Голодомор, розпад СРСР та агресія РФ: як живе унікальна 103-річна волонтерка

На Житомирщині 103-річна бабуся допомагає Збройним силам України. Разом із доньками й сусідами Любов Ярош плете кікімори й маскувальні сітки для військових.

Жінка пережила роки Голодомору й Другої світової війни. У селі Ходорків жінка влаштувала у своєму будинку волонтерський центру.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала у Ходоркові і дізналася, як 103-річна жінка допомагає українським захисникам.

ПУТІН І КІКІМОРИ

Широка сільська вулиця тягнеться вздовж озера. Біля парканів стоять похилені деревʼяні лавки, на землі достигають червонобокі яблука зимових сортів. У садках стоять посохлі трояндові кущі і чорнобривці. Із будинку №53 поволі виходить літня бабуся, спираючись на ціпок і йде до сірих воріт. Відчиняє хвіртку і трохи висовує голову вперед, щоб краще роздивитися.

Це - Любов Ярош (у дівоцтві - Лисенко. - Gazeta.ua), мешканка села Ходорків на Житомирщині. Усміхнена жінка одягнена у червоний халат, блакитний шовковий фартух, вʼязаний темно-синій кардиган і білу з бузковим квітчастим узором хустку. На лівій руці носить срібну каблучку. Цього літа їй виповнилося 103 роки. Вік і важкі історичні події, що випали її долю, видають сухі зморшки на обличчі, поганий зір і слух. Щоправда, бабуся жвава й любить приймати гостей.

Бабушка нам розбирає мішки

- З липня 2022 року почали робити кікімори. Бабушка нам розбирає мішки на нитки, із яких потім робимо костюм, - каже Галина. У коробці за кріслом лежить сіра і зелена мішковина, порізана на квадратні полотна. - Вона ж не бачить, то на дотик.

З родиною волонтерить також сусідка Тетяна. Жінка родом із Донеччини, але у Ходоркові живе більше 20 років. Разом за понад рік сплели вже 38 кікімор. Матеріали привозить місцева волонтерка Оля, вона ж і передає костюми українським захисникам на фронт.

- Хочеться, щоб ця війна кончилась, - раптово говорить Любов Ярош із дрижанням у голосі. - Допомагаєм оце плести, а воно ніяк не кончає той Путін протівний.

ГІРКИЙ ХРІН

Любов Ярош народилася у 1920 році в сусідньому селі Пустельники. Уже в 12 років вона зі своїми братами й сестрами пережила Голодомор. Тоді ніхто не міг передбачити, яке лихо чекає на українців.

- Голод був, хліба не було, - згадує роки геноциду Ярош і повільно смикає нитки з мішка. - На полі було, але новий урожай не дождали, а того не хватило. Що бачили, те і їли. Багато дітей померло тоді, і дорослих теж. У мене в роду багато померло, старший брат Михалко - 1914-го, і сама менша Оля - 1929 року народження. Нас троє осталося і батьки. Їли кропиву, липу, блінчики з картоплі й листя робили. Городи засадить не могли, бо не було. Геть усе унічтожили нам - такий був голод. Зими були погані, снігу багато, морози великі були. Зараз 18-20 градусів найбільші морози, а тоді було по 30, а снігу по коліна. Взимку їли хрін, а він гіркий. Тато міг десь купити трошки у євреїв, а грошей не було, то жінка казала: "Потом відробите". Буханку приніс і потрошку ділив.

Померлих ховали у братских могилах. Забирали тіла на вулицях і складали на вози.

- Закопали - та й усе. Складали у яму головами у різні боки, - говорить Любов.

Після Голодомору життя трохи налагодилось, зізнається. Родина засадила город картоплею, сіяли жито. Працювали у колгоспі, але гроші не платили.

- Давали теля чи порося. Заріжуть люди і їдять собі, - розповідає. - Сильні репресії були. Машина така робила, чоловіки посідали обідать, а один з грязними штанами прийшов і каже: "Щоб це Сталін такі носив". Вночі його забрали й так ніхто не бачив - 10 років відсидів, бо хтось доніс.

