Змінив відеооб'єктив на автомат. Згадаймо Максима Шварцмана родом з Херсонщини

Змінив відеооб'єктив на автомат. Згадаймо Максима Шварцмана родом з Херсонщини

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Максима Шварцмана.

Він не любив військову справу, але коли записувався у ТрО, то казав, що це він не служити іде, а свою землю захищати.Майбутній відеооператор і фотокореспондент Максим Шварцман народився і виріс на Херсонщині у селищі Каланчак. Змалечку любив природу, степи, кургани, захоплювався літературою.

«Свого часу ми у Каланчаку прожили пів року. То був якраз початок 2014 року. Пам’ятаю, я тоді щодня виходила дивитися, чи ще танки не стоять під вікнами. Бо тоді якраз росіяни в Крим зайшли, а ми були там. Максим така людина, дуже любив природу. Він дуже любив це місце, дуже любив степи, кургани», – розповіла дружина загиблого військового Марина Шварцман.

Після закінчення школи Максим пішов навчатися на історика до Одеси. Будучи студентом, у юному віці втратив матір. Її смерть боляче відгукнулася на Максимові і він не закінчив університет. Пробував працювати на різних підробітках, але з юності його тягнуло до творчості. Спершу заробляв, де міг: працював кур’єром, кухарем, допомагав писати друзям курсові роботи.

Через деякий час Шварцман переїхав до Чернівців і вже тут вперше спробував себе у ролі медійника – почав працювати відеооператором на місцевому телеканалі ТВА. Саме там працювала і його майбутня дружина Марина.

«Він любив це, його тато навчив фотографувати, знімати він пробував самотужки. І просто побачив оголошення, що шукають операторів на ТВА. Він не сподівався, що його візьмуть. Він же такий був скромний, тихий. Але його прийняли на роботу і він почав удосконалюватися. Йому це подобалося. Взагалі, на кожній роботі він постійно хотів удосконалюватися. Спочатку знімав сюжети для новин, потім передачі, рекламу. Більше його тягнуло до художніх зйомок. Ми ж навіть зняли ігровий фільм-короткометражку в селі у мене. Ми пішли гуляти місцями природи, там він побачив нашу маленьку ГЕС на Збручі. Я сама з Хмельницької області. Він побачив цю річку і відразу придумав сюжет фільму. Привезли актора і зняли короткометражний фільм. Монтували самі. Правда, результатом він не був задоволений і так його нікуди не надсилав. Завжди мріяв створити своє кіно, хотів учитися режисурі, подорожувати – це була його мрія», – пригадала дружина загиблого бійця.

Жінка розповіла, що не одразу звернула увагу на мовчазного Максима. Але під час спільної роботи вдалося краще до нього придивитися і через якийсь час вони почали зустрічатися, а пізніше й одружилися.

«Ми почали зустрічатися через рік знайомства. Він – дуже добрий, винятково порядний, шляхетний. Наче не з цього часу. У нього завжди було чому повчитися. У наших відносинах було багато романтики… Ми почувалися по-справжньому щасливими та закоханими. Мріяли про власний дім за містом, адже все життя тулилися з дітьми на зйомних квартирах. Макс хотів жити поближче до природи і знімати своє кіно. Цього року нашому шлюбові мало виповнитися 11 років…» – ледве стримуючи сльози, зауважила Марина.

У подружжя народилося двоє дітей – старшій Софійці зараз 10 років, а молодшому Адаму – сім. Батько багато часу проводив із дітьми – відповідав за організацію дитячого дозвілля. Дружина бійця пригадує, що коли сину виповнилося шість місяців, то вона вийшла із декретної відпустки на роботу, а Максим залишився вдома «на хазяйстві».

«Він дітям не дозволяв мультики дивитися російські. Він ще змалечку казав дітям: «Росія – це погана країна, вона хоче нас захопити, хоче знищити». І вже перед початком війни у нас був гнітючий настрій. Мені снилася війна, постійно думали: «Нападе чи не нападе Росія?»

24-го лютого я прокинулася перша о шостій ранку, в телефоні побачила новини і кажу йому: «Все, вже почалася війна». Він прокинувся, почали читати новини. Ще не знали, що робити з дітьми, ніхто не знав, як, що. Він пішов на роботу, у нього ще якась техніка була вдома, він усе відніс. Потім щось ми так ходили задумливі і він каже: «Треба йти у військкомат». Звичайно, що я не хотіла, аби він ішов, я боялася. Але, як-то кажуть, за сорочку ж не будеш тримати», – зазначила Марина.

