Американська мрія під Києвом: який вигляд має містечко, де українці живуть безкоштовно

На Київщині побудували котеджне містечко для літніх людей, що втратили житло внаслідок війни. Квартири безкоштовно надають переселенцям з окупованих територій і зони бойових дій.

Інвестором проєкту став американський благодійник Делл Лой Хенсен, який від початку повномасштабного вторгнення допомагає постраждалим українцям. Відкрили "Чудо Містечко" у селі Колонщина.

Усього в містечку - 105 квартир, у яких уже живуть 162 людини. Жителі не платять за комуналку, а деякі навіть можуть отримати роботу. Також незабаром тут відкриють кінотеатр, бібліотеку й будуть надавати медичні послуги.

Кореспондентка Gazeta.ua a побувала в містечку, поспілкувалася з місцевими й дізналася, у яких умовах вони живуть і як оговтуються після жахіть війни.

ПОВЕРНЕННЯ ГІДНОСТІ

У теплій світлій кімнаті стоять два письмові столи. За одним із них сидить жінка з коротким прямим волоссям у худі гірчичного кольору. Щось вдумливо друкує на клавіатурі ноутбука. Це - працівниця фонду "Місія Хенсена в Україні" волонтерка Олександра Кондрашева. Пропонує каву й просить почекати кілька хвилин, щоб завершити офісну роботу.

- Зараз якраз у ці дні заїжджають останні мешканці й містечко буде повністю заселене, - розповідає Кондрашева. - Загалом у нас ще 10 тисяч заяв не опрацьованих. Тому найтяжча робота - обирати тих, кому дати житло.

Жінка - журналістка за освітою й мати чотирьох дітей, а з 2014 року військовий та цивільний волонтер. За її плечами в минулому робота у правозахисних організаціях.

"Чудо Містечко" розташоване за кілька кілометрів від центру Колонщини. Пішки звивистою асфальтованою дорогою йти близько 20 хв. Будинки для літніх людей, що втратили своє житло, збудували на околиці села, біля мальовничих лісових насаджень. Територія огороджена залізним парканом, а ремонтні роботи вже на фінальній стадії.

У містечку проживає 162 людини у 105 квартирах. Тут є двокімнатні помешкання й однокімнатні студії, розділені в одному будинку коридором.

- Це не модульна система, а плити, капітальна відбудова, - пояснює Олександра й ставить на стіл чорну каву без цукру. - Люди мають ізольовану окрему житлову площу й проживають у максимально гідних умовах. Більшість приїхали до нас із модульних містечок, шелтерів, гуртожитків, дитячих садків, якихось комунальних квартир. Тому сюди вони приїжджають, як додому. Звичайно, ніщо не може замінити дім, і мрія всіх мешканців - колись повернутися додому, але шансів на це мало. 90% людей тут - із повністю зруйнованого Бахмутського району, у них не залишилося нічого. Ще 5% - із Маріуполя, Запорізької й Херсонської областей, тобто окупованих територій чи зони бойових дій.

Містечко побудували за кошти американського благодійника Делл Лоя Хенсена. Мільярдер із США допомагає українцям від початку повномасштабного вторгнення. Спершу меценат фінансував встановлення модульних будинків для людей, що втратили житло внаслідок війни. Тоді Олександра Кондрашева й почала працювати у фонді.

- Потім він зрозумів, із якою трагічною ситуацією стикаються люди на територіях, де тривають бойові дії. Тому вирішив інвестувати кошти в будівництво кількох житлових комплексів для переселенців зі сходу й півдня, - розповідає Олександра. - Для цієї мети й створили фонд "Місія Хенсена в Україні". Головна його ідея - відбудова будинків, повернення гідності й відновлення надії людей. Делл Лой особисто зустрічається з кожним, хто отримує житло й розповідає, що він - така сама людина, як і вони. Йому також 71 рік, і він хотів поділитися надлишком того, що має в житті, із тими, хто цього потребує.

Минулого року під Києвом також відкрили містечко для внутрішньо переміщених осіб. У селі Тарасівка збудували котеджі й будинки з квартирами для тих, хто втратив свій дім. Житло надають на 5 років з умовою сплати комунальних платежів. У "Чудо Містечку" літні люди живуть безкоштовно.

- Тут комунальних послуг не потрібно платити. Хенсен компенсує витрати з власної кишені, - зізнається Кондрашева. - У майбутньому хотіли б отримувати компенсації від держави хоч за комунальні. Але розуміємо, що країна перебуває у стані війни й цього поки не отримаємо.

Містечко працює на електриці, будинки опалюють конвекторами. На випадок блекаутів встановили також два потужні генератори.

