«Ракети потрібні в небі, а не на складах»: чому Зеленський вимагає від союзників зброю негайно
Україна просить партнерів не нових обіцянок, а грошей, літаків і ракет, які можна використати вже сьогодні. На засіданні Контактної групи з питань оборони України у форматі «Рамштайн» Володимир Зеленський окреслив три нагальні потреби: €8 млрд додаткового фінансування, 40 винищувачів F-16 та ракети-перехоплювачі із чинних арсеналів союзників. За цими цифрами стоїть дедалі гостріша суперечність між темпами війни та швидкістю західної військової допомоги.
У війні на виснаження час поступово перетворюється на ресурс, який неможливо компенсувати навіть великими фінансовими пакетами. Ракета, що надійде через пів року, не зможе перехопити балістичну ціль сьогодні. Винищувач, переданий без необхідного технічного забезпечення, не гарантує додаткових бойових вильотів. А мільярди євро, погоджені на наступний бюджетний рік, не закривають поточних потреб армії.
Саме ця логіка визначає українські запити на черговому засіданні Контактної групи з питань оборони України у Брюсселі.
За повідомленнями про виступ президента Володимира Зеленського, Київ визначив три пріоритети до кінця 2026 року: додаткові €8 млрд для військових потреб, 40 винищувачів F-16 та термінове постачання ракет до систем Patriot і IRIS-T.
На перший погляд, це черговий перелік військової допомоги. Насправді йдеться про спробу вирішити три різні проблеми одночасно: нестачу поточного фінансування, обмежені можливості бойової авіації та дефіцит засобів протиповітряної оборони.
І кожна з них має спільну особливість: Україна потребує результату швидше, ніж працюють звичайні механізми західних закупівель і бюджетного планування.
Вісім мільярдів, яких не можна чекати до весни
Перший запит стосується фінансування.
За наведеними оцінками, Україні необхідно додатково близько €8 млрд до завершення року. Ця потреба пов'язується з розривом між раніше оголошеними міжнародними зобов'язаннями та коштами, які фактично можуть бути використані для оборони.
Проблема полягає в тому, що політичні декларації, бюджетні асигнування та реальні платежі — три різні етапи фінансування.
Держави можуть погодити багаторічні програми допомоги, але їхнє виконання залежить від національних бюджетів, парламентських процедур, оборонних контрактів і графіків виробництва.
Для України така система створює постійний ризик касових розривів.
Військові витрати необхідно здійснювати безперервно: оплачувати виробництво боєприпасів, закуповувати техніку, підтримувати ремонтні потужності та фінансувати оборонні програми.
Натомість міжнародна допомога часто надходить окремими траншами.
Додаткову складність створює розмежування цивільного й військового фінансування. Нові європейські макрофінансові ініціативи, зокрема обговорювані пакети на 2027 рік, можуть підтримати український бюджет, але не обов'язково передбачають пряме покриття всіх оборонних потреб.
Тому навіть масштабна цивільна допомога не усуває необхідності окремо знаходити кошти на військові закупівлі.
Одним із потенційних інструментів є європейська програма SAFE, спрямована на підтримку оборонних інвестицій і спільних закупівель. Проте її механізм не тотожний прямому переказу коштів українському військовому бюджету.
Використання цього інструменту потребує відповідних домовленостей, контрактів і участі європейських держав.
Головна фінансова проблема України полягає вже не лише в обсязі обіцяної допомоги, а й у швидкості, з якою ці обіцянки перетворюються на зброю та доступні ресурси.
Сорок F-16: чому кількість літаків не дорівнює кількості бойових машин
Другий запит — 40 додаткових винищувачів F-16 — відображає не лише потребу в нарощуванні авіаційного парку.
Сучасна бойова авіація є складною системою, ефективність якої залежить від технічного обслуговування, підготовки персоналу, запасних частин, озброєння та стану аеродромної інфраструктури.
Кожен винищувач потребує регулярних перевірок, ремонту й обслуговування відповідно до встановлених регламентів. Інтенсивна експлуатація збільшує навантаження на технічні служби та логістику.
Тому кількість переданих Україні літаків не обов'язково збігається з кількістю машин, готових до негайного виконання бойових завдань.
