Технічні протоколи перед великим торгом: що стоїть за словами Буданова

Заява Кирила Буданова про те, що війна продовжиться взимку, а найближчі переговори стосуватимуться переважно «технічної частини» та підготовки до чогось масштабнішого, погано вписується у популярні сценарії швидкої розв’язки.

Кирило Буданов говорить про війну взимку і лише «технічний» характер найближчих переговорів. Це звучить як холодний душ для прихильників швидкого миру. Насправді технічні домовленості можуть бути не альтернативою великій угоді, а її необхідною передумовою.

Так само як і його слова про необхідність мобілізовувати близько 30 тис. людей щомісяця для утримання фронту та відвертий скепсис щодо здатності НАТО автоматично розв’язати проблему української безпеки.

Це не лексика країни, яка очікує миру наступного тижня.

Але й не обов’язково лексика країни, яка готується воювати нескінченно.

Між війною та великою політичною угодою існує менш видовищний етап. Саме його дипломати, військові та спецслужби називають технічним.

Спочатку - сантехніка дипломатії

«Технічні переговори» звучать нудно. Та саме тому вони важливі.

Йдеться не про карти майбутніх кордонів і не про підписання мирного договору. Предметом можуть бути набагато прозаїчніші речі: обміни полоненими, гуманітарні механізми, безпека енергетичної інфраструктури, судноплавство, локальні режими припинення вогню та прямі канали зв’язку між військовими.

По суті, це сантехніка великої дипломатії.

Перш ніж президенти почнуть сперечатися про стратегічну архітектуру, хтось повинен переконатися, що між сторонами взагалі працює телефон.

Без таких механізмів будь-яка велика домовленість ризикує розсипатися протягом перших годин після підписання.

Тест на дієздатність

Є й друга функція технічного треку - перевірка контрагента.

Домовитися про великий обмін полоненими значно простіше, ніж про території, санкції чи гарантії безпеки. Але навіть така операція вимагає координації десятків структур і точного виконання взятих зобов’язань.

Якщо домовленість працює, з’являється підстава переходити до складнішої.

Якщо ні - політичний саміт мало що змінить.

Саме тому локальна пауза, домовленість щодо інфраструктури або масштабний обмін можуть бути важливішими, ніж здаються. Вони перевіряють не добру волю сторін, а їхню здатність виконувати домовленості.

Для Вашингтона це особливо важливо. Будь-яка майбутня конструкція за участю Києва і Москви матиме сенс лише тоді, коли існуватиме механізм її виконання, контролю та реагування на порушення.

Рейки для замороження

Звідси виникає значно цікавіше питання: що Буданов мав на увазі під підготовкою до «чогось масштабнішого»?

Найобережніше трактування - формування параметрів майбутнього контуру безпеки.

Це не обов’язково мирний договір. І тим більше не обов’язково політичне врегулювання всіх причин війни.

Реалістичнішим проміжним результатом може стати конструкція, яка дозволить спочатку зменшити інтенсивність бойових дій, а вже потім роками сперечатися про остаточний статус територій, санкції, гарантії та відновлення відносин.

У такому сценарії технічний трек стає первинним каркасом потенційного припинення вогню.

Де проходять зони відповідальності? Хто фіксує порушення? Як працюють канали між штабами? Що відбувається у випадку удару по енергетичному об’єкту? Який режим діє в Чорному морі? Як проводяться обміни?

Політичне рішення може складатися з кількох сторінок.

Технічні додатки до нього - з сотень.

Дві війни одночасно

Саме тут виникає парадокс нинішнього етапу.

Можна одночасно готуватися до продовження війни і вести переговори про те, як вона колись зупиниться.

Одне не заперечує іншого.

Для Києва публічно заявити про швидке замороження фронту було б надзвичайно ризиковано. Очікування близького припинення бойових дій здатне вдарити по мобілізації, дисципліні та готовності суспільства витримувати подальші витрати.

Для Москви демонстрація надмірної зацікавленості в угоді так само послаблює переговорну позицію.

Тому обидві сторони мають раціональну причину говорити протилежне.

Київ демонструє готовність воювати далі.

Москва демонструє відсутність нагальної потреби домовлятися.

А Вашингтон отримує двох контрагентів, кожен з яких намагається переконати посередника: час працює саме на нього.

Песков і Буданов говорять різне. Але грають в одну гру

Тому публічні заяви Дмитра Пєскова про відсутність нових ідей і жорстка риторика Буданова не обов’язково свідчать про відсутність дипломатичного процесу.

Навпаки, така риторика цілком сумісна з переговорами.

Кожна сторона прагне показати Вашингтону, що не перебуває під критичним тиском і здатна продовжувати війну у 2027 році. Це класичний спосіб підвищити ціну власної згоди.

Той, хто першим демонструє нетерпіння, ризикує першим отримати вимогу поступитися.

Саме тому переговори про завершення війни майже ніколи не виглядають як переговори про завершення війни - аж до самого фіналу.

Війна двох треків

Українська війна дедалі виразніше входить у режим двох паралельних треків.

На першому продовжуються бойові дії. Потрібні солдати, боєприпаси, дрони, ракети та гроші. Жодна зі сторін не може дозволити собі послабити фронт лише тому, що десь працюють переговорники.

На другому треку дипломати, військові та спецслужби можуть поступово складати технічну інфраструктуру майбутньої домовленості.

Ці два процеси не суперечать один одному.

Вони доповнюють один одного.

Військовий тиск визначає переговорну ціну. Переговори визначають, за яких умов цей тиск колись можна буде припинити.

Тому головною помилкою було б чекати моменту, коли Москва або Київ публічно оголосять: «ми готуємо замороження».

Такого моменту може взагалі не бути.

У публічній політиці сторони демонструватимуть готовність воювати стільки, скільки буде потрібно. У закритих кімнатах тим часом можуть обговорювати маршрути обмінів, режими тиші, моніторинг інфраструктури та процедури зв’язку.

Великий торг, якщо він справді формується, починається не з карти кордонів.

Він починається з протоколу.