Дружина пригадує, як Максима вразили кадри захоплення його рідного селища Каланчак. Він боляче це сприйняв. І, можливо, саме тоді для себе вирішив, що мусить боронити свою рідну землю. Максим був творчою людиною, ніколи в армії не служив. Окрім фото і відеозйомок, він любив малювати, грав на гітарі, писав свої перші оповідання, пісні. Також пробував створювати власні комікси. Через це міг і отримати свій позивний Марвел.

За перші пів року служби Максим час від часу бачився із сім’єю, оскільки перебував із побратимами у Чернівецькій області. А потім у вересні минулого року їхній підрозділ відправили на Харківщину. Пізніше – на Бахмутський напрямок. І з того часу у нього була лише одна коротка відпустка.

«Він ніколи ні на що не скаржився, ніколи не нив. Хоча було по-різному. Йому багато хто пропонував спробувати перевестися. Я просила перевестися. Але він почав злитися. Сказав: «Вважаю таку позицію неприйнятною». Все. І після того я перестала йому казати, щоби він перевівся. Я розуміла: якщо буду істерити, це не укріпить наші стосунки, йому від цього буде лише важче», – наголосила Марина.

Останнє повідомлення Максим надіслав своїй дружині о 23:54 14 липня. Він написав, що вони рухаються в інше місце і там може на день-два не бути зв’язку. Підрозділ Максима Шварцмана зайняв ворожі позиції, після чого їх обстріляли з ворожої артилерії. Життя 35-річного військового із позивним Марвел обірвалося 15 липня під Бахмутом під час виконання бойового завдання. Разом із ним загинув ще один побратим, а інший отримав поранення та вижив. Пізніше він написав на своїй сторінці у Facebook: «Друже Марвел, не знаю чи зустріну в житті ще коли-небудь таку людину. Цвіт нації, інтелігенція Чернівців. Як його дратувало, коли навколо хтось жалівся, що щось не так або щось недодали, він брав і робив, робив любе і якісно, щоб лиш перемога була на крок ближче. … Будучи небагатослівним, коли починав говорити – всі повертали голови і починали прислухатись, бо це була дійсно мудра не по своїх роках людина з добрим серцем, яка багато в чому розумілася. Прогулянки прифронтовими містами з Максимом, фото незвичайних архітектурних будинків, розмови на найрізноманітніші теми в перервах між окопами назавжди залишаться в моїй пам’яті, як і сам Макс, який як зранений лев до останнього подиху кричав: «Адрюха! Іван!», контролюючи чи ми у свідомості. Покійся з миром, друже».

«Це просто була ходяча енциклопедія. Він знав все, особливо його дуже цікавила тема кінофільмів, документальних фільмів, режисура. Він дуже класно бачив кадр», – поділився спогадами колега Анатолій Никифоряк.

«Максим мені запам’ятався своїм професіоналізмом та чудовим почуттям гумору. Він горів своєю роботою, йому не було лінь піднятися на дах Будинку офіцерів о 5 ранку, щоб зняти ролик про Чернівці. Він ніколи не казав «це я знімати не буду» чи «так, як ти хочеш, зняти не вийде». Він завжди був готовий на творчі експерименти. Згадувати можна ще багато. Кожен із нас має лише теплі спогади про Макса. Адже він був надзвичайно людяним і гідним, на нього можна було завжди покластися. Таких людей одиниці… Війна забрала найкращого оператора, батька, чоловіка і найкращу людину, без перебільшення. Спочивай із миром, друже», – написав колега Павло Монахов.

Максим був дуже творчою людиною: знімав відеоролики, короткометражні стрічки, писав оповідання, пісні, грав на гітарі, малював. Захоплювався фотографією, архітектурою, археологією, їздив на розкопки. Дуже любив природу. Хоч і не місцевий, знав у Чернівцях такі незвідані та цікаві куточки, що міг приїжджим друзям провести екскурсію містом краще за будь-якого гіда. Розповісти про кожен будинок, його історію та стиль побудови. Обожнював читати. Навіть на фронті читав книги, знайдені у якійсь напіврозваленій бібліотеці.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.