Противний Путін, Сталін у брудних штанях і сітки для ЗСУ: унікальна історія 103-річної волонтерки

На Житомирщині 103-річна жінка допомагає Збройним силам України. Разом із доньками й сусідами Любов Ярош плете кікімори й маскувальні сітки для військових.

Жінка пережила роки Голодомору й Другої світової війни. Вона є зараз найстарішою волонтеркою України.

У селі Ходорків Ярош влаштувала у своєму будинку волонтерський центр.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала у Ходоркові і дізналася, як 103-річна жінка допомагає українським захисникам. А також розпитала її про трагічні сторінки української історії, які вона пережила особисто. Зокрема про Голодомор.

Широка сільська вулиця тягнеться вздовж озера. Біля парканів стоять похилені деревʼяні лавки, на землі достигають червонобокі яблука зимових сортів. У садках стоять посохлі трояндові кущі і чорнобривці. Із будинку №53 поволі виходить літня бабуся, спираючись на ціпок і йде до сірих воріт. Відчиняє хвіртку і трохи висовує голову вперед, щоб краще роздивитися.

Це - Любов Ярош (у дівоцтві - Лисенко. - Gazeta.ua), мешканка села Ходорків на Житомирщині. Усміхнена жінка одягнена у червоний халат, блакитний шовковий фартух, вʼязаний темно-синій кардиган і білу з бузковим квітчастим узором хустку. На лівій руці носить срібну каблучку. Цього літа їй виповнилося 103 роки. Вік і важкі історичні події, що випали її долю, видають сухі зморшки на обличчі, поганий зір і слух. Щоправда, бабуся жвава й любить приймати гостей.

Бабушка нам розбирає мішки

- З липня 2022 року почали робити кікімори. Бабушка нам розбирає мішки на нитки, із яких потім робимо костюм, - каже Галина. У коробці за кріслом лежить сіра і зелена мішковина, порізана на квадратні полотна. - Вона ж не бачить, то на дотик.

З родиною волонтерить також сусідка Тетяна. Жінка родом із Донеччини, але у Ходоркові живе більше 20 років. Разом за понад рік сплели вже 38 кікімор. Матеріали привозить місцева волонтерка Оля, вона ж і передає костюми українським захисникам на фронт.

- Хочеться, щоб ця війна кончилась, - раптово говорить Любов Ярош із дрижанням у голосі. - Допомагаєм оце плести, а воно ніяк не кончає той Путін протівний.

Любов Ярош народилася у 1920 році в сусідньому селі Пустельники. Уже в 12 років вона зі своїми братами й сестрами пережила Голодомор. Тоді ніхто не міг передбачити, яке лихо чекає на українців.

- Голод був, хліба не було, - згадує роки геноциду Ярош і повільно смикає нитки з мішка. - На полі було, але новий урожай не дождали, а того не хватило. Що бачили, те і їли. Багато дітей померло тоді, і дорослих теж. У мене в роду багато померло, старший брат Михалко - 1914-го, і сама менша Оля - 1929 року народження. Нас троє осталося і батьки. Їли кропиву, липу, блінчики з картоплі й листя робили. Городи засадить не могли, бо не було. Геть усе унічтожили нам - такий був голод. Зими були погані, снігу багато, морози великі були. Зараз 18-20 градусів найбільші морози, а тоді було по 30, а снігу по коліна. Взимку їли хрін, а він гіркий. Тато міг десь купити трошки у євреїв, а грошей не було, то жінка казала: "Потом відробите". Буханку приніс і потрошку ділив.

Померлих ховали у братських могилах. Забирали тіла на вулицях і складали на вози.

- Закопали - та й усе. Складали у яму головами у різні боки, - говорить Любов.

Після Голодомору життя трохи налагодилось, зізнається. Родина засадила город картоплею, сіяли жито. Працювали у колгоспі, але гроші не платили.

- Давали теля чи порося. Заріжуть люди і їдять собі, - розповідає. - Сильні репресії були. Машина така робила, чоловіки посідали обідать, а один з грязними штанами прийшов і каже: "Щоб це Сталін такі носив!". Вночі його забрали й так ніхто не бачив - 10 років відсидів, бо хтось доніс.

