Китай проти «нової Ялти»: чому Пекін не хоче обговорювати Україну з Трампом і Путіним
Напередодні першої тристоронньої зустрічі Дональда Трампа, Сі Цзіньпіна та Володимира Путіна Китай дав зрозуміти, що не зацікавлений у перетворенні української війни на предмет переговорів трьох великих держав. На перший погляд, це суперечить прагненню Пекіна впливати на світовий порядок. Насправді ж така позиція може відображати значно прагматичніший розрахунок: Китай хоче вести стратегічний діалог зі Сполученими Штатами, не беручи на себе відповідальності за домовленості між Вашингтоном і Москвою.
Саміт Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва, який відбудеться 18–19 листопада в китайському Шеньчжені, може стати майданчиком для незвичайного дипломатичного експерименту. Вперше за одним столом у тристоронньому форматі мають зустрітися лідери США, Китаю та Росії.
Проте найбільша інтрига полягає не лише в тому, про що говоритимуть три президенти, а й у тому, які питання залишаться поза офіційним порядком денним.
За повідомленнями Reuters, Пекін виступає проти включення української війни до тристоронніх переговорів. Американські посадовці також не очікують, що це питання стане предметом обговорення.
Водночас остаточний порядок денний зустрічі публічно не деталізований. Тому йдеться радше про заявлені переговорні наміри, ніж про гарантоване виключення теми України з будь-яких контактів.
Для Китаю така позиція має стратегічне значення. Пекін не обов'язково прагне перетворити зустріч трьох лідерів на механізм спільного управління світовими кризами.
Китай може бути зацікавлений у тристоронньому саміті, але це ще не означає, що він готовий до тристороннього розподілу глобальної влади.
Чому Москва зацікавлена у форматі трьох
Для Кремля сама можливість зустрічі з президентами США та Китаю має політичну цінність.
Попри санкції, міжнародну ізоляцію та тривалу війну проти України, Москва прагне зберігати статус одного з головних центрів світової політики.
Тристоронній формат дозволяє представити Росію не лише як учасника регіонального конфлікту, а як державу, без якої неможливо обговорювати глобальну безпеку.
У цьому контексті українське питання набуває особливого значення.
Якби Вашингтон, Москва та Пекін розпочали спільне обговорення умов завершення війни, це могло б створити враження, що майбутнє європейської безпеки визначається домовленостями трьох великих держав.
Саме такі сценарії викликають асоціації з Ялтинською конференцією 1945 року, коли лідери союзних держав обговорювали післявоєнний устрій Європи.
Проте історична аналогія має суттєві обмеження. Сучасна міжнародна система включає незалежні європейські держави, Європейський Союз, НАТО та інші інституції, інтереси яких неможливо автоматично підпорядкувати домовленостям трьох столиць.
Для Росії тристороння дипломатія могла б стати способом закріпити власну роль у майбутній архітектурі безпеки.
Але для Китаю така конструкція має значно менше очевидних переваг.
G2 замість G3: китайська ієрархія світової політики
Концепція G2 передбачає особливу роль двох найбільших економічних і стратегічних конкурентів — США та Китаю — у вирішенні глобальних питань.
Це не офіційний міжнародний інститут і не погоджена система управління світом. Радше аналітична модель, яка відображає масштаби американсько-китайського суперництва та взаємозалежності.
Для Пекіна прямий діалог із Вашингтоном має особливе значення.
Саме від відносин між двома державами значною мірою залежать глобальна торгівля, технологічні ланцюги, доступ до напівпровідників, ринки критично важливих матеріалів і безпека в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Росія залишається важливим партнером Китаю, особливо в енергетиці, дипломатії та питаннях протидії американському впливу. Однак її економічна вага й структура міжнародних зв'язків суттєво відрізняються від американських і китайських.
Звідси виникає припущення: Пекін не зацікавлений у формалізації рівноправного глобального трикутника, який надавав би Москві такий самий статус у світовому управлінні, як Вашингтону й Пекіну.
Це не означає, що Китай відмовляється від співпраці з Росією. Навпаки, збереження стратегічних відносин із Москвою дозволяє Пекіну посилювати власні переговорні позиції.
Але партнерство не обов'язково передбачає готовність ділитися політичним впливом на однакових умовах.
У можливій китайській моделі світового порядку Росія залишається важливим стратегічним партнером, але не обов'язково третім рівноправним центром глобального управління.
Українська війна: відповідальність без очевидних дивідендів
Для Китаю участь у переговорах щодо України створює складну дилему.
З одного боку, Пекін неодноразово заявляв про необхідність політичного врегулювання війни та підтримував дипломатичні ініціативи.
З іншого — формальне входження до механізму погодження мирної угоди могло б означати додаткові політичні зобов'язання.
Якщо Китай стане одним із гарантів домовленостей, постане питання його відповідальності за їх виконання.
Що робитиме Пекін у разі порушення перемир'я? Чи буде готовий застосовувати економічний тиск? Чи погодиться брати участь у фінансуванні відновлення? І як такі зобов'язання вплинуть на його відносини з Росією?
Ці питання не мають простих відповідей.
Для китайського керівництва вигіднішою може виявитися позиція держави, яка підтримує дипломатичне врегулювання, але не бере на себе прямих гарантій його реалізації.
