"Коли пишу українською, згадую слова, яких раніше не вживала. Це голоси предків"

Росіянам не потрібні перспективні українці

 Після перемоги повернуся в Херсон. Полагоджу квартиру та зруйновану дачу, каже Алла Тютюнник. Якщо квартира вціліє і від дачі щось лишиться. На ній жили окупанти. Повиламували замки, вкрали човен. Я змушена була виїхати: за публічними особами полювали. Рано чи пізно прийшли б.

Чим зустрів вас Київ після понадрічної перерви?

 Відчуттям дому. Зрозуміла: Київ тепер неідеальний, але рідний. У перший день купили з чоловіком сала та квашеної капусти. Цього не було ні в Румунії, ні в Англії. Гуляли містом і чамріли від цвіту акації й краси вулиць і людей. Румунія прекрасна, багато в чому схожа на Україну, але ми там не вдома. Англія теж прекрасна, правда, традиції й менталітет інший, доводилося пристосовуватися. Люди чудові й у Румунії, і в Англії, але жити у стані очікування нелегко.

Чим запам'яталася окупація Херсона?

 Чорнобаївкою, яка майже щодня горіла перед нашими вікнами, чому ми раділи. В окупації прожила 2 місяці. Страхом, що зараз за тобою прийдуть. Окупанти на вулицях це нестерпно. Зрозуміла, що цінувала Херсон і херсонців недостатньо, адже люди, які себе проявили після 24 лютого, фантастичні. Зупиняти голіруч танки й вискакувати з прапором на ворожу бронетехніку ця пробуджена генетична відчайдушність українців вражає.

До антиросійських мітингів долучалися?

 Не ходили з чоловіком свідомо. Ми обоє відомі люди. Я щоночі дослухалася до звуків за вікном приїхали за нами чи ще ні? Ми 15 років робили паперову газету "Вгору", останні роки однойменну медіаплатформу. Зрадника Сальдо ми багато років "довбали" в кожному номері. А на Стрємоусова щотижня писали заяви в СБУ і викривальні статті. Коли окупанти почали хапати журналістів, наші співробітники винайняли будинок, перевезли в нього техніку з офісу, заховали вивіску "Вгору". Оселилися в будинку гуртом, щоб не жити за своїми адресами. Ми ж із чоловіком мешкали там, де зареєстровані. Окупанти могли за нами прийти будь-якої миті. На мітингах, де було чимало зрадників і агентів Стрємоусова, нас точно впізнали б. А наші молодші колеги щодня ходили на мітинги, знімали фото й відео, писали репортажі. Деякі херсонські медіа тоді перейшли на службу до окупантів, деякі закрилися, а наша "Вгору" й іще два онлайн-видання продовжували розповідати світові правду про окупований Херсон. Ми всі вірили, що Херсон через тиждень-два звільнять.

Коли вирішили виїжджати з міста?

 Коли незнайомі люди через друзів попередили мене з чоловіком: "Ви у списках". Хто попередив? Деякі херсонці були в контакті з орками, а можливо, на той час уже почала працювати наша розвідка. У липні виїхала в Одесу вся наша команда, лишився тільки Саша Корняков продовжував знімати в Херсоні. У серпні його теж попередили виїхав у чому був. Хтось когось здає, а хтось рятує. Ми виїхали в Румунію до онуків. Жили в Карпатах знайома режисерка поселила нас на своїй дачі. Написали там із чоловіком казку "Манекени". Про манекени, які бояться стати людьми. Продовжували працювати у "Вгору", на фестивалі Docudays UA. Далі помандрували в Британію інша знайома мисткиня запропонувала свою дачу. І в Карпатах, і в Британії ми жили серед казкової краси й чудових людей. Але внутрішня неприкаяність і невизначеність не полишали ні вдень, ні вночі.

Чому поїхали здобувати освіту аж у Москву?

 Я закінчила Херсонський педагогічний. Там хабарі витискали незалежно від того, як ти вчишся. Я закінчила школу із золотою медаллю. Любила писати. Мої вірші вже друкували у столичних журналах. І ось я натхненно написала курсову, а викладачка так ліниво каже: "Ну, трієчка". А на перерві: "Скажи мамі, хай прийде, хочу їй плаття замовити". Почала їх ігнорувати. А після інституту, коли мала вже дві книжки віршів і мої повісті надрукували в журналах "Дніпро" й "Київ", стала членом Спілки письменників, начиталась іноземної літератури, критики, відчула: мені бракує справжньої освіти й мистецького середовища. Подалася на Вищі літературні курси Московського літінституту імені Горького. На тоді найпрестижніший заклад для тих, хто хотів розвиватись у прозі чи поезії.

