Прикрив собою побратимів. Згадаймо капелана, парамедика та «кіборга» Олега Марінченка

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Олега Марінченка.

57-річний бойовий медик і військовий капелан Олег Марінченко, позивні Архітектор і Падре, загинув 18 серпня 2022 року на Херсонщині. Він надав допомогу пораненим побратимам, коли ворожа міна влучила у їхній бліндаж. Падре закрив собою товаришів та отримав смертельні поранення. За словами бійців, останнім його словом було «амінь».

Олег народився і жив у Києві. Працював тілоохоронцем, однак потім вирішив присвятити себе служінню Богові і став священником. Був старшим дияконом та євангельським християнином-баптистом. Брав участь у Революції гідності. А з 2014 року їздив на фронт як військовий капелан. Зокрема, був у Донецькому аеропорту, де тоді велися запеклі бої. Там отримав поранення і контузії. Відтоді їздив по передовій АТО/ООС до військових. Пройшов курси з тактичної медицини.

«Я служив дияконом у церкві і події в Україні, звісно, мене дуже турбували. Я постійно молився і думав, чим я можу бути корисним нашій армії. Колись і я служив в армії, тому думав, що треба підтримувати духовно або надавати медичну допомогу (кожний капелан проходить тактичну медицину – це перша допомога при бойових діях). Приблизно місяць з моїм командиром ми думали, куди і як я можу поїхати. Та вийшло все спонтанно.

Восени, до того, як наш батальйон офіційно служив у ЗСУ, подзвонила одна волонтерка і сказала, що є можливість поїхати в аеропорт, завезти бійцям зимові спальники. Так і почалось моє служіння. Пам’ятаю, тоді знайшли машину одного «айдарівця», який привіз мене в Краматорськ. Звідти військові привезли мене разом з цими спальними мішками в Тоненьке, а з Тоненького – у диспетчерську «вишку» Донецького аеропорту», – розповідав Олег Марінченко.

Часом ми сиділи з ним і просто чекали своєї смерті...

Олег Марінченко

Спецпризначенець та водій-тілоохоронець Олег Марінченко в молоді роки кардинально змінив життя. Він був висвячений у старшого диякона, а з 2014 року став капеланом та бойовим медиком.  

«Коли я їхав у Донецький аеропорт, у мене різні командири запитували, чи розумію я, куди їду. Мені казали, що я можу бути поранений, скалічений або вбитий. Вони переживали, що я цивільна людина і за мною треба наглядати.

Кожен боєць, мовляв, знає куди бігти, ховатися чи стріляти. А я перший з нашого батальйону капеланів потрапив у бойові обставини. Однак, у свій час я служив у спецназі, під Москвою, у підрозділі боротьби з тероризмом. Тож, хоча до цього я на війні не був, я швидко адаптувався й мені вистачило буквально півдня, щоб зрозуміти, що до чого. Я знав, що робити, якщо у бійця заклинило автомат. Знав як діяти при пораненнях. При обстрілі «Градами» знав, що всім треба було ховатися у найбезпечніше місце. Я робив все те ж, що й бійці. Не гірше за них робив», – зазначав капелан.

Руйнування видно одразу, а як людські душі покалічені не видно. Для мене стало зрозумілим поняття «проклята війна». Війна убиває людину психологічно і фізично.

Олег Марінченко

З початком повномасштабного російського вторгнення Олег приєднався до столичного 206-го батальйону 241-ої окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України. Обійняв посаду бойового медика і водночас був капеланом. Він рятував і підтримував побратимів, за що ті його поважали й цінували. Під час великої війни чоловік отримав поранення, але повернувся на фронт і до останнього присвятив себе порятунку солдатів.

«На початку війни він вже був важко поранений. Міг не повертатися в роту. Але відповідальність перед братами, перед Богом, не залишили йому вибору. Місяць тому він прийшов у наш взвод. За цей місяць став одним з нас. Найближчим Другом. Наставником. Лікарем. Завдяки йому ми почали регулярно збиратися на спільну молитву. Перед відрядженням ми так само молилися разом.

Останнім його словом перед відходом у Вічність було слово «амінь». Він відійшов з посмішкою на обличчі. Перед цим ми разом з ним спали в одному бліндажі після важкого нічного чергування. Потім довго говорили. Потім молилися. Розділили каву та хліб», – розповів після звістки про загибель капелана член Нацради з питань телебачення і радіомовлення у 2015-2020 роках Сергій Костинський, який воював із Марінченком в одному підрозділі.

«25 лютого 2022 року Олег був поранений і, зважаючи на вік, міг завершувати з армією. Але за два місяці він повернувся в роту й одразу став душею другого взводу. Хороший психолог, людина дивовижного внутрішнього спокою, ментор, який вмів розрадити, заспокоїти й вмотивувати. Інструктор з величезним досвідом бойових дій, крутий бойовий медик – Олег був одним із найкращих, надійніших бійців нашої роти. Він загинув від прильоту міни на найтяжчій позиції, яку росіяни обстрілюють нонстоп і намагаються взяти штурмом. Більшість осколків прийняв на себе, решта хлопців у бліндажі отримали поранення, але вижили.

Олег був глибоко релігійною та щирою людиною. Він вірив у нашу справу й понад усе прагнув захистити країну, підтримати своїх побратимів. «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» – це саме про нашого Олега», – написав товариш Роман Кулик.

«Велика людина. Добрий, чистий. Навіть я, той, хто бачив його разів 5 за всю службу, зміг це побачити. Маю за честь, що Олег був формальним командиром мого Капеланського батальйону. Олег звільняв Херсонщину і загинув, прикривши собою інших від уламків міни. Слава, честь, повага», – написав військовий капелан Артем.

«З Архітектором ми познайомилися у 2005 році в Києві. Тоді він був дияконом у Церкві євангельських християн «Дім Небесного Архітектора». Власне, звідси й пішов його позивний», – зауважив військовослужбовець і товариш Андрій Полухін. «Він був дуже спокійною і розсудливою людиною. Щоб його розгнівати, треба було постаратися. Також Олег був дуже скромним. Коли обговорювали нагородження за участь у боях за Донецький аеропорт, завжди відмовлявся, просив відзначити когось іншого», – додав чоловік.

«Олег був тихим, спокійним, його очі випромінювали цілеспрямованість, – поділився капелан Анатолій Кушнірчук. – Він бачив ціль та завжди шукав можливості її досягнути...»

«Він загинув на Херсонщині, – додав друг загиблого. – Олег надавав домедичну допомогу трьом пораненим бійцям у бліндажі. Раптом почався ворожий артилерійський обстріл. Уламки від снаряда потрапили в бліндаж. Олег закрив собою трьох воїнів, і вони вижили. Останнім його словом було «амінь» – тобто «кінець». 

Поховали захисника у Києві. У нього залишилися дружина, донька й онуки.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.