Така стратегія дозволяє зберігати відносини з Москвою, підтримувати економічні контакти з Європою та уникати додаткових суперечностей із Вашингтоном.
Водночас вона не виключає можливості майбутньої участі Китаю у відбудові України або в окремих дипломатичних механізмах.
Питання полягає не у відсутності китайських інтересів, а в тому, яку ціну Пекін готовий заплатити за безпосередню участь у врегулюванні.
Справжні переговори відбуватимуться між Трампом і Сі
Для китайського керівництва значно важливішим може бути двосторонній діалог зі Сполученими Штатами.
Вашингтон і Пекін мають широкий перелік невирішених питань, кожне з яких безпосередньо впливає на світову економіку.
Торговельні тарифи, обмеження на постачання передових напівпровідників, доступ до рідкісноземельних матеріалів і ситуація навколо Тайваню залишаються центральними темами американсько-китайських відносин.
Особливого значення переговори набувають після проміжних виборів до Конгресу США, на яких демократи здобули більшість у Палаті представників і Сенаті.
Це змінює внутрішньополітичні умови для адміністрації Трампа, хоча не означає автоматичної втрати президентом повноважень у зовнішній політиці.
Для Пекіна новий баланс сил у Вашингтоні може створити додаткові можливості для переговорів. Водночас американська політика щодо Китаю значною мірою залишається предметом міжпартійного консенсусу, особливо в питаннях технологічної безпеки.
Тому китайське керівництво навряд чи розраховуватиме лише на політичні труднощі Трампа.
Значно важливішими будуть конкретні економічні поступки, умови доступу до технологій і перспективи стабілізації торговельних відносин.
У цьому контексті українська війна може сприйматися Пекіном як питання, яке відволікає від головного двостороннього порядку денного.
Чому Китай не хоче брати участь у «новій Ялті»
Є ще одна причина, через яку Пекін може уникати формату спільного вирішення українського питання.
Китай традиційно наголошує на принципах державного суверенітету та невтручання, хоча його практична зовнішня політика не завжди позбавлена суперечностей.
Відкрите обговорення майбутнього України трьома державами без повноцінної участі Києва та європейських столиць могло б поставити Пекін у незручне дипломатичне становище.
За повідомленнями міжнародних медіа, Сі Цзіньпін під час контактів із європейськими представниками наголошував, що Україна є європейським конфліктом, а європейці мають брати участь у відповідних переговорах.
Це не обов'язково означає зближення китайської позиції з європейською.
Радше йдеться про прагнення не брати на себе роль співорганізатора домовленостей, політичні наслідки яких насамперед відчуватимуть Україна, Росія та Європа.
До того ж Пекін має власні суперечності з Вашингтоном щодо контролю над ядерними озброєннями.
Китай неодноразово наголошував на значній різниці між розмірами американського, російського та китайського ядерних арсеналів. Тому тристоронні переговори про стратегічні озброєння також можуть виявитися складними.
Отже, сама присутність трьох лідерів за одним столом не гарантує формування нового міжнародного механізму ухвалення рішень.
Три президенти, але не три рівноправні архітектори світу
Майбутня зустріч у Шеньчжені може продемонструвати фундаментальну суперечність сучасної геополітики.
США прагнуть зберегти глобальне лідерство та контролювати ключові стратегічні ризики. Китай намагається посилити власний міжнародний вплив, не беручи на себе надмірних зобов'язань. Росія прагне закріпити статус великої держави, здатної брати участь у визначенні правил міжнародної безпеки.
Ці інтереси частково перетинаються, але далеко не завжди збігаються.
Для Москви тристоронній формат може стати дипломатичним підтвердженням її глобальної ролі. Для Вашингтона — інструментом переговорів із двома ядерними державами. Для Пекіна — можливістю зміцнити власні позиції у відносинах зі США, не перетворюючись на гаранта врегулювання української війни.
Саме тому відсутність України в офіційному порядку денному не обов'язково означатиме зниження китайського інтересу до європейської безпеки.
Вона може свідчити про прагнення Пекіна розмежувати двосторонню конкуренцію зі Сполученими Штатами та відповідальність за регіональні конфлікти.
Головний парадокс зустрічі полягає в тому, що тристоронній саміт може не наблизити світ до G3, а навпаки — підкреслити особливе значення американсько-китайських відносин.
Для України це означає, що дипломатичні домовленості великих держав не слід автоматично сприймати як єдиний центр ухвалення рішень щодо завершення війни.
Київ, європейські столиці та міжнародні інституції залишаються самостійними учасниками процесу, без яких стійке врегулювання буде складно реалізувати.
Зрештою, найважливішим результатом Шеньчженя може виявитися не спільна декларація трьох президентів, а розуміння того, наскільки різними залишаються їхні уявлення про майбутній світовий порядок.
Москва прагне місця серед його головних архітекторів. Вашингтон намагається керувати стратегічними ризиками. Пекін же може вважати, що його інтересам краще відповідає система, у якій ключові глобальні домовленості досягаються насамперед між США та Китаєм.
І якщо це припущення підтвердиться, зустріч у Шеньчжені стане не початком «нової Ялти», а демонстрацією меж тристоронньої дипломатії.
Читайте також