У 19 років Любов запросили на роботу в Київ. Заможні євреї зробили їй паспорт і платили, щоб доглядала трьох дітей. Жила на Лукʼянівці кілька років, а коли почалася війна, повернулася додому.

- Німці тут були. На Германію брали до них туди на роботу, але я не поїхала, бо боялася, - зізнається бабуся. - Нас забрали працювати на залізничній станції, щоб на путях дівчата робили. Там один такий, говорив по-нашому, та каже до мене: "Люба, я тобі дам адрес, поїдь до мене додому і будеш працювати з моєю дружиною". Я відповіла, що не можу, бо тут мама стара. Так і осталася.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, діти спершу не розповідали Любові про це. Але бабуся цікавилася новинами і одного разу, коли слухала радіо, почула, що Росія напала на Україну.

- Німці не так іздівалися, як оці (росіяни. - Gazeta.ua). Були в селі у нас, і у хатах жили з нами разом, - ділиться жінка. - Давали нам канфети, вермішельки на їжу. А ці що роблять? Унічтожили Україну і людей стільки, хлопці бідні там мучаться. Щоб вони вже погоріли - десятий год воюють. Коли буде кінець, ніхто ж не знає. Ждем перемоги. Я росіян не знала і не хочу знать. Хто може й хотів вважать братами, а я - ні. Тепер називають нас "бандерами". Брати і сестри один від одного відмовляються, не вважають, що ми маємо бути на світі.

Загарбники палили села, у яких діяв партизанський рух, жінка повертається до спогадів про Другу світову. Дорогою під час наступу жителів населених пунктів не чіпали. Коли закінчилася війна, радянська влада відправила тих, хто був в окупації, на відпрацювання. Любов Ярош поїхала у Луганськ, який тоді носив назву Ворошиловград.

- Прийшли - завод здоровий стоїть і пилорама там, - каже жінка. - Були дівчата до цього рік, а це вже других набрали. Приїхали туди робить, а там був Альохін і каже: "Лисенко, а ти ставай на пилораму". Мусила ставать, а там на тій пилорамі вісім пил. Кожну треба вийняти, щоб погострили, а тоді забивати клинами залізними туго. Тоді дали отпуск, бо у мене тато помер 25 січня. Але не сразу, а як тільки год відробила. Пішла у контору, там сиділа дівчина Тося. Каже до мене: "Люба, їдь додому і не приїжджай більше". Так і зробила, а тут вдома треба було йти на роботу. Був завод - сім кілометрів пішки від дому, теж пилорама.

Ще тоді більшість жителів Донбасу розмовляли українською, особливо у містах, згадує Ярош. Згодом Любов почала працювати у колгоспі, там трудилася понад 30 років.

Народжувала вдома - чоловік і я

- Тракторів не було, то руками копали. Кожного буряка треба було витягнуть. Було тяжко робить. У Ходоркові оселилася у 1948-му, а вже в 1949-му народила, то трохи пізніше пішла в колгосп. Народжувала вдома - чоловік і я. Стидалася йти кудись, тоді не боялася сама народжувати, а зараз уже й страшно було б. Чоловік пуповину перевʼязував.

Зі своїм чоловіком Любов познайомилася уже після війни. Потрапив у полон і повернувся за рік, через це його відправили у радянські табори - працювати на донецькій шахті.

- Така політика була, хотіли провчити, - розповідає Галина. - Раз він був у полоні, то треба "провчити". Дядька так взагалі у штрафбатальйон відправили. Із 300 людей тільки три людини залишилися живі. Табори були на полі, загороджені проволокою.

У Любові четверо дітей. Галина раніше проживала у Сумах, а 20 років тому оселилася у Ходоркові, щоб доглядати за мамою. У старий сільський будинок провела воду, поставила бойлер, пральну машинку, туалет і душ. З першого дня повномасштабного вторгнення її син пішов добровольцем на фронт.

Минулого літа жінки вирішили, що хочуть допомагати Збройним силам. Почали плести кікімори й маскувальні сітки. Галина також шила білизну для українських військових і маскхалати. Працює на старій швейній машині, якій вже понад сто років.