У 1944 році Черчилль і Сталін записували сфери впливу у Східній Європі у відсотках. Через 82 роки Трамп і Сі Цзіньпін обговорюють Україну за одним столом із Тайванем, тарифами, рідкісноземельними металами та штучним інтелектом. Але історична аналогія має межу: факт великого торгу очевидний, а доказів того, що Вашингтон і Пекін уже ділять Україну на «відсотки впливу», немає.
У жовтні 1944 року Вінстон Черчилль підсунув Йосипу Сталіну невеликий аркуш паперу. На ньому від руки були записані цифри: Румунія - 90% радянського впливу, Греція - 90% британського, Югославія й Угорщина - по 50 на 50. Сталін узяв синій олівець, поставив галочку й повернув папір Черчиллю. Так народився один із найвідоміших символів дипломатії великих держав - так звана «процентна угода».
За кілька хвилин двоє чоловіків спробували описати майбутню політичну архітектуру частини Європи кількома цифрами.
Через 82 роки папір змінився, олівці стали цифровими, а переговорні кімнати наповнилися радниками, юристами й економістами. Але сама спокуса великої держави звести складний світ до таблиці взаємних поступок нікуди не зникла.
Під час зустрічі Дональда Трампа та Сі Цзіньпіна у Вашингтоні 24 вересня Україна справді була на столі. Офіційний китайський звіт сформулював це майже демонстративно сухо: лідери «обмінялися думками» щодо ситуації на Близькому Сході, української кризи та Корейського півострова. Жодних деталей Пекін не розкрив.
Ця стислість цікава не тим, що вона доводить існування таємної угоди. Вона нічого такого не доводить. Цікаве інше: Україна тепер є частиною значно більшої американсько-китайської розмови.
Один стіл, багато рахунків
Вашингтонський саміт взагалі був схожий не на одну велику угоду, а на бухгалтерську книгу наддержав.
Торгівля. Тарифи. Рідкісноземельні метали. Штучний інтелект. Тайвань. Близький Схід. Україна. Військові канали зв’язку.
Напередодні зустрічі Китай і США продовжили торговельне перемир’я. Рідкісноземельні метали залишалися одним із головних важелів Пекіна: китайські компанії контролюють понад 90% світових потужностей із переробки рідкісноземельних елементів, за даними, наведеними The Washington Post із посиланням на Міжнародне енергетичне агентство. США, своєю чергою, мають власний важіль - тарифи та обмеження доступу Китаю до передових обчислювальних технологій.
Сі окремо порушив питання Тайваню і закликав Вашингтон обережно поводитися з ним. Штучний інтелект теж став частиною переговорів: сторони згодом домовилися створити канал для реагування на інциденти, пов’язані з AI, та продовжити роботу над військовими механізмами кризового зв’язку.
А десь усередині цієї величезної матриці була Україна.
Саме це, а не кількість слів у пресрелізі, має значення.
Народження G2 - поки без вивіски
Було б передчасно оголошувати появу формального G2 - світу, яким Вашингтон і Пекін керують удвох. США мають союзників у Європі та Азії; Китай має власні партнерства; Індія, ЄС, Японія та інші великі центри сили не збираються добровільно перетворюватися на статистів.
Проте структура переговорів Трампа і Сі дедалі більше нагадує саме діалог двох системних держав, які здатні одночасно торгуватися в кількох регіонах і секторах.
У такій дипломатії майже немає ізольованих питань.
Вашингтон хоче стабільних поставок критичних мінералів - Пекіну потрібен доступ до американського ринку. Китай хоче обмежень на американську підтримку Тайваню - США хочуть зменшити ризик військової ескалації в Тихому океані. Американські технологічні обмеження б’ють по китайських амбіціях у напівпровідниках - китайський контроль над частиною критичної сировини створює проблеми американській промисловості.
Україна потрапляє в цю систему не тому, що її обов’язково «обміняють» на Тайвань або мікрочипи. Публічних доказів такого прямого обміну немає.
Вона потрапляє туди тому, що Китай має важелі впливу на Росію, а США мають важелі впливу на Україну та європейську систему безпеки.
