Пройшов Афганістан, Майдан та АТО. Згадаймо Героя України Володимира Примаченка

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам'ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Володимира Примаченка.

Воювати Володимирові Примаченку судилося тричі. Спочатку його, молодого прикордонника, у Радянському Союзі відправили "виконувати інтернаціональний обов'язок" до Афганістану. У 18 років українець служив як бортовий механік та кулеметник гелікоптера МІ-8. У 2014 році він воював у зоні проведення АТО. І втретє пішов на велику війну у 2022-му, ставши Героєм України посмертно...

Старший сержант Володимир Примаченко, позивний Херсон, загинув 5 червня 2022 року в бою з окупантами поблизу села Миронівка на Донеччині. Життя воїна обірвав ворожий танковий обстріл. Захиснику назавжди 57 років.

Володимир народився та виріс у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області. З дитинства займався боксом, неодноразово виступав на змаганнях, взимку улюбленою грою був хокей. Ходив у музичну школу, вчився грі на баяні, самотужки опанував гру на гітарі. Майже кожні вихідні із друзями ходив на риболовлю та полювання. Строкову службу проходив на війні в Афганістані. Там 1,5 року служив бортовим механіком і кулеметник гелікоптера МІ-8. Після повернення переїхав до Херсона, де здобув вищу освіту за спеціальністю "Менеджмент та управління персоналом".

Під час Революції Гідності чоловік вирушив до Києва зі словами: "Там твориться історія України, і я маю там бути". І вже за кілька днів він у складі 8-ї афганської сотні відстоював європейські інтереси України.

"І на Майдані, і на війні на сході України – всюди на 'афганців' дивилися як на тих людей, які можуть надати реальну, практичну допомогу ведення бойових дій. Тому що у нас був досвід, ми розуміли, що відбувається. На Майдані до нас приходили молоді хлопці навіть вночі й питали, як краще провести ту чи іншу акцію, як відступити чи зробити барикади. Ми ночами ходили і вивчали територію, відстежували переміщення силових структур довкола Майдану, 'тітушок', які були у Маріїнському парку", – розповідав військовий.

Навесні 2014 року, коли був створений 24-й окремий штурмовий батальйон "Айдар", Примаченко почав возити теплі речі, спорядження, медикаменти та їжу хлопцям на передову. А вже за місяць разом із побратимами-афганцями добровільно поповнив ряди захисників у складі цього батальйону. У липні батальйону "Айдар" була поставлена задача допомогти бійцям однієї з бригад вийти з оточення в Луганському аеропорту, вивезти поранених і розблокувати летовище. Операцію бійці виконали за кілька днів. Однак Володимир дістав важке поранення і дізнався про це вже у шпиталі.

"Війна в Афганістані – це були дуже сильні враження. Після демобілізації хотілося знову кудись поїхати. Коли людина відчуває силу зброї, це залишається на все життя. Наприклад, я хотів їхати в Нагорний Карабах. Прийшов до військкомату і кажу: відправте мене, я фахівець. Мені кажуть: ви вже навоювалися, йдіть додому, це не ваша війна.

А коли після Майдану почалися події на сході України, те відчуття повернулося. Я вже не міг бути вдома, чекав кожної хвилини, чомусь думав, що це закінчиться без мене й треба швидше їхати. Тому що ми почали Майдан і треба все закінчити. Ми думали, що до осені це все закінчиться – звільнимо території й відновимо конституційний лад", – ділився Примаченко.

У 2015-му Володимиру запропонували посаду у Державній службі у справах ветеранів. А за три роки він очолив Київський відділ Міністерства у справах ветеранів України. Допомагав воїнам з лікуванням і психологічною реабілітацією. Про нього казали: "Допомога 24/7". Завдяки його ідеї в Україні започатковано День добровольця та День пам'яті "кіборгів". Також він заснував ГО "Українська асоціація інвалідів АТО".

У перший день повномасштабного вторгнення чоловік пішов до військкомату, проте там йому відмовили: мав другу групу інвалідності внаслідок війни у зоні АТО. Тоді Володимир зібрав побратимів-айдарівців та добровольців і вирушив до столичної ТРО. Родині сказав: "Зараз у нас є можливість закінчити цю війну. Назавжди. Хто, як не ми, це зробить?!". Після звільнення Київщини їхній підрозділ вирушив на Донеччину.

"Своїми солдатами він опікувався, як синами вдома. Одним на пост принесе торбину з водичкою та цукерками, іншим – по ще одній парі шкарпеток на нічне чергування. І таке турботливе ставлення проявлялось у всьому. Мудрий, врівноважений, завжди позитивний командир. 5 червня Володимир разом із трьома військовими з роти намагались зупинити ворога на позиції, де стався прорив. Їх почали накривати усім, чим можна. Смерті уникнути було неможливо…

Посмішка Володі завжди приваблювала, з нею відбувалось подолання всіх труднощів. Особливо, коли говорили між собою побратими, що нам потрібно порадитись, і саме ці поради очікували й отримували від Володі. Всі