- За минулий місяць, - дивиться платіжки Олександра, - рахунок вийшов 168 тисяч гривень. Ці будинки можуть довго зберігати тепло, ми вже навіть експерементували в морози. Якщо вимкнути опалення, то впродовж дня в приміщенні буде тепло. Єдина проблема тільки з тим, що всі прилади працюють на електриці.

Зробили все так, щоб людина відчула, що її поважають

Щоб отримати житло в містечку, кандидати заповнювали спеціальні анкети. Потім заявки аналізувала комісія, що складається з чотирьох представників в Україні й чотирьох - у США.

- Важливо було відібрати найбільш вразливих людей, які не мають шансу на відновлення або швидку відбудову житла, - каже волонтерка. - Жити тут - це про повернення гідності. В містечку зробили все так, щоб людина відчула, що її поважають, люблять, піклуються про неї. Ображаємося, коли нас називають "будинком для літніх людей", "санаторієм". Бували випадки, коли хтось почув про "Чудо Містечко" й привозив своїх батьків, щоб залишити тут. Пояснюємо тоді, що це соціальний проєкт безоплатного житла для жертв війни від приватного спонсора з америки, який з кишені своєї родини оплатив це благодійне будівництво.

За даними міжнародних організацій, наголошує Олександра, найбільше від військових дій страждають саме літні люди. Також вони найдовше залишаються на окупованих територіях чи в зоні бойових дій.

- Причина не в тому, що їм цього хочеться, - говорить Кондрашева. - У них немає ні ресурсів ні сил, щоб виїхати, а також часу, щоб потім відновити своє житло. Тому Делл Лой Хенсен вирішив попіклуватися саме про них. Тепер, коли ти бачиш бабусю чи дідуся, які приїжджають зневірені й виснажені сюди, і у них просто загоряються очі й виростають крила за спиною. Вони починають збиратися з сусідами, грати в шашки, ходити в бібліотеку, жартувати, сміятися, відвідувати спортивні гуртки - просто повертатися до життя.

Працівники фонду перевіряють кандидатів і їхні майнові права на житло через КМДА. У відділі соцзахисту визначали склад родини, бо перевагу віддають тим, хто не має дітей або у кого діти на війні й не можуть потурбуватися про батьків.

- Ми б хотіли, щоб тут була активна спільнота - щоб люди працювали, займалися волонтерством, мали свої захоплення. Навесні плануємо зробити тут квітуче місце - будемо висаджувати рослини. Хенсен інвестував кошти у велику теплицю, щоб жителі могли висаджувати зелень, вітаміни.

ТРАГІЧНІ ІСТОРІЇ

Виходимо надвір із будинку, де тимчасово працює офіс. Усі помешкання тут збудовані в одному стилі - як на вулицях типових американських містечок. Одноповерхові будівлі стоять в ряд, а фасади - фарбовані в різні пастельні кольори із білими вставками. На огороджені ґанки можна піднятися сходами, але також є й пандуси.

У дворах ще помітно необроблену землю, але самі будинки повністю готові до проживання. Морозний вітер обпікає щоки, але місцеві вже вийшли на прогулянку, щоб поспілкуватися із сусідами.

Зараз триває будівництво клубу - серця "Чудо Містечка". У майбутньому там відкриють медичний кабінет, бібліотеку, їдальню, кінотеатр і навіть стоматологічний кабінет. Окрім будинку, кожен мешканець має свою терасу й подвірʼя. Для того, щоб люди могли вирощувати городину, робити запаси на зиму - у містечко привезли тони чорнозему на кожну ділянку й провели підземний полив.

- Навесні висадимо сотні квітів, щоб всі були чимось зайняті й могли відновити своє фізичне й психічне здоровʼя, - каже Олександра й застібає куртку. - Ще одна ідея Делл Лоя Хенсена - працевлаштувати мешканців. Кілька людей уже мають роботу - водій трактора, двірник, охоронець, адміністратор, бухгалтер.

Платять середню заробітну плату. Наприклад, двірник отримує 11 тис. грн - це найменша ставка в містечку.

Проводимо заняття зі скандинавської ходьби

- На жаль, ми не можемо працевлаштувати всіх, але багато хочуть влаштуватися, - зізнається волонтерка. - Кожен тут має свою трагічну історію, тому запрошуємо психологів із різних організацій, які проводять групові й індивідуальні заняття. У сусідньому селі є стадіон, де проводимо заняття зі скандинавської ходьби.

Часто у містечко приїжджають лікарі-волонтери, які проводять огляди й надають допомогу місцевим. Серед жителів також є й люди, яким через вік вже важко доглядати за собою. Тому сусіди готують для них і допомагають, за можливості.