Саме тому Володимир Зеленський перед самітом просив Трампа залучити Сі до дипломатичних зусиль і використати вплив Пекіна на Москву. Після зустрічі він говорив журналістам, що ще не отримав від Білого дому інформації про результат цієї частини переговорів.
Це маленька деталь із великим змістом. Київ сам розглядає Пекін як потенційний елемент переговорної конструкції.
Не Ялта. Поки що
Саме тут історична аналогія із Черчиллем і Сталіним стає небезпечно привабливою.
У 1944 році Європа була військово виснажена, Червона армія рухалася на захід, а Британія намагалася зберегти залишки власного впливу в Середземномор’ї. Відсотки на папері були спробою зафіксувати баланс сили, який уже формувався на полі бою.
Сьогодні ситуація принципово інша.
Китай не контролює Росію. США не можуть одноосібно визначити рішення України. Європейські держави мають власні армії, бюджети й політичні інтереси. А війна продовжується, тому будь-яка дипломатична конструкція залежить не лише від домовленостей у Вашингтоні чи Пекіні, а й від того, що відбувається на фронті.
Навіть знаменита «процентна угода» 1944 року була менш магічною, ніж здається в ретроспективі. Одна галочка Сталіна не створила післявоєнну Східну Європу. Її значною мірою створили армії, які фізично опинилися на відповідних територіях.
Це правило нікуди не зникло.
Карта переговорів завжди накладається на карту сили.
Велика бухгалтерія
Але саме тому відсутність окремого американсько-китайського меморандуму щодо України не означає ані прориву, ані провалу.
Публічні підсумки саміту взагалі були скромнішими за його церемоніальний масштаб. Associated Press характеризувало зустріч як насичену символізмом, але обмежену великими практичними проривами. Найпомітнішим результатом стало продовження торговельного перемир’я; водночас лідери справді говорили про Україну, Іран, AI і Тайвань.
Це більше схоже не на готовий договір, а на початок складної таблиці.
Якщо Вашингтон справді хоче залучити Пекін до українського врегулювання, американські переговорники повинні зрозуміти, що Китай готовий робити щодо Москви - і що він захоче отримати натомість. Якщо Пекін хоче американських поступок у торгівлі, технологіях або навколо Тайваню, Вашингтон оцінюватиме, яку ціну готовий заплатити і що Китай реально здатний дати.
Це не означає, що існує прямий курс обміну «Україна за Тайвань» або «Донбас за рідкісноземельні метали». Велика дипломатія рідко працює настільки примітивно.
Вона працює через паралельні поступки.
Одна сторона не змінює позицію тут. Інша стає поступливішою там. Один тариф відкладають. Одну експортну ліцензію видають. Одну поставку зброї прискорюють або сповільнюють. Одна держава переконує партнера сісти за стіл. Формально кожне рішення має власне пояснення. Разом вони можуть утворити баланс.
Саме так виглядає геополітична бухгалтерія.
Де лежить сучасна серветка
Поки що ми знаємо лише одну важливу річ: українська війна вже присутня в найвищому американсько-китайському діалозі. Китайський офіційний звіт це прямо підтверджує. Ми не знаємо, які саме пропозиції обговорювали Трамп і Сі, чи були вони конкретними і чи пов’язували їх з іншими питаннями.
Тому говорити, що «відсотки впливу вже пораховані», було б красивою літературою, але поки що слабкою розвідкою.
Проте сама архітектура переговорів варта уваги. Коли Україна, Тайвань, рідкісноземельні метали, тарифи, AI та Близький Схід опиняються в порядку денному однієї зустрічі двох найпотужніших держав світу, межі між регіональними кризами починають розмиватися.
У 1944 році Черчиллю вистачило половини аркуша паперу.
У 2026-му таблиця значно складніша: у ній є тарифи, чипи, мінерали, ракети, Тайвань, Москва і Київ. І поки що немає доказів, що хтось уже поставив навпроти України остаточний відсоток.
Сучасної «серветки Черчилля» ми ще не бачили. Але Україна вже опинилася в тій самій переговорній папці, де великі держави рахують значно більше, ніж території.