Хтось когось здає, а хтось рятує

Вступили одразу?

 Ні. Не пройшла конкурсу. Трохи поплакала. Тоді поїхала в Київ. Пішла до відомих письменників Івана Драча, Бориса Олійника, Олеся Гончара, Юрія Мушкетика, Миколи Вінграновського та інших метрів. Попросила дати рекомендації. Зібрала сім рекомендацій, валізи й поїхала на курси. Першого вересня підійшла до завучки: "Я приїхала вчитися". "Це неможливо, вас немає у списку всі місця зайнято". Я показала їй рекомендації. Пішли до ректора. Він сказав: "Це неможливо, ви не пройшли за конкурсом". А я йому рекомендації по одній даю. Кажу: Драч, Гончар і Мушкетик вважають, що я маю тут вчитися. Ректор, не читаючи, відсунув рекомендації на край столу й знову про бюджет, розподілені фінанси, вільної кімнати немає, стипендії немає. Я взяла рекомендації і знову почала класти йому по одній перед очі. Ректор кличе головну бухгалтерку, яка знову повторює про бюджет. Ректор простягає мені стосик рекомендацій. "Я нікуди звідси не поїду. Не знаю, хто був у журі вашого конкурсу. Можливо, вони просто не знають української мови й не змогли оцінити мої повісті. Найкращі письменники України вважають, що я талановита й мені треба тут вчитися. Ось Гончар пише, що я талановита й перспективна, ось Мушкетик…" І я знову кладу рекомендації на стіл. Бухгалтерка з вигуком "нахалка" вискочила за двері, а ректор засміявся й почав кудись дзвонити. За пів години мала кімнату та стипендію.

Як вам жилося тоді в Москві? Що зрозуміли про росіян?

 Зрозуміла: для росіян я другорядна людина. Як і всі українці. Збагнула, чому мене не хотіли приймати, їм нецікаво було розвивати перспективних авторів, які пишуть українською. Мій керівник курсу прози, освічена й добра людина, хороший прозаїк, одного разу лагідно та співчутливо запитав мене, чому я пишу українською, а не російською? "Вы же так хорошо знаете русский! На русском у вас будет больше возможностей печататься и здесь, и за границей. Украинским вы себя ограничиваете". Пояснила: коли пишу українською, з'являються слова, яких раніше не вживала, а через ці слова приходять знання з якихось глибин, про які навіть не здогадувалася. Думаю, це голоси предків. Після мене на цих самих вищих літературних курсах вчився мій чоловік Леонід, і йому ставили приблизно такі ж запитання. Дуже щиро й доброзичливо. Потім Ернест Іванович із дружиною приїздили до нас у Херсон погостювати. Якось гостя почула мою телефонну розмову про те, що наш шестирічний син Роман піде в єдину в Херсоні українську школу. Із жахом запитала: "Алла, что вы делаете? Вы своей мовой закрываете ребенку путь в большой мир". Вона щиро не розуміла: це мова обирає людину. Мої онуки з трьох років вживають слова зі словника моєї бабусі, якої ніколи не бачили, з тими самими інтонаціями. Слова, яких у нашій родині ніхто з дорослих уже не вживає. Навіть мовні звороти в них часто бабусині.

Побутова українофобія в Москві 1970-х була?

 Якось зайшла в їдальню літінституту. Стою в черзі, коли підходить якийсь хлопець, вириває мою тацю і жбурляє додолу: "Понаехали тут! Едьте в свою Хохляндию". Це при тому, що я не сказала йому жодного слова. Я розвернулася й пішла. На мої скарги була нульова реакція. Більше я в ту їдальню не ходила.

Коли почали займатися правозахисництвом?

