Ракетний резерв Кремля: коротка ескалація перед великим торгом?

Росія справді наростила виробництво ракет і зберігає значний оперативний резерв, тоді як Україна просить Вашингтон ще про 300 перехоплювачів Patriot. Паралельно США готують новий тристоронній переговорний формат і обговорюють можливе енергетичне перемир’я. Спокуса скласти ці факти в одну красиву схему велика: Москва накопичує ракети, Вашингтон притримує ППО, після ударів сторони сідають за стіл. Проблема лише одна - перша частина цієї конструкції підтверджується цифрами, друга поки залишається гіпотезою.

У війни на виснаження є дивна властивість: іноді найважливішою цифрою стає не кількість запущених ракет, а кількість ракет, які не запустили. Якщо виробництво певний час перевищує витрати, різниця перетворюється на резерв. А резерв - на можливість концентрувати вогневу силу в потрібний момент.

Саме тому повідомлення про російські ракетні запаси привертають таку увагу напередодні нового опалювального сезону. За даними ГУР, які в серпні оприлюднила «Українська правда», станом на 5 серпня Росія мала близько 130 балістичних 9М723 для «Іскандер-М». Крім того, оцінювалися запаси понад 600 «Оніксів», понад 450 «Калібрів», приблизно 120 «Цирконів», до 100 Х-101 та близько 400 ракет RM-48U для С-400. Російський ВПК, за тією ж оцінкою, здатний виробляти понад 200 крилатих і балістичних ракет різних типів щомісяця.  

Це багато. Але не нескінченно багато.

130 ракет - не «ракетна гора»

Цифра 130 потребує правильного знаменника. Вона стосується саме запасу ракет 9М723 для «Іскандер-М», а не всього російського ракетного арсеналу. План виробництва таких ракет становив близько 60 на місяць, а в липні підприємства випустили 65. Окремо Росія того ж місяця виробила 87 Х-101 і приблизно 50 RM-48U.  

Це важлива поправка до двох протилежних інтерпретацій.

Перша - Росія нібито накопичила гігантський недоторканний арсенал, якого вистачить на нескінченну зимову кампанію. Друга - запас настільки малий, що Москва буквально воює «з коліс». Реальність лежить між ними.

Аналітики ISW ще за підсумками липня дійшли висновку, що Росія під час рекордно інтенсивних ударів, імовірно, одночасно витрачала накопичені запаси й використовувала нове виробництво. Лише за липень російські сили запустили щонайменше 376 ракет різних типів - більше, ніж у будь-який попередній місяць великої війни.  

І саме це пояснює справжнє значення цифри 130.

Це не стратегічний океан ракет. Це оперативний буфер, який дозволяє на короткий час витрачати більше, ніж виробляється.

Війна 4.0: виробництво плюс склад

У цьому й полягає промислова арифметика Війни 4.0. Ракетний потенціал держави не дорівнює запасу на складі й не дорівнює місячному виробництву. Він складається з обох величин.

Якщо завод випускає 60 ракет на місяць, а армія витрачає 40, двадцять можна відкласти. Через пів року виникає резерв, який дозволяє протягом короткого періоду запускати вже не 60, а умовні 100-120 ракет на місяць. Потім склад починає порожніти, і інтенсивність знову доводиться наближати до темпу конвеєра.

Саме тому накопичення боєприпасів перед великою кампанією є нормальною військовою практикою. Воно дозволяє тимчасово відірвати темп бойових дій від темпу промислового виробництва.

Але тут початкова гіпотеза про «дві декади жовтня» заходить далі, ніж дозволяють наявні дані.

Немає достатніх публічних доказів, що Кремль сформував цей резерв саме для двадцятиденного жовтневого вікна. Тим більше немає надійних даних, які дозволяли б визначити наперед точний календар майбутніх ударів.

Натомість стратегічна логіка значно очевидніша: Москва має мотив зберігати можливість концентрованої повітряної кампанії в момент, коли удари по енергетиці можуть завдати найбільшого економічного й політичного ефекту.

Для цього календар не обов’язково повинен бути написаний на двадцять днів наперед.

Дивний збіг із дипломатією

І все ж календар стає цікавим через іншу обставину.

22 вересня Володимир Зеленський і Дональд Трамп обговорювали в Нью-Йорку можливість взаємного припинення ударів по енергетичній інфраструктурі. Угоди досягнуто не було, але сама концепція енергетичного перемир’я повернулася в дипломатичний порядок денний.  

Через три дні Зеленський повідомив, що США запропонували провести в Об’єднаних Арабських Еміратах тристоронню зустріч України, Росії та Сполучених Штатів. Дата на той момент ще узгоджувалася; Кремль також допускав, що зустріч може відбутися незабаром.  

А 29 вересня російський переговорник Кирило Дмитрієв уже перебував у Вашингтоні, де обговорював із американськими чиновниками не лише війну, а й можливі майбутні американо-російські енергетичні проєкти після її завершення.  

Отже, два процеси справді розвиваються паралельно.

На військовому треку - ракети, дрони, ППО та енергетична інфраструктура.

