«Ганебний мир» великого компромісу: тінь Мюнхена 1938 року

Частина друга

За зачиненими дверима дипломатичних переговорів дедалі частіше обговорюють можливість припинення російсько-української війни. Але між завершенням бойових дій і встановленням стійкого миру існує принципова різниця. Історія Європи вже знає випадок, коли територіальні поступки агресору представили як основу нової системи безпеки. У 1938 році цей підхід отримав назву Мюнхенської угоди. Сьогодні аналогія з Мюнхеном знову повертається до політичних дискусій — разом із питанням, чи здатна дипломатична пауза запобігти новій війні, а не лише відкласти її.

Мюнхенський урок, який Європа не забула

У вересні 1938 року лідери Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії домовилися про передачу Судетської області Чехословаччини нацистській Німеччині. Представників самої Чехословаччини до ухвалення ключового рішення не допустили.

Британський прем'єр Невілл Чемберлен повернувся до Лондона з переконанням, що домовленості з Адольфом Гітлером допоможуть уникнути великої європейської війни. Британсько-німецька декларація від 30 вересня проголошувала прагнення вирішувати суперечки мирним шляхом. У грудні аналогічну декларацію підписали Німеччина та Франція.

Проте вже в березні 1939 року Німеччина окупувала чеські землі, остаточно зруйнувавши залишки Чехословаччини. 1 вересня Вермахт вторгся до Польщі, а 3 вересня Велика Британія та Франція оголосили Німеччині війну.

Мюнхенська угода не стала причиною Другої світової війни сама по собі. Однак вона продемонструвала небезпеку дипломатичної конструкції, у якій територіальні поступки не супроводжуються надійними механізмами стримування подальшої агресії.

Мюнхен 1938 року нагадує: угода, яка припиняє одну кризу, не обов'язково усуває причини наступної.

Порівнювати сучасну Україну з Чехословаччиною 1938 року буквально було б історичним спрощенням. Відрізняються міжнародне право, військові можливості держав, система союзів і характер конфлікту. Проте питання про участь держави, чию безпеку вирішують, у формуванні домовленостей залишається актуальним.

Європа боїться опинитися за дверима

У європейських столицях дедалі гостріше постає питання участі ЄС у можливому мирному врегулюванні.

Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц наполягає на необхідності врахування європейських інтересів у питаннях безпеки, санкцій та майбутніх відносин із Росією. Ця позиція відображає ширшу проблему: Сполучені Штати можуть відігравати провідну роль у дипломатичних контактах, але значна частина наслідків будь-якої домовленості припаде саме на Європу.

Європейським державам доведеться вирішувати питання санкційного режиму, фінансування відновлення України, оборонних витрат, розміщення військових сил та довгострокових гарантій безпеки.

Водночас твердження, що будь-яка мирна угода обов'язково потребує схвалення всіх членів НАТО, є надто широким. Це залежатиме від конкретного змісту документа. Рішення самого Альянсу ухвалюються консенсусом, однак окремі домовленості між державами не завжди потребують формального затвердження НАТО.

Головна проблема Європи полягає не у відсутності дипломатичних повноважень, а в нерівномірності її військових можливостей і залежності від американських ресурсів у низці критичних сфер.

ЄС залишається потужним економічним центром, але його здатність самостійно забезпечувати безпеку континенту обмежена фрагментованістю оборонної політики.

Якщо Вашингтон і Москва досягатимуть домовленостей без повноцінної участі Києва та європейських столиць, це може створити серйозні суперечності між дипломатичними зобов'язаннями та можливостями їх виконання.

Вашингтон і Пекін: різні інтереси, спільна потреба в передбачуваності

Для адміністрації Дональда Трампа завершення або заморожування війни могло б мати значні внутрішньополітичні та економічні наслідки.

Скорочення американських зобов'язань щодо України потенційно дозволило б зосередити більше ресурсів на інших пріоритетах, зокрема конкуренції з Китаєм, розвитку промисловості та внутрішній економічній політиці.

Однак після проміжних виборів 2026 року американська адміністрація діє в нових політичних умовах. Будь-яка масштабна зовнішньополітична домовленість оцінюватиметься не лише за її дипломатичними результатами, а й за наслідками для бюджету, союзницьких відносин і національної безпеки США.

Для Пекіна ситуація складніша.

Китай зацікавлений у стабільності світової торгівлі, доступі до енергоресурсів і зменшенні ризиків глобальної економічної дестабілізації. Водночас стратегічне партнерство з Росією залишається важливим елементом китайської зовнішньої політики.