 У 23 роки. Працювала журналісткою в газеті "Строитель". Якось приходить одноока вагітна жінка з трьома дітьми. Вона 18 років працює муляром. Каже: "Поможіть отримати квартиру". За законом совєцьких часів, вона мала давно її отримати. Я обурилася. Поїхала глянути, де вона живе. Побачила убогу врем'янку на кручі. Редакторка каже мені: не встрявай, парторг отримав дві квартири для своїх дочок. Ризикувала: якщо перемагає парторг, я втрачаю роботу. Пішла до нього, а він мені: "Вона спекулянтка, перепродує картоплю на базарі й дітей має від різних чоловіків". Написала викривальні статті про цю ситуацію. Жінка запевняла мене: якщо отримає квартиру, почепить мій портрет на стіні, поставить свічку в церкві й запросить на новосілля. Їй дали чотирикімнатну квартиру в новому районі Херсона. Після цього вона завалюється в редакцію й ридає: "Будь проклятий той день, коли я вас зустріла". Виявляється, не в тому районі й не на тому поверсі, що вона хотіла. Цей досвід мене загартував, але людям помагати не перестала.

Чому не стали членом Компартії?

 Це було 1973-го. Після моїх гучних розслідувань у газеті "Строитель" мене взяли в "Ленінський прапор" виконувачкою обов'язків завідувача відділу пропаганди і культури. Щоб зняти літери "в.о." мала вступити в партію. Інструктор обкому партії викликав і каже: "Ось тобі статут. Вивчи та приходь за тиждень". Прийшла. "Ну як, готова? " "Готова, але є один пункт, якого виконати не зможу". "Який? " "Меньшинство подчиняется большинству". Він подивився з-під лоба та сказав: "Алло, йди звідси. Я тебе не бачив, ти мене не чула".

Як писалося про комсомольські змагання та "ленінський залік" молодій письменниці?

 Тяжко. Було це так. Я їхала в колгосп і питала в передової доярки, яка виконала "ленінський залік": "Як сталося, що ви надоїли цього місяця більше молока, ніж ваша суперниця? Минулого місяця в неї було більше". "Та я на неї глянула: чоловік її задрипаний і п'яний, діти брудні й недоглянуті. А в мене вдома чистенько, діти квіточки, чоловік не п'є. То я вирішила: а чого це не я найкраща доярка?!" "І ви взяли зобов'язання до дня народження комсомолу надоїти молока більше за неї? " "Що?.. " "Ну, ваш комсорг каже, що ви тому надоїли більше, що дуже хотіли виконали ленінський залік". "Якщо він так каже…"

Казала редактору: я не зможу написати це на тверезу голову

Я приїздила в редакцію й казала редактору: це неможливо написати на тверезу голову. Він розумів і ставив під мій стіл "Оксамит України". Тоді справа рухалася веселіше. Із цих моїх репортажів ми сміялися потім усією редакцією.

Терпіли чи покинули?

 Покинула. Батько навчив не терпіти того, що не до душі. Я пішла на творчу роботу. У совєцький час члени Спілки письменників мали таке право: не ходи на роботу, твори, живи на гонорари, зарплати не матимеш, але ніхто не вважатиме тебе дармоїдом і матимеш трудовий стаж. Я майже не виходила з хати, доки не написала першої повісті "Острови навпроти міста". Журнал "Дніпро" надрукував, і я одразу сіла писати "Тридцяте літо". А потім я поїхала вчитись у Москву. Там були різні люди з різних республік СРСР. Там було середовище, якого мені не вистачало в Херсоні. Там я більше дізналася про історію України, про ГУЛАГи, про геноцид українців, про голодомори. Там я вперше прочитала заборонені книги Винниченка.

Як очолили "Фонд милосердя та здоров'я"?

 Наприкінці 1980-х була лідеркою "Народного руху" на Херсонщині. Збирала п'ятитисячні мітинги. На телебаченні захищала Джарилгацьку протоку від рисосіячів. Коли почали сіяти рис, отруйні води скидали в затоку. Була екологічна біда. Щоб рис не заглушили бур'яни, у воду сипали неміряно гербіцидів і пестицидів. Літаки розпилювали хімікати, які зносило на свиноферми й дитячі табори у Скадовську. Діти почали з раком мозку народжуватися. Зняла з Василем Вітром документальне кіно "Підземні води" про біди від рисо­сіячів. Підняла людей. Розпилювати отрутохімікати літаками заборонили й зобов'язали очищувати воду. Втім, чиновникам я муляла. Радянська влада не могла мене приборкати, але хотіла показати себе демократичною. Тож створили разом зі мною громадську організацію "Фонд милосердя та здоров'я". Хотіли закрити посадою опозиційного рота. Сподівалися, що я переключуся на фонд і покину "Рух". Не покинула, навпаки, допомогла 1990-го рухівцям перемогти кандидатів від комуністів і виграти вибори до парламенту.

