Перша жертва повномасштабної війни. Згадаймо прикордонника Дениса Ткача

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Дениса Ткача.

35-річний прикордонник Денис Ткач загинув 24 лютого 2022 року, виконуючи завдання з охорони й оборони державного кордону в районі села Зоринівка на Луганщині. Приблизно о 3:30 ночі загін прикордонників вступив у бій з ворожими диверсантами. Чоловік прикрив відхід побратимів ціною власного життя.

Денис народився у селі Микільське Луганської області. Закінчив місцеву школу. Потім пройшов строкову службу в армії. У 2007 році пішов служити за контрактом до лав Збройних сил України. У вільний час любив полювання та риболовлю. Весь вільний час проводив із дружиною та дітьми.

На момент повномасштабного російського вторгнення Денис служив у Луганському прикордонному загоні імені Героя України полковника Євгенія Пікуса. Його підрозділ одним із перших прийняв бій з окупантами.

Денис Ткач перебував на блокпосту на околиці села Зоринівка Луганської області, де Україна межує з Росією. За кілька хвилин до того, як він загинув, він наказав вивести п’ятьох молодих людей під його командуванням, членів української прикордонної служби.

У тепловізори помітили кілька російських солдатів, які під прикриттям сильного снігу підкрадалися до легко укріплених позицій українців. Це була передова частина, за ними йшло військо.

Денис Ткач дав наказ прикордонникам тихо відступати, а сам схопив єдиний кулемет на позиції. Це була остання його дія, яка принесла прикордоннику медаль за хоробрість, але, на жаль, посмертно.

У той момент росіяни, усвідомлюючи, що їх бачать, відкрили вогонь. Кулі пробили сірі металеві стіни маленького приміщення, старого залізничного вагона, в якому він ховався. У Держприкордонслужбі України підтвердили, що російський штурм Зоринівки був першим на українській території цього ранку.

Ті, хто служить у селі, кажуть, що Ткач був першим із українських військовослужбовців, хто загинув. У тумані війни мало що можна сказати напевно, і можливо, інші жертви загинули під час попередніх таємних рейдів чи ракетних ударів, але багато чого свідчить про те, що Ткач був убитий першим з усіх українських військових того дня, будь-де в країні.

«Прикордонники першими відчули на собі ворога і на всіх напрямках вступили в бій з переважаючими силами збройних сил Російської Федерації. О 3:40, за даними відділу Мілове Луганського загону, російські окупанти обстріляли зі стрілецької зброї район населеного пункту Зоринівка. Загинули українські прикордонники. Це перші втрати наших побратимів під час широкомасштабного збройного вторгнення Росії, яке країна-окупант здійснила 24 лютого минулого року», – розповів The Guardian представник Держприкордонслужби.

«Він був найкращим чоловіком і татом. Його завжди з нетерпінням чекали вдома дітки. Денис дуже любив відпочинки на природі з сім'єю й подорожі рідною Україною. До сих пір не можу уявити своє життя без нього. Він назавжди в моєму серці. Денис віддав найцінніше у світі за те, щоб ми з дітками жили в мирній країні – своє життя. Ти – мій герой назавжди!» – зазначила дружина загиблого Оксана.

Поховали прикордонника у рідному селі на Луганщині. У Дениса залишилися дружина, син і донька.

Батько та коханий чоловік

Дружина Дениса Ткача, яка омила його пронизане кулями тіло та поховала чоловіка у весільному костюмі, згадує його як небайдужого батька, кохання всього її життя. Він залишив дворічну доньку, яка ніколи не буде знати його, восьмирічного сина, чиє життя ризикує бути визначеним досвідом того кривавого дня, і 29-річну дружину Оксану.

Остання розмова Оксани з чоловіком за чотири години до його смерті була телефоном. Годинний дзвінок, під час якого вони обговорили плани на майбутній другий день народження доньки Домініки. Він мав повернутися зі служби наступного ранку о 10:30 ранку. Останніми словами Дениса Ткача до Оксани стали: «До завтра. Я тебе люблю. Я сумую за тобою.»