Тому припущення, що Вашингтон і Пекін координують спільну стратегію заморожування війни заради майбутнього глобального протистояння, потребувало б конкретних доказів.

Проте можна говорити про певний збіг економічних інтересів: тривала війна створює ризики, які виходять далеко за межі України.

Це не означає, що обидві держави однаково бачать бажаний результат. Для Вашингтона та Пекіна поняття стабільності може передбачати принципово різні політичні конструкції.

Кремль і стратегія перепочинку

Для Росії потенційне припинення бойових дій також створювало б як можливості, так і обмеження.

Війна потребує значних фінансових, промислових і людських ресурсів. Російська економіка адаптувалася до воєнних умов, однак стикається з інфляційним тиском, дефіцитом робочої сили, санкційними обмеженнями та зростанням залежності окремих секторів від державних замовлень.

Пауза могла б дати Москві час для відновлення військових запасів, перегрупування сил і коригування економічної політики.

Водночас припинення вогню не обов'язково означало б стратегічну перевагу Росії. Україна та її партнери також могли б використати цей період для зміцнення оборони, розвитку виробництва озброєнь і створення нових механізмів стримування.

Саме тому ключове значення матиме не сам факт перемир'я, а його умови.

Якщо домовленість не передбачатиме ефективного моніторингу, механізмів реагування на порушення та довгострокових гарантій безпеки, ризик відновлення бойових дій залишатиметься високим.

Перемир'я може стати початком стійкого миру. Але без надійного механізму стримування воно здатне перетворитися на період підготовки до нового етапу війни.

Гарантії, які мають пережити президентів

Найскладніше питання майбутнього врегулювання — не територіальні формулювання і навіть не дата припинення вогню. Це довговічність гарантій.

Міжнародні домовленості мають сенс лише тоді, коли їх виконання не залежить виключно від політичної волі окремого лідера.

У США президентські вибори 2028 року створять новий політичний цикл. Наступна адміністрація може змінити зовнішньополітичні пріоритети, переглянути окремі рішення або запропонувати іншу модель відносин із союзниками.

Але це не означає автоматичного припинення всіх міжнародних зобов'язань. Їхня стійкість залежить від юридичної форми, участі Конгресу, міжнародних механізмів і практичних інтересів держав.

Для України важливо, щоб майбутня система безпеки не спиралася лише на політичні декларації.

Військова допомога, спільне оборонне виробництво, підготовка сил, механізми контролю за припиненням вогню та чіткі процедури реагування на нову агресію можуть мати більше практичного значення, ніж урочисті формулювання дипломатичних документів.

Історичний досвід показує, що гарантії, не підкріплені ресурсами та готовністю діяти, можуть виявитися недостатніми під час наступної кризи.

2028 рік: випробування нової архітектури

Можливий мирний процес відбувається на тлі ширших змін міжнародного порядку.

Сполучені Штати переглядають розподіл ресурсів між Європою та Індо-Тихоокеанським регіоном. Китай намагається поєднати економічні інтереси з геополітичними амбіціями. Європа збільшує оборонні витрати, але продовжує шукати модель стратегічної автономії. Росія прагне змінити баланс безпеки на континенті.

До 2028 року ці процеси можуть створити нові виклики для будь-якої домовленості щодо України.

Однак сценарій неминучої світової війни не є встановленим фактом. Подальший розвиток подій залежатиме від політичних рішень, економічної стійкості держав, ефективності стримування та здатності міжнародних інституцій управляти кризами.

Саме тому історична аналогія з Мюнхеном має значення не як пророцтво, а як попередження.

У 1938 році європейські лідери намагалися уникнути війни за допомогою територіального компромісу, не маючи достатніх підстав вважати, що Німеччина обмежиться досягнутим. Сьогодні головне завдання дипломатії полягає в тому, щоб не повторити помилку підміни реальних гарантій політичними очікуваннями.

Мирна угода не повинна бути ідеальною, щоб виявитися життєздатною. Але вона має створювати такі умови, за яких порушення домовленостей стане для агресора дорожчим, ніж їх дотримання.

Мюнхенський урок полягає не в тому, що компроміси завжди небезпечні. Він полягає в тому, що компроміс без стримування може не усунути загрозу, заради якої його укладали.

І якщо нинішні переговори завершаться документом, який лише відкладе нове зіткнення, історики, ймовірно, знову звернуться до вересня 1938 року.

Але якщо домовленість створить реальні механізми безпеки, аналогія з Мюнхеном залишиться лише історичним застереженням.

Зрештою, головним критерієм будь-якого миру стане не кількість підписів під документом і не урочистість дипломатичних церемоній, а здатність цієї угоди запобігти наступній війні.