Як вам велося в 1990-ті?

 Важко. Бандити з комуністами й комсомольцями знову були при владі. КДБісти всіма способами розвалювали "Рух". І "Рух" упав. На вулицях бездомні діти. До мене у фонд ідуть старі голодні люди, шукаю їм допомогу, а я сама напівголодна. Один день їли вареники з вишнями, які збирали під балконом. Другий з ліверною ковбасою. Мій чоловік заробляв на телебаченні 20 доларів на місяць. На мило вже грошей не вистачало. А найгірше я не розуміла того нового світу, який виник, не розуміла нових "понятій". Як громадська активістка випадково виграла поїздку в Польщу. Потрапила в тамтешній Гельсінський фонд з прав людини. Зрозуміла: права людини це ціннісний орієнтир, на який можу спертись, і ніякі "понятія" мене не заплутають. Захотіла там учитися, подалася на конкурс на вищий курс із прав людини. Повернулась у Херсон і перетворила "Фонд милосердя" на правозахисну й правопросвітницьку організацію. У 53 роки отримала диплом експертки з прав людини.

Як долучилися до фестивалю Docudays UA?

 Фестиваль 2003 року заснували відомі правозахисники Володимир Яворський, Роман Романов та режисер Геннадій Кофман. Ідея полягала в тому, щоб показувати найкраще документальне кіно про права людини з усього світу, обговорювати фільми з глядачами, навчати. Завжди хотіла збільшити кількість свідомих, активних людей в Україні, які хотіли би щось змінювати у власному житті й житті людей навколо себе, у країні. Документальне кіно, як мені уявлялося, може бути таким інструментом для реальних змін. Проте розвивати фестиваль на початках було дуже складно.

Хто дав перші гроші на фестиваль?

20 тисяч доларів дав Фонд "Відродження" і 20 Посольство США. На справжній фестиваль цього мало. На промо взагалі не було грошей. Люди думали, що документальне кіно нудна хроніка, "журнали", які за радянських часів показували перед фільмами, і не приходили. Тож якщо в залі сиділо 30 людей, то це був успіх. На той час у "Фонді" вже була потужна команда менеджерів і правозахисників, ми проводили семінари й конференції по всій Україні. І коли 2007 року Володимир Яворський запросив у фестиваль всю нашу команду, зраділи. Андрій Матросов став продюсером, і того ж року він знайшов нових донорів і бюджет фесту збільшився на третину. З'явилася можливість зробити красиві постери й рекламувати фестиваль і партнерів. До нас долучилися таксисти, які за рекламу возили всю команду й гостей безкоштовно. Авіакомпанії дали шалені знижки на перельоти зарубіжних гостей. Вином для вечірок нас забезпечували винзаводи. Прийшли сотні волонтерів, які були щасливі долучитися до процесу. Фестиваль почав розвиватися.

Радянська влада не могла мене приборкати

Як виникла ідея адвокаційних кіноклубів Docudays?

 Міжнародний фестиваль Docudays UA відбувається у столиці впродовж 810 днів. Ще є Мандрівний фестиваль, який проходить в жовтні-листопаді-грудні по всій Україні в кожному місті або селищі по кілька днів. До найдальших сіл фестивальні фільми раніше не доходили. У Геннадія Кофмана була мрія створити мережу кіноклубів у містах і селах, щоб вони показували найкращі документальні фільми цілорічно. І щоб люди в кіноклубах могли обговорювати їх, дізнаватися про права людини, вчитися захищати їх та інтереси громади. 2014-го ми з Геннадієм написали проєкт і послали в Національний фонд підтримки демократії США, фонд виділив нам трохи грошей. За них ми викуповували права на показ стрічок нині маємо в колекції права на 129 шедеврів світової документалістики. Запросили експертів, які написали до цих стрічок сценарії модерування й обговорення. Щоб люди після перегляду говорили не про те, в якій сукні була героїня, а про сенс життя, цінності та права людини. Розіслали по різних мережах і ЗМІ запрошення відкривати кіноклуби. І люди відгукнулися почали відкривати кіноклуби при бібліотеках, школах, будинках культури, громадських організаціях, колоніях. Ми проводили навчання для модераторів, збирали методичні матеріали, допомагали запрошувати експертів за темою обраного фільму, розробляли стандарти для організації кіноклубу. Процес рухався поступово. Тепер розвиток мережі DOCU/CLUB підтримують Посольство Швеції в Україні, Національний фонд на підтримку демократії NED та Fondation de France.