Фонд закупив автобус на 16 місць для мешканців містечка, щоб люди могли дістатися до лікарні, у магазин, банк чи зʼїздити у власних справах у місто. Транспорт курсує за розкладом, але за потреби, може завести людей у будь-який час. Найближча лікарня й адміністративні заклади знаходяться у сусідньому Макарові. Там же більшість людей заключили декларацію із сімейними лікарями.

Жителі Колонщини також намагаються допомогти новим сусідам - приносять городину, крупи, консервацію, книжки. У березні 2022 року вони також пережили бойові дії, тому розуміють, що таке "русский мир", і хочуть підтримати постраждалих. Деякі місцеві працюють у містечку.

ЛІНІЯ ФРОНТУ

Тротуари біля будинків викладені бруківкою. Від снігу дороги прибирають трактором, а доріжки підмітає прибиральник. На центральній площі біля лавок прикрасили новорічну ялинку - її до свят подарувало місцеве лісництво.

- У нас є своя водонапірна башта, а під нею стоїть - система очистки. Тому воду тут пити можна навіть з-під крану, - показує Кондрашева. - Також у нас є дві власні свердловини. Ось там закінчуємо будівництво ангару для зберігання. У нас зараз є дівчата, які готують чаї для військових на фронті - із лимону, імбиру й меду.

Більшість мешканців не мають роботи за станом здоровʼя. Дехто їздить на роботу у Київ або інші населені пункти. Дорогою йде літнє подружжя. Це - Валентина й Микола Краснянські з Сіверська Донецької області. Чоловік і жінка заїхали в містечко 4 січня, але вже облаштувалися й запрошують у гості.

- Зараз ще трохи, - важко прокручує ключ у замку Валентина й відчиняє двері в коридор. В обличчя бʼє потік теплого повітря. - У нас тут не холодно.

Одразу за коридором вхід у кухню з вітальнею й невеликим диваном. На полицях біля телевізора стоїть сервіз і фотографії дітей і онуків. На стіл постелили скатертину з квітковим узором, а на підлозі - килим, що привезли з собою.

За останні кілька років родина переїжджала вже чотири рази. У Сіверську мали приватний будинок і дачу біля річки - їх зруйнували окупанти.

Покрали все - столи, шкафи, дівани

- Так ще й покрали все - столи, шкафи, дівани, - зізнається жінка. - Виїжджали у травні, того не забрали речей ніяких. Перша бомба, що влетіла, так абрикоси з корнями в річку кинуло.

- Чого босяком на полу? - питає Микола. - Ставай хоч на ковер.

Останній місяць у Сіверську родина прожила у підвалі. Тоді вже вирішили, що треба виїжджати. Спершу оселилися в квартирі племінниці в Києві, потім туди приїхали й інші родичі. Тому Краснянські вирішили не заважати й подалися на Хмельниччину - жили на хуторі у старому будинку. Там не було звʼязку, а швидка могла їхати до 4 год.

- У чоловіка проблеми зі здоровʼям, тому злякалися й поїхали у Харквів до його двоюрідної сестри, - говорить Валентина. - А там бух і бух, обстрілюють той Харків.

Коли отримали будинок у "Чудо Містечку" - спершу не могли повірити власному щастю. Зараз родина вже планує, що садитимуть на городі.

- Зелень, лучок, петрушку, укропчик, картошечку молоденьку, - перелічує жінка. - Помідорчики, огурчики - тут дві сотки, але все хочу потрошку посадить. Найбільше подобається, що все тут є - пічка, мікрохвильовка, туалет, душ, машинка стіральна. Главне, щоб мир настав і здоровʼя було. У нас подружка сказала, що Сіверська нема. Дороги всі в ямах і пару домов стоять.

Зараз лінія фронту проходить за 6 км від Сіверська. Росіяни хочуть захопити Словʼянськ, переконана Валентина.

- У нас хороший городок був - багато дерев, зелені, - згадує. - Стільки років там прожили, тому жалко й дуже хочеться повернутися. А у Путіна смисл жизні - із кимось воювати й показувати свою власть. Може б швидше вернули території, якби ще у нашій власті все нормально було.

Очі Валентини наповнюються слізьми. Микола підходить, обіймає дружину й пропонує випити чаю. У будинку є ще дві спальні - з комфортними ліжками, телевізором. Заселилися вже у мебльовану квартиру із необхідною технікою й декором. Зараз намагаються звикнути, але вже почуваються як вдома.

БАХМУТА ВЖЕ НЕМАЄ

Надворі пролітає дрібний сніжок. Місцеві вигулюють собак і привітно вітаються з Олександрою, проходячи повз. Волонтерка особисто знає всіх жителів містечка.