Сьогодні Оксана пригадує ті події в одній із кількох маленьких кімнат, у яких вона живе з дітьми та матір’ю, у будинку на околиці Володимира, невеликого міста на заході України. Вони змушені були втекти з російської окупації рідного села Микільське, що на північний захід від блокпосту, де вбили Дениса Ткача.

«Ми з одного села. Я жила на одній вулиці, а він на іншій стороні. Ми знайомі з дитинства. Звісно, ​​між нами сім років різниці, тому спочатку він мене знав, а я його пізніше. Згодом я виросла і почала ходити на дискотеки і таке інше, і почала спілкуватися з ним. Ми завжди були друзями. Він возив мене зі школи додому на своєму мотоциклі і казав моїй мамі: «Я привіз ваше маленьке сонечко додому», – пригадала жінка.

Їхні стосунки стали романтичними значно пізніше, на той час Оксана залишила позаду невдалий шлюб, від якого народила сина Романа. Денис Ткач, який у 2007 році пішов у службу охорони державного кордону, почав часто заходити до місцевого магазину, де працювала Оксана.

У 2018 році пара одружилася в невеличкій церкві села Микільське та побудувала дім разом із невеликим присадибним господарством. Хоча Роман із семи років знав, що Денис Ткач не є його біологічним батьком, вони були максимально близькі. «Він завжди був для Роми татом, а Денис ставився до нього як до рідного сина», – поділилася Оксана.

У шлюбі народилася донечка Домініка, і приємних клопотів у сім’ї додалося. Денис усіляко намагався допомагати коханій, як мав вільну хвилину. А ще був невиправним романтиком. Міг приготувати вечерю на двох, дарував квіти, а коли у лісі перші підсніжними пробивалися крізь сніг, разом їхали милуватися ними, як і маками чи волошками у полі влітку. 

Проте згодом жити стало важче. Хоча Денис не брав участі в жодних бойових діях після тимчасововї окупації частини Донецької та Луганської області, напруга була високою. В останні місяці він думав залишити роботу. Жінка запропонувала йому попрацювати останній рік, знаючи, що її чоловік не захоче сидіти вдома. У січні він підписав новий контракт.

«Я сказала йому, давайте дамо ще один рік, і сподівалася, що ситуація покращиться. Але в цілому йому подобалося. Він завжди був на прикордонних патрулях, тому він проводив дні, патрулюючи кордон, і ви знаєте, що він був мисливцем, рибалкою, він любив природу, це було ідеально для нього. Завжди, коли його відправляли працювати в офісі, займатися паперами, він казав: «Ні, будь ласка, я краще буду цілодобово патрулювати, я хочу бути на вулиці», – пригадала Оксана.

Проте два тижні до того, як Путін наказав своїм військам вдертися Україну, були особливо важкими. Пара майже не бачилася і тому, коли 21 числа у Дениса Ткача був вихідний, він запропонував зробити сімейну вечерю. «Він сказав: «Давайте, смажимо шашлик, запрошуємо маму». Він завжди її приводив. Він просто заніс усе в будинок, що нам потрібно було смажити, було близько 17:00, коли йому подзвонили, що всіх викликають, швидко забрав свої речі і пішов на свою базу», – додала Оксана.

Чоловік повернувся о першій годині ночі, коли всі вже спали, щоб трохи відпочити перед запланованою зміною 22 числа, через сім годин. Наступні два дні подружжя, за звичкою, говорило телефоном. Останній дзвінок відбувся уночі 23 числа. Усе було спокійно. 

«Ми говорили про те, щоб поїхати за покупками в районне місто чи, може, кудись побільше. Нічого не вказувало… Я не знаю, що він знав чи не знав у той момент, – він не сказав ні слова про щось незвичайне. Він був дуже спокійним», – розповіла Оксана.

Ніч проти 24 лютого

Поруч із Денисом Ткачем у вагончику, коли він завершив виклик опівночі, сидів 21-річний сержант Артем Уманець. Чоловіки говорили. Денис сказав, що планує взяти відпустку 2 березня, щоб відсвяткувати день народження дочки. Потім вони запланували поспати, поки їхні колеги патрулювали надворі. Близько третьої години ночі прикордонникам надійшла звістка про те, що на території України в регіоні помічені невідомі озброєні люди.