Люди зрозуміли, що таке документальне кіно?

 Авжеж. До війни ми мали 402 кіноклуби. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я і координаторка мережі Тетяна Кулик були в Херсоні. Ми думали: ну які можуть бути кіноклуби тепер? Людям не до фільмів. Але вже 17 березня отримали звіт від модератора кіноклубу Олександра Степаненка з Чорткова Тернопільської області. І ось я в окупованому Херсоні читаю і не вірю власним очам він пише: обговорювали, як ми переможемо, якою буде Україна після війни, що треба покращити в Чорткові.

Велика війна зменшила клубну мережу?

 Навпаки. Після 24 лютого відкрилося ще 163 нових кіноклуби. Частина тих, що були при колоніях, позакривалася через війну. Деякі з тих, що опинилися на окупованих територіях, відкрилися в інших містах і країнах. Натепер маємо 477 кіноклубів. Ми спершу сумнівалися, чи треба це під час війни. Виявилося, попит величезний. Люди спраглі кіна.

У Маріуполі теж були ваші кіноклуби?

 Так. Коли почалася велика війна, модератор маріупольського клубу Григорій Курачівський заліз із родиною у підвал. Був березень, було холодно й голодно. Вода закінчилася. Вони сиділи й чекали, що їх визволять. Діти не могли спати, почали кашляти. Вирішили виїздити. Сіли в машину й від'їхали від Маріуполя, а через пів години сусід подзвонив: прилетіло в будинок. Григорій приїхав у дніпровський центр для біженців і одразу ж почав допомагати розвантажувати машини з гуманітаркою. Потім із дерев'яних піддонів зробив лавки, стіл, поставив на нього свій комп'ютер і почав показувати наші фільми. Згодом відкрив клуб у ще одному центрі й провів Мандрівний фестиваль у Дніпрі. Так само наші модератори, які виїхали за кордон, у центрах для біженців повідкривали кіноклуби в Німеччині, Чехії, Польщі. Модератор Юрій Чумак виїхав із Харкова у Вінницю й відкрив наш осередок. Охочих відкривати кіноклуби реєструємо майже щодня.

У чому адвокаційність клубів?

 Модератор у регіоні влаштовує показ фільму. Обговорює його з місцевою громадою. Разом виявляють схожі проблеми громади і шукають шляхи їх вирішення. У процесі з'являються активні люди, які готові діяти й змінювати життя на краще. Їм розповідаємо, як це робити грамотно. 2020-го провели конкурс проєктів: "Що ви хочете покращити у своїй громаді?" Відібрали 50 заявок на адвокаційні кампанії в різних регіонах. І всі 50 кампаній були успішні.

Що люди хочуть змінити?

 Хочуть збільшити вплив молоді на рішення місцевої влади. Успішну кампанію провела наша модераторка у Трускавці Віра Савка. Переконала місцеву владу віддати колишню котельню й чималу територію навколо неї під молодіжний простір. У Житомирі в центрі пробації наша модераторка Ліна Бабич працювала з людьми, які вчинили правопорушення, мають умовний термін покарання і їх треба перевиховувати. Вона відкрила кіноклуб і зрозуміла, що їх найлегше змінювати через кіно. Створила методичку, як це робити. Дібрала фільми під кожне правопорушення. Подала в Міністерство юстиції на затвердження. Там сказали: хочемо. Тепер Ліна у партнерстві зі спеціалістами Центру пробації помагає працівникам відділень створювати кіноклуби.

Наскільки важливо знати свої права й обов'язки, щоб не втрапити в халепу?

 Визначально. У жіночій частині Херсонського СІЗО ми показали фільм про жінку, яка була засуджена, відбула термін й адаптувалася до життя на свободі. Під час обговорення ув'язнені жінки спершу не йшли на контакт. А потім розговорилися. Одна з них сказала: "Якби я це знала раніше, то такого не скоїла б". І вона почала свою правозахисну діяльність прямо в СІЗО. Консультувала людей, писала нам листи, зверталась у громадську приймальню по безкоштовну юридичну допомогу. Після перегляду одного з фільмів дядьки, які по 34 рази "ходили" в колонію і забули, де їхні діти, звернулися до психолога, щоб той поміг знайти їхніх синів і доньок.