НІМЦІ І "БАНДЕРИ"

У 19 років Любов запросили на роботу в Київ. Заможні євреї зробили їй паспорт і платили, щоб доглядала трьох дітей. Жила на Лукʼянівці кілька років, а коли почалася війна, повернулася додому.

- Німці тут були. На Германію брали до них туди на роботу, але я не поїхала, бо боялася, - зізнається бабуся. - Нас забрали працювати на залізничній станції, щоб на путях дівчата робили. Там один такий, говорив по-нашому, та каже до мене: "Люба, я тобі дам адрес, поїдь до мене додому і будеш працювати з моєю дружиною". Я відповіла, що не можу, бо тут мама стара. Так і осталася.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, діти спершу не розповідали Любові про це. Але бабуся цікавилася новинами і одного разу, коли слухала радіо, почула, що Росія напала на Україну.

- Німці не так іздівалися, як оці (росіяни. - Gazeta.ua). Були в селі у нас, і у хатах жили з нами разом, - ділиться жінка. - Давали нам канфети, вермішельки на їжу. А ці що роблять? Унічтожили Україну і людей стільки, хлопці бідні там мучаться. Щоб вони вже погоріли - десятий год воюють. Коли буде кінець, ніхто ж не знає. Ждем перемоги. Я росіян не знала і не хочу знать. Хто може й хотів вважать братами, а я - ні. Тепер називають нас "бандерами". Брати і сестри один від одного відмовляються, не вважають, що ми маємо бути на світі.

Загарбники палили села, у яких діяв партизанський рух. Дорогою під час наступу жителів населених пунктів не чіпали. Коли закінчилася війна, радянська влада відправила тих, хто був в окупації, на відпрацювання. Любов Ярош поїхала у Луганськ, який тоді носив назву Ворошиловград.

- Прийшли - завод здоровий стоїть і пилорама там, - каже жінка. - Були дівчата до цього рік, а це вже других набрали. Приїхали туди робить, а там був Альохін і каже: "Лисенко, а ти ставай на пилораму". Мусила ставать, а там на тій пилорамі вісім пил. Кожну треба вийняти, щоб погострили, а тоді забивати клинами залізними туго. Тоді дали отпуск, бо у мене тато помер 25 січня. Але не сразу, а як тільки год відробила. Пішла у контору, там сиділа дівчина Тося. Каже до мене: "Люба, їдь додому і не приїжджай більше". Так і зробила, а тут вдома треба було йти на роботу. Був завод - сім кілометрів пішки від дому, теж пилорама.

Ще тоді більшість жителів Донбасу розмовляли українською, особливо у містах, згадує Ярош. Згодом Любов почала працювати у колгоспі, там трудилася понад 30 років.

Народжувала вдома - чоловік і я

- Тракторів не було, то руками копали. Кожного буряка треба було витягнуть. Було тяжко робить. У Ходоркові оселилася у 1948-му, а вже в 1949-му народила, то трохи пізніше пішла в колгосп. Народжувала вдома - чоловік і я. Стидалася йти кудись, тоді не боялася сама народжувати, а зараз уже й страшно було б. Чоловік пуповину перевʼязував.

Зі своїм чоловіком Любов познайомилася уже після війни. Потрапив у полон і повернувся за рік, через це його відправили у радянські табори - працювати на донецькій шахті.

- Така політика була, хотіли провчити, - розповідає Галина. - Раз він був у полоні, то треба "провчити". Дядька так взагалі у штрафбатальйон відправили. Із 300 людей тільки три людини залишилися живі. Табори були на полі, загороджені проволокою.

У Любові четверо дітей. Галина раніше проживала у Сумах, а 20 років тому оселилася у Ходоркові, щоб доглядати за мамою. У старий сільський будинок провела воду, поставила бойлер, пральну машинку, туалет і душ. З першого дня повномасштабного вторгнення її син пішов добровольцем на фронт.

Минулого літа жінки вирішили, що хочуть допомагати Збройним силам. Почали плести кікімори й маскувальні сітки. Галина також шила білизну для українських військових і маскхалати. Працює на старій швейній машині, якій вже понад сто років.