«Денис прийняв рішення нести вахту до наступного розпорядження. Під час спостереження ми помітили групу людей, які рухалися в нашому напрямку. Денис прийняв рішення рухатися до наших позицій», – пригадав Артем Уманець.

Денис Ткач сказав колегам відступати по одному. Він мав піти слідом, коли всі відійдуть далі. Коли Андрій Уманець йшов своєю чергою, біг у темряві з калатаючим серцем. Відразу за ним почався вогонь з рушниці. Війна почалася. «Конкретно не цілилися, просто закидали вогнем, хату, все, що там було. Я бачив лише іскри, коли кулі рикошетили», – розповів чоловік.

Водночас за 300 м за блокпостом, штабний сержант Олександр разом із молодшим товаришем по службі не чули звуку зброї, бо вона були з глушниками. Але місцеві собаки чули і почали гавкати.

«Я сказав своєму молодшому, щось не так. А він сказав: «Що не так?». Одразу після цього хтось заговорив через гучномовець, і ми їх чітко чули, два рази: «Якщо ви складете зброю і вийдете з піднятими руками, ніщо не загрожує вашому життю», — пригадав Олександр. Тоді він подзвонив своєму командиру. Відповідь була жахливою: «Хлопці, покидайте Зоринівку, вона під обстрілом». Двоє військових відступили, рятуючи життя.

Звістка про смерть

Тієї ночі Оксану розбудили істеричні крики дочки, яка лежала поруч у ліжечку. Була 4 ранку. «Я ніколи не бачила її такою. Я намагався її втішити, я не знала, чому вона так плаче. І поки я намагалася її втішити, я чула, як брязкають вікна, і розуміла, що це війна. І я не знала, що робити. Треба заспокоїти дитину, чи дзвонити чоловікові, куди бігти, що робити? Слава Богу, донька заспокоїлася, не заснула, але тихо лягла на мою руку, і я почала дзвонити Денису», – розповіла Оксана.

Це був відчайдуший час, наростала паніка. «Я знала, що моя мама встане, тому що в неї є корови, вона рано встає, щоб їх подоїти і таке інше. Я чула, що вона також була засмучена через усе, і вона відразу почала мене втішати, але я сказала: «Мамо, ти розумієш, якщо він не піднімає трубку, він уже загину». Я відчувала це. Мама намагалася мене втішити, казала: «Він мисливець, він знає землю, навіть якщо доведеться відступати, він знатиме, куди і як, тільки він зараз не може відповісти», – пригадала жінка.

Тоді Оксана зателефонувала командиру свого чоловіка, який наполягав, що всі, хто був на кордоні, відступили та в безпеці. Але її не вдалося переконати. О 6 ранку Оксана розбудила сина Романа, поклала в сумку теплий одяг, якщо вони не зможуть повернутися додому, і розклала трохи корму для тварин. Вони поїхали до Оксаниної мами. Там вона зателефонувала своїй сестрі Світлані, яка жила ближче до кордону. Оксана була налаштована дістатися до чоловіка, незважаючи на протести родини.

«Моя сестра сказала: «По дорогах їздить російська техніка, давайте трохи почекаємо». Але я сказала: «Я вже надто довго чекаю, якщо ніхто не хоче йти зі мною, я піду сама, я вже нічого не боюся», – поділилася Оксана.

Вона залишила дітей з матір’ю, взяла сестру разом із двома знайомим чоловіками для підтримки та поїхала до місця дислокації її чоловіка. Назустріч їм насувався цілий конвой російської бойової техніки, але бійців не збентежила маленька біла «Лада», що їхала в іншому напрямку.

Під’їжджаючи до КПП, Оксана зупинилася на узбіччі, біля шлагбаума. Ще не вийшовши з машини, Оксана побачила біля хатини тіло. І вона знала. «Я бігла, звичайно, я бігла. Вони намагалися мене стримати. Тим більше, що люди, які були зі мною, бачили, що там була бронетехніка, а за нею люди, росіяни», – каже Оксана.