Як іще впливало кіно на людей?

 У 20152016 роках показували фільм "Перукарська воля". У жіночій колонії подивились, як проводять конкурси перукарів у в'язницях, де засуджені за вбивство й інші важкі злочини. Героєві-убивці видають бритву й ножиці, а він дивується, що йому довірили такі речі. Жінки після перегляду пішли до начальства та сказали: ми хочемо курси перукарів. Зробили.

Який український фільм мав найбільший інтерес у кіноклубах?

 "Ти, бля, рота закрий". Про 17-річного хлопця із села під Києвом, який почав боротися з корупціонерами, що розкрадали землю в його громаді. І один із депутатів, якого він викрив, почав його душити та кричати слова з назви фільму. Із цього хлопця виріс справжній правозахисник. Також показуємо школярам фільми про булінг вкрай важлива тема. По суті клуби "Докудейз" дзеркало проблем українців.

На які теми реагують люди, яких війна торкнулася найбільше?

 Вони резонують на історії про людей, які втекли з окупованих територій, і те, як ті інтегруються в нових громадах. Ми з'ясовуємо потреби цих людей. Активісти цих громад поєднують інтегрованих переселенців із владою і намагаються вирішувати їхні проблеми. Переселенці не мають роботи, немає психологічної та юридичної допомоги. Хтось втратив житло й хоче подати заявку на компенсацію. Хтось мріє повернутись у відбудований дім, народити дітей і забезпечити їм щасливе дитинство.

Із дерев'яних піддонів зробив лавки, стіл, поставив на нього свій комп'ютер і почав показувати наші фільми

Чим запам'яталося ваше дитинство?

 Відчуттям любові та щастя. Батько був тесля. Зробив ткацький верстат, на якому бабуся мене навчила ткати рядна. Із ниток я робила хустки це тонша робота. А грубша різала старі речі на смужки, розтягуєш-витягуєш і робиш із них рядна. Мені було 89 років, і це була найцікавіша моя гра. Тримали кіз, кролів і нутрій. Мама була швачка й за ніч могла пошити нам із сестрою нові сукні. Дитинство було бідне, але в ньому було багато любові.

Відлуння війни відчувалося?

 Так. Батько прийшов з війни з пораненнями голови й руки. У нього була впадина на голові 4 на 6 сантиметрів там не було черепа, тільки шкіра. Мені було 5 років, а з нього ще виходили металеві скалки. Давав мені помацати поранену руку, де вже нап'ялася шкіра. Потім мама робила надріз і витягала ту скалку. Був майстровитий люстри, меблі робив. Мала на дачі сервант, трюмо, які він зробив. Це матеріалізована пам'ять про нього. Але тепер не знаю, чи що вціліло. Він навчив мене, що безвихідних ситуацій не буває і що не варто підлаштовуватися під інших. Коли моя бабуся питала в нього: "Колю, а що люди скажуть?" відповідав: "Хай думають, що я про них скажу".

Щоб зростати українкою в Херсоні кінця 1950-х доводилося йти проти течії?

 Свій український шлях обрала ще змалечку. У 7 років відмовилася від батькової пропозиції йти в російськомовну школу Херсона, яка була біля нашого дому. Мабуть, спрацювала генетична пам'ять роду. Він сказав мені: то йди шукай кращу. Я не здалася і знайшла у дворі дітей, які йшли в українськомовну за три кілометри, й пішла з ними на перший дзвоник. Через місяць батьки змирилися й подали документи.

Про що мрієте?

 Встигнути передати мудрість мого батька трьом моїм онукам. Він казав: ніхто з нас у цьому світі не найрозумніший. Зрозумій це і шукай мудрих людей, аби доповнити свої знання й уміння. Мрію написати для онуків книгу нашого роду. І книгу свого життя. І нові сценарії для фільмів Романа Бондарчука. Мрію навчити онуків писати казки. Доводиться багато їх учити. Моя онука-третьокласниця вивчила у школі всі матюки, але що таке Майдан і Небесна сотня, їй там не розповіли. Діти й онуки це інвестиція: спершу треба вкладати. Маю мало часу на навчання, передавання знань і створення. Треба поспішати.