Водночас твердження, що значна частина українського парку F-16 постійно перебуває в ангарах через ремонт, потребує підтвердження. Реальні показники боєготовності військової авіації не розкриваються повністю з міркувань безпеки.
Однак сама проблема технічної готовності є принциповою.
Україні потрібні не лише додаткові винищувачі, а й достатня кількість підготовлених пілотів, техніків, запасних двигунів, комплектуючих та авіаційних ракет.
У цьому контексті запит на 40 F-16 можна розглядати як спробу одночасно збільшити загальний авіаційний потенціал і створити резерв для підтримання бойової активності.
Паралельно Київ розглядає можливості розширення авіаційного парку за рахунок інших західних платформ.
Шведські Gripen, французькі Mirage та перспективні домовленості щодо Rafale можуть забезпечити додаткові можливості, але кожен новий тип літака створює окремі вимоги до навчання, обслуговування й логістики.
Різноманітність авіаційного парку підвищує гнучкість, проте водночас збільшує складність його експлуатації.
Для України головне питання полягає не в тому, скільки винищувачів буде формально передано, а в тому, скільки з них зможуть регулярно виконувати бойові завдання.
Ракети зі складів: логіка термінового обміну
Найгостріший запит стосується протиповітряної оборони.
Україна потребує додаткових ракет-перехоплювачів до американських комплексів Patriot і німецьких IRIS-T.
На відміну від багатьох інших категорій військової техніки, дефіцит таких ракет безпосередньо впливає на здатність захищати міста, енергетичну інфраструктуру та військові об'єкти від повітряних атак.
Виробництво сучасних зенітних ракет потребує складних технологічних процесів, спеціалізованих компонентів і тривалих виробничих циклів.
Навіть за наявності фінансування нові замовлення не можуть бути виконані негайно.
Саме тому українська сторона пропонує змінити послідовність постачань.
Замість очікування нових заводських партій Київ прагне отримати ракети з чинних запасів союзників уже зараз, а майбутні виробничі поставки використати для поповнення їхніх арсеналів.
Така схема дозволила б скоротити час між ухваленням рішення та фактичним надходженням озброєння.
Однак вона має очевидні обмеження.
Європейські держави та США утримують власні резерви ракет для виконання національних оборонних завдань і союзницьких зобов'язань. Передача значної частини цих запасів Україні може тимчасово зменшити їхню готовність до інших криз.
Крім того, майбутні виробничі поставки мають бути гарантовані відповідними контрактами та фінансуванням.
Проте з українського погляду такий механізм має важливу перевагу: він переносить частину ризику очікування з держави, яка перебуває під щоденними ударами, на союзників, чиї території не зазнають аналогічної інтенсивності атак.
«Ракети потрібні в небі, а не на складах» — ця теза найточніше передає логіку українського запиту.
Чотири перехоплення із 36: що показує дефіцит ППО
Масштаби проблеми особливо помітні під час масованих російських ударів.
За наведеними в повідомленнях даними, під час однієї з атак із 36 балістичних ракет українські сили змогли перехопити лише чотири.
Ці цифри потребують звірки з офіційним зведенням Повітряних сил України щодо конкретної атаки.
Водночас навіть підтвердження такого співвідношення не дозволяло б автоматично пояснювати результат виключно дефіцитом ракет.
Ефективність протиповітряної оборони залежить від типу цілей, траєкторій польоту, географії атаки, розташування комплексів, технічних характеристик засобів перехоплення та доступної кількості боєприпасів.
Проте нестача перехоплювачів залишається одним із найбільш небезпечних обмежень.
Особливо це стосується балістичних ракет, проти яких Україна має значно вужчий набір ефективних засобів захисту, ніж проти звичайних безпілотників.
Додаткові труднощі створюють обмежені можливості європейської оборонної промисловості.
Повідомлення про проблеми з доступними запасами франко-італійських ракет Aster, які використовуються в системах SAMP/T, демонструють ширший виклик: європейські виробничі потужності не завжди відповідають темпам витрачання високотехнологічних боєприпасів під час тривалої війни.
Водночас інформація про можливу паузу в італійських постачаннях не означає автоматичного припинення всієї програми допомоги. Такі рішення залежать від національних запасів, виробництва та конкретних домовленостей.