Вона підійшла до чоловіка, впала до нього, намагаючись повернути його до життя. Кожна частина його тіла була вражена кулями, навіть пальці були зламані. Його обличчя було у крові. «Я не розумію, як могли вистрілити стільки куль в одну людину. Все навколо було вкрито гільзами, асфальт навколо нього, а вагон весь простріляний», – пояснила Оксана.

З-за бронемашини у той час на них насторожено дивилося кілька росіян, але вони не сказали ні слова і не підійшли до жінки. Двоє чоловіків, які були з Оксаною та її сестрою, поїхали до місцевого села та позичили причіп для тіла. Вона нічого не пам’ятає про дорогу назад.

Чоловіка треба було швидко поховати. Навколо них вирувала війна. Сестра Оксани привела на допомогу друзів і жінку, яка мала досвід підготовки тіл до поховання.

«Ми його помили. Він був весь у крові, і я спочатку думала, що доведеться робити закриту труну, тому що навіть його обличчя було прострелене. Але потім, як тільки ми його помили, виявилося, що це лише кров, його обличчя було ціле. Це було дуже важко. Продовжувало кровоточити з ран, поки ми намагалися одягнути його в костюм. Ми затикали кожну дірку від кулі ватою і намагалися заклеїти її скотчем, але кров все текла і текла, і текла», – розповіла Оксана.

Наступного дня о 5 ранку батьки Дениса Ткача приїхали провести сина. Тоді Оксані довелося відвезти тіло за 80 км до патологоанатома, перш ніж повернутися на короткий похорон у свій дім і поховати чоловіка на місцевому кладовищі, за 500 м від будинку.

Священик запропонував їй сказати кілька останніх слів. Вона зламалася біля тіла. «Чому ти мене покинув? Що мені робити далі без тебе?» – заплакала жінка...

Далі були не легші часи. Оксана вирішила покинути село в серпні, продавши всі свої меблі, щоб заплатити за місця в мікроавтобусі, який їхав на захід, після того, як зрозуміла, що її дітям доведеться відвідувати російську школу. Це була небезпечна чотириденна поїздка, але Оксана не змогла витримати ані визнання в Микільському російської окупації, ані кремлівського тратування подій.

«Нам добре жилося при Україні, ми мали добротний будинок, машину, велике господарство. Поки не прийшла Росія, яка вбила мого чоловіка. Усе це довелося залишити, дещо продати, щоб мати за що виїхати, - розповідає Оксана. – Насамперед робила все  заради дітей. Там у них не було майбутнього, з приходом окупантів та влади ЛНР ситуація погіршилася», – розповіла жінка.

Командир Дениса Ткача і один із тих, хто був з ним на блокпосту 24 лютого, залишилися в селі. Вони визнали російську владу. Побачивши там на вулицях колишнього начальника свого чоловіка, який гуляє з шестимісячною дочкою та дружиною, Оксана зізналася, що у неї були темні, вбивчі думки про помсту. «Я вважаю, що він у всьому винен. Тому що він їх не попередив, не передзвонив з поста», – перекона Оксана.

Разом з тим жінку засмучує те, що батьки її чоловіка та його сестра переїхали до Росії і сьогодні навіть сумніваються, чи не українці вбили їхнього сина.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села. 

Читайте також:

• Загинула на Херсонщині у перший день великої війни. Згадаймо Ольгу Свіргун
• Хвилина мовчання: згадаймо Назара Кравчука, який загинув у перший день ворожого наступу
• Хвилина мовчання: згадаймо льотчика-винищувача та Героя України Дмитра Коломійця
• Загинув на війні, не дочекавшись на первістка. Згадаймо Героя Владислава Українця
• Ціною свого життя врятував авіабригаду. Згадаймо Героя України В'ячеслава Радіонова
• Віталій Мовчан. Історія зенітника, який ціною життя захистив українське небо