Перемир’я Шредінгера: навіщо перед прильотом Віткоффа і Кушнера розіграли «режим тиші»

Український інформаційний простір на кілька днів отримав майже квантову версію дипломатії.

Протягом кількох днів Україна одночасно мала перемир’я і не мала його. У медіа «режим тиші» вже діяв, на фронті армія продовжувала виконувати бойові завдання, а офіційного двостороннього наказу про припинення вогню не існувало. Дивна конструкція стає зрозумілішою, якщо дивитися на неї не з окопу, а з переговорної кімнати.

Великі мережеві ресурси та Telegram-канали повідомили про нібито запроваджене з 5 до 8 вересня триденне перемир’я - на землі, у повітрі та на морі.

Після наступних російських ударів з’явилася друга хвиля повідомлень: Москва нібито «зірвала режим тиші».

Проблема була лише одна.

Формального режиму припинення вогню, про який говорили медіа, офіційно ніхто не оголосив.

Не було публічного двостороннього документа. Не було синхронних наказів військовому командуванню. Москва не підтвердила загального припинення бойових дій. Український Генштаб, своєю чергою, обрав максимально акуратну формулу: «одностороннього перемир’я бути не може», а Сили оборони продовжують виконувати поставлені завдання.

Так народилося перемир’я Шредінгера.

У новинах воно існувало.

На полі бою - ні.

Дипломатія перед літаком

Час появи цієї історії важливіший за її формальну конструкцію.

Інформаційна хвиля збіглася з новим етапом американської човникової дипломатії та очікуванням активності Стіва Віткоффа і Джареда Кушнера навколо переговорного треку.

Якщо американські емісари справді намагаються звести позиції сторін у попередній набір параметрів майбутньої домовленості, для Києва виникає очевидне завдання.

Не виглядати стороною, яку Вашингтону потрібно примушувати до миру.

У переговорах із сильнішим посередником це принципова різниця.

Якщо Білий дім вважає, що Київ блокує компроміс, американський тиск спрямовується на Київ.

Якщо ж Україна демонструє готовність до деескалації, а Росія продовжує удари, політична адреса для тиску змінюється.

Саме тому навіть короткий і нечіткий «режим тиші» може мати дипломатичну цінність.

Не обов’язково як перемир’я.

Як аргумент.

Мир без наказу

Але тут Київ стикається з військовою проблемою.

Справжній односторонній наказ припинити вогонь без дзеркальних зобов’язань Росії був би надзвичайно ризикованим.

Лінія фронту не знає дипломатичних метафор.

Якщо одна сторона припиняє вогонь, а друга продовжує розвідку, переміщення підрозділів, артилерійські удари та штурмові дії, «жест доброї волі» швидко перетворюється на тактичну перевагу противника.

Тому Генштаб повинен мати зовсім іншу логіку, ніж політичні комунікатори.

Дипломатам потрібен сигнал.

Військовим потрібна свобода стріляти.

Медійна конструкція дозволяє певною мірою отримати обидва результати одночасно.

Політичний простір наповнюється повідомленнями про готовність до тиші. Водночас офіційного наказу, який зв’язував би руки військам, немає.

З погляду інформаційної війни - зручно.

З погляду класичної дипломатії - дуже дивно.

Менше зобов’язань, більше сигналів

Саме тому важливо відокремлювати можливі реальні обмежені домовленості від значно ширших трактувань у медіа.

Тимчасова відмова від певної категорії дальніх ударів, безпекові заходи на період перебування американських представників або неформальна деескалація - це одна конструкція.

Повне припинення бойових дій на всій лінії фронту, у повітрі та на морі - зовсім інша.

Для другого потрібен механізм.

Хто віддає наказ?

Коли він набирає чинності?

Які удари заборонені?

Чи дозволена відповідь на атаку?

Що відбувається з розвідувальними дронами?

Хто фіксує порушення?

Як працює канал між штабами?

Без відповідей на ці питання «перемир’я» є не військовим режимом, а політичним повідомленням.

Справжня тиша має папери

Історія добре демонструє різницю між інформаційною та реальною дипломатією.

Справжнє припинення вогню - нудна річ.

Воно складається з протоколів, координат, годин набрання чинності, процедур верифікації, каналів зв’язку та правил реагування на порушення.

Чим серйозніше перемир’я, тим менше в ньому місця для анонімних Telegram-повідомлень.

Це особливо важливо в українській війні, де лінія зіткнення простягається на сотні кілометрів, а між рішенням політика і діями конкретного оператора FPV-дрона існує довгий командний ланцюг.

Якщо немає механізму виконання, немає і повноцінного перемир’я.

Є лише очікування.

Боротьба за американський терм-шит

Проте інформаційні декорації теж мають цінність.

Якщо Віткофф і Кушнер прибувають не просто вислухати сторони, а звузити розбіжності навколо майбутньої рамки домовленостей, кожному учаснику необхідно сформувати стартову позицію.

Москва хоче довести, що військова динаміка працює на неї і поспішати їй нікуди.

Київ - що він готовий до раціональної деескалації, але саме Кремль робить її неможливою.

Вашингтон - що обидві сторони повинні заплатити певну ціну за припинення війни.

Тому боротьба точиться не лише за кілометри фронту.

Вона точиться за формулювання американського term sheet - попереднього набору умов, навколо якого потенційно може будуватися велика домовленість.

У такій ситуації навіть невдала історія з «режимом тиші» може бути корисною.

Київ отримує можливість сказати американцям: ми продемонстрували готовність до деескалації - подивіться, що сталося далі.

Хто перший моргне

Є ще одна функція подібних епізодів.

Вони тестують противника.

Навіть неформальна пропозиція обмежити певні види ударів дозволяє перевірити, чи готова інша сторона відповідати взаємністю, наскільки швидко працюють закриті канали та чи здатне військове командування виконувати політичні сигнали.

Для американських посередників це цінна інформація.

Мирні переговори провалюються не лише через розбіжності президентів. Вони провалюються і тоді, коли сторони не здатні забезпечити виконання домовленостей нижче політичного рівня.

Тому навіть невдалий тест може бути корисним.

Він показує, де саме система не працює.

Війна на два екрани

У результаті виникає характерна для нинішнього етапу картина.

На одному екрані - фронт.

Штурми, артилерія, FPV, ракети та щоденні втрати. Жодного повноцінного припинення війни там немає.

На другому - дипломатія.

Американські посланники, сигнали про готовність до деескалації, неформальні обмеження, витоки та боротьба за те, кого Вашингтон визнає головною перешкодою для домовленості.

Обидва екрани показують одну війну.

Просто різними мовами.

Саме тому «перемир’я Шредінгера» не обов’язково було безглуздим інформаційним хаосом. Воно могло стати побічним продуктом значно серйознішої боротьби - за переговорну позицію перед наступним раундом американського посередництва.

Але межу тут варто проводити чітко.

Поки немає взаємних наказів, процедур контролю та погоджених правил, перемир’я існує лише в інформаційному просторі.

Справжня тиша починається не із заголовка.

Вона починається з протоколу.