Для України це означає необхідність одночасно отримувати наявні ракети та стимулювати розширення майбутнього виробництва.
Чому час став головним ресурсом Києва
Чергове засідання «Рамштайну» відбувається на тлі активізації міжнародної дипломатії.
На 19 листопада заплановані контакти європейських держав у межах «Коаліції охочих», а також обговорюються переговори за участю провідних світових лідерів.
У такій ситуації українське керівництво має підстави прагнути максимальної визначеності щодо військової допомоги до можливих змін у дипломатичному процесі.
Проте твердження, що переговори автоматично призведуть до заморожування нових постачань, було б передчасним.
Міжнародні партнери можуть продовжувати військову підтримку навіть під час переговорів про припинення війни. Ба більше, збереження обороноздатності України може розглядатися як один із чинників посилення її переговорних позицій.
Водночас дипломатична невизначеність ускладнює довгострокове планування.
Уряди союзників змушені враховувати не лише поточні потреби України, а й можливі сценарії розвитку переговорів, власні оборонні бюджети та політичні ризики.
Саме тому Київ прагне отримати конкретні рішення раніше, ніж міжнародні дискусії змінять пріоритети партнерів.
Україна намагається перетворити політичну підтримку союзників на військовий ресурс до того, як дипломатична невизначеність почне впливати на темпи нових рішень.
Європа між власною безпекою та українськими потребами
Українські запити демонструють фундаментальну суперечність, із якою стикаються європейські держави.
З одного боку, підтримка української обороноздатності розглядається як важливий елемент європейської безпеки.
З іншого — передача озброєнь із чинних запасів може створювати тимчасові прогалини у власних оборонних можливостях союзників.
Ця дилема особливо гостра у сфері протиповітряної оборони, де виробничі цикли тривалі, а кількість доступних систем і ракет обмежена.
Європейські уряди повинні одночасно забезпечувати підтримку України, поповнювати власні арсенали та фінансувати розширення оборонної промисловості.
Тому пропозиція Києва про обмін нинішніх запасів на майбутні заводські поставки є не лише військовим, а й політико-економічним рішенням.
Вона фактично пропонує союзникам змінити розподіл ризиків у часі.
Україна отримує можливість захищатися негайно, тоді як партнери погоджуються тимчасово скоротити частину резервів в обмін на їх подальше відновлення.
Для реалізації такої моделі потрібна довіра до виробничих графіків, стабільне фінансування та готовність урядів брати на себе відповідні зобов'язання.
Війна не чекає на бюджетні процедури
Три запити Зеленського відображають три різні часові горизонти.
€8 млрд потрібні для забезпечення поточних військових потреб. Додаткові F-16 — для нарощування авіаційного потенціалу та підтримання його боєготовності. Ракети до Patriot і IRIS-T — для захисту від атак, які можуть відбутися вже найближчої ночі.
Об'єднує ці потреби одна проблема: темпи сучасної війни випереджають традиційні механізми ухвалення оборонних рішень.
Європейські бюджети плануються на роки. Виробництво складних озброєнь потребує місяців. Політичні домовленості можуть затягуватися через внутрішні суперечності між союзниками.
Натомість військові потреби виникають щодня.
Саме тому нинішній «Рамштайн» можна розглядати як спробу змінити не лише обсяги допомоги, а й принцип її надання.
Україна пропонує союзникам перейти від логіки майбутніх зобов'язань до логіки негайного використання вже наявних ресурсів.
Це не скасовує необхідності довгострокового фінансування та розширення виробництва. Навпаки, без них нинішні запаси неможливо буде стабільно поповнювати.
Але для держави, яка щодня протистоїть ракетним і безпілотним атакам, довгострокова стратегія не може бути заміною терміновим рішенням.
Головне питання для союзників України сьогодні полягає не лише в тому, скільки зброї вони готові передати, а й у тому, яку частину власних ресурсів вони готові надати негайно.
Саме тут проходить межа між політичною солідарністю та практичною військовою підтримкою.
І якщо західні партнери прагнуть зберегти обороноздатність України незалежно від результатів майбутніх переговорів, швидкість ухвалення рішень може виявитися не менш важливою, ніж загальна сума оголошених пакетів допомоги.
Читайте також