- А зборів не буде? - питає жінка у довгому сірому пуховику. - Бо ми прийшли до ялинки, а нікого немає.

Людмила Гришина вийшла на прогулянку разом із сусідом Миколою, що переїхав у містечко з Херсонщини. Чоловік іде в будинок, бо часто запрошував у гості журналістів, зізнається.

До квартири Людмили йти кілька десятків метрів. Жінка жартує, що досі не вивчила містечко й іноді не може знайти свій будинок з першого разу. Живе Гришина в однокімнатному помешканні зі спільним коридором, у якому стоїть шафа із дзеркалом і є гачки для верхнього одягу. Перед дверима постелила резиновий килимок. Чути стукіт у двері - до сусідки Тамари прийшов майстер, щоб налаштувати витяжку.

Із коридору заходимо в квартиру - на невеликій площі компактно розмістили усе необхідне. Біля вікна стоїть односпальне ліжко, тумба, а навпроти шафа-купе. Кухонну зону й житлову розділяє обідній стіл, на якому поставили кошик із фруктами й цукерками. Є стільці й мʼяке крісло, а також підставка для сумок.

На кухні стоїть великий холодильник, духовка, плита, мікрохвильовка, чайник і дрібнички для приготування. Мешканцям закупили навіть кастрюлі, сковорідки й столовий посуд.

- Я коли заїхала, то взяла з собою крупи, якісь консерви, що дали волонтери ще в Києві, - згадує Людмила Гришина й сідає за стіл. Її світле обличчя прикрашає малинова помада на губах, а рідке сиве волосся виблискує під лампами. - Як відкрила холодильник, то там все було - ковбаска, сирок, масличко, борщовий набір.

Жінка переїхала із Бахмута у 2022 році. Тоді разом із подругою зняли квартиру в Києві за 4500 грн, тому на оплату житла витрачала майже всю пенсію, зізнається.

Економила й не могла купити ні фруктів, ні мʼяса, ні молока

- Виїжджали з Бахмута під обстрілами. Заїхала сюди 4 січня, тому поки ще не познайомилась з усіма, - говорить. - Отримую ще виплати для переселенців, але все одно ледь вистачало. Я дуже рада, що мене сюди взяли, бо Бахмута вже немає зовсім. Подругу взяли першу в "Чудо Містечко", а мені важко було платити за житло. Економила й не могла купити ні фруктів, ні мʼяса, ні молока. Їла тільки крупи, макарони, іноді отримувала гуманітарну допомогу.

У Бахмуті Людмила мала однокімнатну квартиру в пʼятиповерхівці. Після смерті чоловіка вирішила доробити ремонт, щоб на пенсії вже ні про що не турбуватися. У її дім вже неодноразово прилітали ворожі снаряди тому від квартири залишилось тільки згарище.

Про містечко Гришина дізналася із соціальних мереж. Заповнила анкету й не могла повірити, коли їй зателефонували й сказали, що отримала житло.

- Емоції переповнювали, я аж плакала від радості, - говорить Людмила і її голос починає дрижати від хвилювання. - Коли сюди зайшла - це було щось. Досі ці емоції, бо настільки добре все зробили, усе передбачили для людей. Записалася на ходьбу, щоб рухатися трошки.

Сьогодні жінка оформила декларацію із сімейним лікарем і здала необхідні аналізи. У вільний час читає книжки.

- Ось, "Ті, що співають у терні", - показує жінка. - Важко передбачити, коли все закінчиться, бо Росія дуже велика й з ними важко. А у нас простий народ страждає. Їм треба Україна і, як Путін сказав: "Ми один народ". Але ми зовсім різні.

Людмила народилася в Росії, але ще в 5 років з батьками приїхала в Бахмут. Там має родичів, але не спілкується з ними після початку повномасштабного вторгнення.

- Уже зараз, коли така війна почалася, ніколи вже братами не будемо. Те, що вони зробили, неможливо забути, - каже Гришина. - Мені навіть образливо, що я народилася там, а росіяни таке роблять! Мені соромно й дуже важко.

Раніше жінка працювала бухгалтеркою. Уже в містечку зустріла свою колегу, яка теж отримала квартиру.

- Тільки приїхала й вийшла надвір, чую: "Люда, це ти?". Думаю, хто ж це мене знає тут, - розповідає наостанок Людмила. - Вона до мене заходила в гості, а я до неї. Згадували, як жилося в Бахмуті у мирний час зі сльозами на очах.

Надвечір вулиці пустіють, а у вікнах починає горіти світло. Де-не-де видно різнокольорові гірлянди на ялинках і прикрашені до Нового року вітальні.