окремим механізмом могла б стати система snap-back — автоматичного або прискореного відновлення обмежувальних заходів у разі порушення домовленостей.

Наприклад, нова російська агресія могла б запускати додаткові санкції або розширення військової підтримки України.

Однак автоматичність такого механізму залежала б від його юридичної конструкції. Рішення щодо санкцій і військових поставок у США та Європі ухвалюються різними органами влади, а частина з них потребує законодавчих процедур.

Тому гарантії, які існують лише у формі політичних обіцянок, можуть виявитися недостатніми.

Найважливіше питання — чи зможе майбутня угода забезпечити виконання зобов'язань незалежно від зміни адміністрацій у Вашингтоні.

5. Росія — НАТО 2.0: повернення до контролю над озброєннями

П'ятий блок виходить далеко за межі України.

Йдеться про потенційне відновлення механізмів військової комунікації між Росією та НАТО, а також обговорення обмежень на розміщення певних наступальних систем поблизу кордонів.

У теорії це могло б передбачати домовленості щодо ракет середньої дальності, заходів прозорості, попередження про військові навчання та створення каналів оперативного зв'язку для запобігання небезпечним інцидентам.

Прямі контакти між військовими структурами могли б зменшувати ризик випадкової ескалації.

Проте створення спеціального каналу між американськими військовими структурами в Європі та Москвою не означало б автоматичного відновлення повноцінного політичного діалогу Росія — НАТО.

До того ж будь-які обмеження на розміщення озброєнь у Східній Європі зачіпатимуть інтереси Польщі, держав Балтії, Румунії та інших членів Альянсу.

Домовитися про нову систему контролю над озброєннями без їхньої участі було б політично складно.

Особливо з огляду на те, що європейські держави після 2022 року суттєво переглянули оцінку російської військової загрози.

Майбутня архітектура безпеки не може бути стійкою, якщо її створюватимуть лише дві великі держави, а виконувати доведеться всьому континенту.

Не мирний договір, а інженерія стратегічної паузи

Усі п'ять блоків об'єднує одна логіка: вони спрямовані насамперед на управління ризиками після можливого припинення бойових дій.

Демілітаризована зона має зменшити ймовірність раптового наступу. Спеціальний режим ЗАЕС — усунути ядерні ризики. Формула de facto/de jure — дозволити відкласти остаточне вирішення територіального питання. Двосторонні гарантії — забезпечити Україну засобами стримування. Військові канали Росія — НАТО — знизити ризик ширшої конфронтації.

Однак жоден із цих механізмів сам по собі не усуває фундаментальних політичних суперечностей між сторонами.

Саме тому майбутня домовленість, якщо її буде досягнуто, може більше нагадувати складну систему управління конфліктом, ніж остаточний мирний договір.

Водночас наразі немає достатніх відкритих підтверджень, що саме ці п'ять параметрів уже становлять узгоджений документ переговорів в Абу-Дабі. Їх доцільніше розглядати як можливу конструкцію врегулювання, а не як встановлений зміст закритих консультацій.

Головне випробування — день після перемир'я

Міжнародна дипломатія неодноразово демонструвала здатність домовлятися про припинення вогню. Значно складніше забезпечити виконання домовленостей через рік, п'ять або десять років.

У випадку України це питання має особливе значення.

Якщо припинення бойових дій дозволить обом сторонам відновити військовий потенціал без надійних механізмів стримування, ризик нового зіткнення залишатиметься високим.

Якщо ж домовленість забезпечить ефективний контроль, передбачувані гарантії та реальну відповідальність за порушення, вона може стати основою тривалішої стабілізації.

До 2030 року результат залежатиме не стільки від дипломатичних формулювань, скільки від трьох чинників: здатності України підтримувати власну обороноздатність, готовності партнерів виконувати довгострокові зобов'язання та ціни, яку Росія платитиме за можливе порушення домовленостей.

Мирна угода може зупинити війну на папері. Але лише реальний баланс сил і механізми стримування здатні запобігти її поверненню.

У цьому й полягає головна суперечність потенційного переговорного процесу. Дипломати можуть створити юридично складну конструкцію, розподілити відповідальність між десятками учасників і передбачити процедури реагування на кожен можливий інцидент.

Проте жоден документ не компенсує відсутності політичної волі виконувати взяті зобов'язання.

І якщо в Абу-Дабі справді формується технічний каркас майбутнього врегулювання, його головним критерієм стане не кількість погоджених пунктів, а відповідь на одне запитання: чи зробить ця конструкція наступну війну менш імовірною — чи лише дозволить сторонам краще до неї підготуватися?