На дипломатичному - переговори про припинення ударів по тій самій енергетичній інфраструктурі.

Це ще не доводить координацію між ними. Але робить взаємозв’язок політично важливим.

Дефіцит Patriot справжній. «Штучний» - поки ні

Найсильніша частина гіпотези стосується української ППО. І водночас саме тут потрібно провести найжорсткішу межу між фактом та інтерпретацією.

Дефіцит перехоплювачів Patriot справді існує.

30 вересня українська сторона закликала США надати ще 300 перехоплювачів Patriot, пов’язуючи необхідність додаткової ППО зі зростанням російського ракетного виробництва.  

Проблема має й фізичну сторону. Світовий попит на Patriot різко зріс, а виробничі потужності неможливо масштабувати миттєво. Lockheed Martin лише у вересні отримала від General Motors Defense першу партію компонентів у межах нової програми прискорення виробництва PAC-3 MSE. Компанія вкладає $8-9 млрд у розширення виробництва різних типів боєприпасів.  

Були й затримки американських поставок. Reuters повідомляв, що вони викликали двопартійну критику в Конгресі. Водночас майже $400 млн допомоги за програмою USAI адміністрація Трампа погодилася законтрактувати до завершення фінансового року, хоча Patriot до цього пакета не входили. Reuters прямо пов’язував обмежені поставки Patriot із дефіцитом перехоплювачів на світовому ринку та одночасним попитом з боку України й інших театрів.  

Тобто перша половина твердження підтверджується: Україна має дефіцит Patriot, а поставки не відповідають бажаному Києвом масштабу.

Друга - що Трамп навмисно створив цей дефіцит до жовтня, аби Росія змогла завдати болючіших ударів і таким чином примусити сторони до компромісу, - публічними доказами наразі не підтверджується.

Це можлива інтерпретація послідовності подій. Але не встановлений факт.

Якщо тиск усе-таки є

І все ж ця гіпотеза цікава як модель переговорної логіки.

Уявімо, що Вашингтон справді вважає нинішню війну рівновагою, яку жодна сторона добровільно не хоче залишати. Москва вірить, що може повільно просуватися й чекати. Київ вірить, що нова західна допомога дозволить стабілізувати фронт і продовжувати удари по російській енергетиці. Європа фінансує Україну, але не хоче прямої війни з Росією.

У такій ситуації класична дипломатія стикається з проблемою: навіщо сторонам погоджуватися сьогодні на те, що вони сподіваються покращити завтра?

Тоді переговорнику потрібен дедлайн.

Не обов’язково формальний. Іноді його створює фронт, іноді бюджет, іноді зима, а іноді дефіцит конкретної системи озброєнь.

Саме тому американський інтерес до енергетичного перемир’я заслуговує на особливу увагу. Енергетична війна створює витрати для обох сторін. Україна вразлива до ударів по електростанціях і мережах. Росія - до атак на нафтопереробні заводи та іншу енергетичну інфраструктуру. У вересні Трамп і Зеленський уже обговорювали можливість взаємного припинення таких ударів.  

Тут виникає потенційний предмет торгу, який можна виміряти не абстрактними «гарантіями доброї волі», а конкретною кількістю об’єктів, які перестають вибухати.

Ракета як дипломатичний аргумент

Для Москви накопичений резерв у такій ситуації має подвійну цінність.

Перша - військова. Більша концентрація ракет збільшує ймовірність прориву ППО та дозволяє атакувати більшу кількість об’єктів одночасно.

Друга - переговорна. Можливість завдати удару іноді має політичну цінність ще до самого удару.

Це стара логіка coercive diplomacy: сторона демонструє, яку ціну противник заплатить за відсутність угоди. Але така стратегія працює в обидва боки. Українські удари по російській енергетиці також збільшують економічну ціну продовження війни для Москви.

Тому можливе енергетичне перемир’я - це не подарунок однієї сторони іншій.

Це потенційний обмін взаємною вразливістю.

Не календар, а вікно

Отже, теза про заздалегідь сплановані «дві декади жовтня» поки надто точна для інформації, якою ми володіємо. Так само немає підстав стверджувати як факт, що Білий дім спеціально висушив українські запаси Patriot, щоб допомогти створити переговорний шок.

Але під усіма цими припущеннями лежить цілком реальна конструкція.

Росія має значний запас ракет і виробляє нові високими темпами. Україна відчуває дефіцит найбільш цінних перехоплювачів. Осінь підвищує стратегічну цінність енергетичної інфраструктури. США обговорюють енергетичне перемир’я. Вашингтон паралельно намагається організувати нову тристоронню зустріч.  

Цього достатньо, щоб говорити про небезпечне переговорне вікно.

Але недостатньо, щоб стверджувати, ніби його сценарій уже написаний у Білому домі.

У Війні 4.0 дипломатія дедалі частіше починається не тоді, коли закінчуються ракети. Вона починається тоді, коли всі сторони достатньо добре розуміють, скільки ракет залишилося в них і в противника - і скільки коштуватиме наступна партія.