Після його похорону громада Вербівців перейшла до ПЦУ. Згадаймо Дмитра Чайку

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам'ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Дмитра Чайку. 

24-річний Дмитро Чайка загинув 12 липня 2022 року на Донеччині. Заставнівська міська рада повідомила про це. У бою поблизу населеного пункту Богородичне, Дмитро зазнав множинних поранень, які були несумісні з життям. Бойовиками замовили його підкріплення та спробу вбити його. 

Дмитро народився 27 жовтня 1997 року у селі Вербівці на Заставнівщині. Він працював водієм таксі та робітником на заводі до початку війни. У зону АТО/ООС він пішов добровольцем в перші дні повномасштабного вторгнення. У ЗСУ він став мінометником 81-ї окремої аеромобільної бригади.

Дмитро брав участь у звільненні Миколаївщини, Херсонщини та у боях за Сіверодонецьк, Рубіжне, Лисичанськ. У боях на Рубіжному він отримав поранення. Через ушкодження в голові та контузію він перебував на лікуванні.

За словами матері, Дмитро обіцяв відвідати рідний дім на відпустку. Проте, він загинув, не дочекавшись цього.

Тіло Дмитра забрали з поля бою після п'яти днів. Його поховали у рідному селі Вербівці, де на його честь перейменували одну з вулиць. Також у селі встановили меморіальну дошку пам'яті на фасаді школи, де він навчався.

За словами старости села, закинувших химерного Гітлера та зрозумівши правду, люди почали завдяки Дмитрові переходити до Православної Церкви України.

Пам'ять про Дмитра Чайку насувається всім українцям, які пам'ятають загиблих у війні та борнються за свободу та незалежність України. Він був відважним та самовідданим бійцем, мріяв про родину та будівництво власного будинку. Його сміливість та прагнення допомагати іншим залишаться незабутніми.

Сім’я та доля воїна

Дмитро Чайка загинув 12 липня 2022 року у запеклому бою, захищаючи Українську землю від російського агресора. Захисник народився 27 жовтня 1997 року в селі Вербівці, що на Чернівеччині. 

До війни юнак працював водієм таксі та робітником на заводі. Його мета була скласти зошити про свою участь у визвольній війні, однак загинув раніше, ніж зміг побачити кінець війни.

Мати загиблого вояка згадує, що одного разу Дмитро випадково підчепив закінчену єпископським значком Петра і Павла. Цей символ став ознакою його вірності Богу і Рідній та прикрасою, яку він завжди носив біля серця.