«Особливі відносини» за прейскурантом: як Вашингтон торгується з Лондоном через Фолкленди

Для британського істеблішменту важко знайти словосполучення більш заспокійливе, ніж special relationship.

Британія десятиліттями вважала «особливі відносини» зі США стратегічним активом. За нової американської зовнішньополітичної арифметики навіть особливі відносини можуть мати ціну. І рахунок дедалі частіше виставляють у відсотках ВВП.

Черчилль, Атлантична хартія, спільні війни, ядерна співпраця, Five Eyes, американські президенти на Даунінг-стріт. Протягом десятиліть Лондон переконував себе, що займає у Вашингтоні особливе місце, недоступне більшості європейських союзників.

Тепер ця романтична конструкція стикається з набагато прозаїчнішою американською бухгалтерією.

Повідомлення британської преси про те, що майбутня позиція Вашингтона щодо Фолклендських островів може стати частиною ширшого тиску на Лондон у питанні оборонних витрат, викликали передбачуваний скандал. У британських дискусіях фігурує особливо неприємна цифра - 5% ВВП на оборону та пов’язані з безпекою витрати.

Чи справді Білий дім готовий «віддати» Фолкленди Аргентині - значно менш очевидно, ніж дозволяють припустити гучні заголовки.

Але сама можливість використання територіального питання як важеля вже багато говорить про те, як змінилася трансатлантична політика.

Плата за парасольку

Американський підхід до союзів дедалі простіше описати мовою балансу.

Скільки ви витрачаєте?

Скільки солдатів можете виставити?

Скільки кораблів маєте?

І яку частину вартості власної безпеки все ще перекладаєте на американського платника податків?

Для Вашингтона вимога збільшувати оборонні бюджети союзників не нова. Новим є спосіб, у який вона формулюється.

Колись американські президенти переконували Європу витрачати більше заради зміцнення НАТО. Тепер дедалі частіше звучить інша логіка: американський захист - це послуга, а послуга не повинна бути безкоштовною.

Для Британії це особливо болісно.

Лондон ніколи не вважав себе звичайним клієнтом американської системи безпеки. Він вважав себе її співвласником.

Різниця принципова.

Привид 1982 року

Фолкленди є майже ідеальним інструментом для перевірки цієї впевненості.

У 1982 році Аргентина захопила острови, очікуючи, що Британія не ризикне проводити масштабну операцію за тисячі кілометрів від власних берегів.

Маргарет Тетчер ризикнула.

Royal Navy відправив експедиційне угруповання в Південну Атлантику, британські війська повернули острови, а перемога стала одним із центральних міфів сучасної британської державності.

Але британці воювали не у стратегічному вакуумі.

США надали Лондону важливу розвідувальну, матеріально-технічну та політичну підтримку. Вашингтон не виграв ту війну за Британію, проте американська допомога істотно полегшила завдання британських сил.

Через понад чотири десятиліття питання звучить неприємніше.

Чи змогла б Британія повторити операцію сьогодні без американської підтримки?

Імперія подорожчала

Royal Navy все ще залишається однією з найпотужніших військово-морських сил Європи. Британія має атомні підводні човни, авіаносці, сучасні винищувачі та професійні збройні сили.

Але географія не змінилася.

Фолклендські острови лежать приблизно за 13 тис. км від Великої Британії. Захист такої території вимагає не просто кораблів, а складної системи базування, транспортної авіації, боєприпасів, розвідки, супутникової підтримки та величезної логістичної витривалості.

Саме тут проявляється різниця між престижною армією і армією, здатною вести тривалу війну далеко від дому.

Британські збройні сили десятиліттями скорочувалися. Запаси боєприпасів стали меншими. Кількість бойових платформ зменшилася. Відновлення військово-промислових потужностей потребує грошей і часу.

Лондон усе ще може захищати Фолкленди.

Але ціна такого захисту без підтримки Вашингтона була б незрівнянно вищою.

Мілей отримує важіль

Для Аргентини ситуація відкриває цікаве дипломатичне вікно.

Буенос-Айрес не відмовився від претензій на острови, які називає Мальвінськими. Водночас адміністрація Хав’єра Мілея вибудувала демонстративно близькі відносини з Вашингтоном.

Це не означає, що американці завтра змінять позицію щодо суверенітету архіпелагу.

Але для Лондона достатньо навіть меншого.

Якщо безумовна американська політична підтримка перетворюється на умовну, стратегічна цінність special relationship автоматично знижується.

Вашингтону навіть не потрібно «віддавати» острови.

Достатньо дати зрозуміти, що дипломатична парасолька більше не відкривається автоматично.

Урок для Брюсселя

Саме тому ця історія значно більша за кілька холодних островів у Південній Атлантиці.

Вона показує нову модель американських відносин із союзниками.

У старій моделі існували постійні інституції, історичні зобов’язання та стратегічна солідарність. Суперечки виникали всередині цієї системи, але сама система майже не ставилася під сумнів.

Нова модель значно транзакційніша.

Безпека обмінюється на оборонні витрати. Торговельні поступки - на політичну лояльність. Доступ до американської військової потужності стає предметом переговорів.

У такій системі навіть територіальний спір союзника може перетворитися на додаткову графу переговорного балансу.

Для Німеччини, Франції, Італії та решти Європи це неприємний прецедент.

Якщо Вашингтон готовий жорстко торгуватися з Британією - ядерною державою, членом Ради Безпеки ООН і найближчим військовим партнером США в Європі, - іншим союзникам важко розраховувати на сентиментальніший підхід.

Особливі, але не безкоштовні

Найбільша іронія полягає в тому, що Лондон десятиліттями намагався залишатися ближчим до Вашингтона, ніж до континентальної Європи.

Brexit лише посилив цю залежність.

Британія вийшла з політичної конструкції ЄС, але не отримала стратегічної автономії від США. Навпаки, у сфері оборони, розвідки та ядерного стримування американський зв’язок залишився критично важливим.

Тепер Вашингтон може оцінювати цей зв’язок так само, як оцінює інші активи.

Через ціну.

Тому історію з Фолклендами поки передчасно описувати як американську підготовку до «здачі» островів Аргентині. Для такого висновку потрібні значно сильніші докази.

Але як політична метафора вона майже ідеальна.

Колись «особливі відносини» означали, що Британія могла розраховувати на Вашингтон саме тому, що була Британією.

Тепер відповідь дедалі частіше може залежати від іншого питання:

а скільки ви витрачаєте на оборону?