Вагітною рятувала військових на фронті. Згадаймо Олену Созонюк, яка служила у війську з 2015-го

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Олену Созонюк.

Олену Созонюк побратими називали «янголом-охоронцем з красивими очима». Відважна та бойова жінка пішла на фронт ще у 2015 році. Спочатку служила кухарем в армії, потім після навчань стала медиком у бойовому підрозділі. Військова з позивним Аліса врятувала не одне життя побратимів і завжди ділилась професійними знаннями із іншими армійцями. 28-річна бойова медикиня Олена Созонюк загинула 3 вересня 2022 року на Харківщині. У неї залишилась трирічна донька, яку жінка виховувала сама. 

Олена народилася на Волині. У дитячому віці Олена мріяла працювати у поліції і носити уніформу. Однак боялась, що за станом здоров’я її у правоохоронні органи не візьмуть (зі слів сестри, у дитинстві Олена часто хворіла на пневмонію).

Після випускного дівчина вступила на навчання до Львівського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту. Обрала професію провідниці, бо дуже любила подорожувати. Після навчання влаштувалась провідницею у потяг «Ковель – Сімферополь», утім, попрацювавши кілька місяців, потрапила під скорочення.

Олена знайшла роботу кухарки у Львові, паралельно заочно навчалася на кафедрі екології Львівського державного університету безпеки життєдіяльності ДСНС України. Дівчина планувала поєднати життя з ДСНС, бо була впевнена – у пожежних структурах більше справедливості і немає корупції.

У листопаді 2013 року Олена та її сестра-близнючка вирішили їхати на Майдан. «Цивільне життя Олени закінчилось 30 листопада 2013 року, коли у столиці «Беркут» побив молодь біля стели. Вона була там і теж отримала травму. Через удар гумовою палицею їй зламали руку. В інтернеті є навіть відео, на якому чутно, як Олена кричала до свого кривдника, за що ж він її бив. Той відповів: «За те, що ти с. ка западенська». Попри перелом та погане самопочуття, дівчина залишилась на Євромайдані й відстояла там досить тривалий час», – зазначив друг загиблої та військовослужбовець Сергій Приходько.

Після Революції Олена поринула в роботу і закінчення університету. Намагалась заробити, їздила на заробітки. Усі гроші вкладала в рідний дім. У 2015 році жінка вирішила вступити до лав ЗСУ. Згодом зізналася рідним, що тричі ходила до військкомату, але її все не хотіли брати на службу.

«Олена часто у дитинстві хворіла на пневмонію, тож у медичній карточці мала багато записів. Але за четвертим разом її таки взяли. Так же вона хотіла в армію! Мама спочатку була проти, вважала, що ця професія – не для дівчини, але вона була настільки одержима ідеєю стати військовою, що нікого не послухала й пішла», – розповіла сестра.

До такого рішення доньки мама не поставилася схвально. «Вона сказала, що вже підписала контракт. Наче відро холодної води вилила на голову. І що зробиш? Кричи – не кричи! Але хіба я її втримала б? