Членство другого сорту? Чому шлях України до ЄС виявився складнішим за «вето Орбана»

Європейська «передпокій»

Брюссель шукає спосіб прискорити розширення ЄС, не імпортуючи разом із новими членами право блокувати рішення, аграрні конфлікти та нові бюджетні зобов’язання. Для України це створює неприємну дилему: швидка інтеграція може виявитися неповною, а повноправне членство - значно повільнішим.

Європейська комісія готує нову модель розширення, яка має дозволити Україні, Молдові та країнам Західних Балкан інтегруватися в ЄС швидше, ніж це передбачає класична процедура. За даними El País та Reuters, кандидатам можуть раніше відкрити частини єдиного ринку, енергетичної, транспортної та оборонної політики, але одночасно передбачити спеціальні запобіжники: тимчасові обмеження на використання права вето, можливість призупинення окремих прав у разі відступу від правил ЄС, а також перехідні режими для сільського господарства і свободи пересування працівників.  

Називати це вже затвердженим «членством другого сорту» було б передчасно. Йдеться про проєкт нової архітектури розширення, який ще мають погодити держави-члени. Але політична проблема сформульована досить відверто: ЄС хоче розширюватися, водночас не бажаючи отримати Союз із понад 30 держав, у якому ще більше рішень можна заблокувати одним голосом. Саме досвід Угорщини став одним із аргументів на користь нових запобіжників.  

Ця дискусія почалася не вчора. Ще навесні канцлер Німеччини Фрідріх Мерц запропонував Україні проміжний статус асоційованого члена: участь у роботі європейських інституцій, доступ до частини програм та певних механізмів ЄС, але без повноцінного права голосу. Володимир Зеленський відкинув цю модель, наполягаючи, що кінцевою метою має залишатися повноправне членство з рівними правами.  

Орбан пішов. Проблеми залишилися

Зміна влади в Угорщині дала цікавий політичний експеримент. За Віктора Орбана Будапешт справді був головним гальмом українського переговорного процесу. Після приходу Петера Мадяра ситуація помітно змінилася: Угорщина дозволила відкрити перший переговорний кластер, а в червні 2026 року він був офіційно відкритий.  

Однак зникнення Орбана не означало автоматичного зникнення угорських заперечень. Мадяр виступив проти надто швидкого просування України, вимагав гарантій прав угорської меншини в Закарпатті та заявив, що остаточне членство України має бути винесене в Угорщині на юридично обов’язковий референдум. У вересні Будапешт знову стримував відкриття наступних переговорних блоків. Водночас називати це доказом того, що Мадяр просто продовжив політику Орбана, теж було б неточно: 2 жовтня Reuters повідомив про прогрес у переговорах щодо прав меншини, після якого Угорщина може зняти заперечення щодо ще двох кластерів.  

Отже, міф полягає не в тому, що Орбан блокував Україну - він справді це робив. Ілюзією було інше: припущення, що після усунення одного угорського вето весь шлях до членства перетвориться на технічну формальність. Угорщина була політичною перешкодою. Але за нею знаходяться значно складніші бюджетні, аграрні та інституційні питання, які не зникають разом зі зміною прем’єра в Будапешті.

Найдорожче питання - не прапор, а бюджет

Україна принципово відрізняється від більшості попередніх кандидатів. Це велика держава з величезним аграрним сектором, значними потребами у відбудові та армією, масштаб якої після років війни не має аналогів серед нинішніх членів ЄС. Її повноцінне входження означає не просто додавання ще одного прапора перед будівлею Єврокомісії, а потенційний перерозподіл грошей і політичної ваги всередині Союзу.

Особливо чутливим є сільське господарство. Оцінки вартості інтеграції України в Спільну аграрну політику різняться, тому популярну цифру €186 млрд лише для українських фермерів використовувати некоректно. Європейський парламент наводить значно нижчі оцінки: близько €85-96,5 млрд аграрних виплат протягом семирічного бюджетного циклу, залежно від методики. Саме масштаб українських сільськогосподарських угідь пояснює, чому Брюссель уже обговорює обмежений доступ України до аграрних субсидій та спеціальні перехідні механізми.  

Це і є справжня політична економія розширення. Для французького чи польського фермера українське членство - це питання конкуренції та майбутнього CAP. Для держав-донорів - питання розміру європейського бюджету. Для Брюсселя - питання керованості Союзу. Для Києва - питання того, чи означатиме слово «членство» ті самі права, якими сьогодні користуються Варшава, Париж або Будапешт.

Саме тому було б перебільшенням говорити про вже сформований «фінансово-аграрний консенсус усього ЄС проти України». Такого консенсусу немає: Єврокомісія офіційно просуває українське членство, а переговорний процес уже рухається. Але дедалі чіткіше видно інший консенсус - Україну хочуть інтегрувати так, щоб її вступ не спричинив бюджетного, аграрного чи інституційного шоку для самого Союзу.

Ціна повноправності

Тому суперечка між Києвом і прихильниками поетапної інтеграції насправді точиться не навколо одного слова. Для України проміжний статус містить очевидний ризик: тимчасова «передпокій» може виявитися дуже довгою. Цей аргумент звучить і всередині самого ЄС - зокрема Ірландія застерігала, що асоційоване членство здатне залишити Україну в напівінтегрованому стані й послабити стимули рухатися до повного вступу.  

Але й позиція «тільки повноправне членство і якнайшвидше» стикається з політичною арифметикою. Вступ потребує завершення переговорів, виконання критеріїв і ратифікації договору про приєднання всіма державами-членами відповідно до їхніх конституційних процедур. Стверджувати, що парламенти Австрії, Нідерландів, Словаччини чи Угорщини гарантовано проголосують проти, неможливо - це залежатиме від умов угоди та політичної ситуації на момент ратифікації. Але кожна додаткова гарантія для українського агросектору, кожен мільярд майбутніх трансфертів і кожне право блокувати рішення Союзу робитимуть переговори складнішими.

У цьому й полягає парадокс. Геополітика штовхає Європу до України швидше, ніж будь-коли. Політична економія змушує її натискати на гальма. Брюссель намагається винайти конструкцію, за якої Україна опиниться всередині європейської системи без негайного отримання всіх важелів і фінансових прав старих членів.

Для Києва вибір тому складніший, ніж «повноправне або другосортне членство». Питання в іншому: чи погодитися на поетапну інтеграцію як міст до повноправного членства - і як зробити так, щоб цей міст одного дня не перетворився на постійну адресу.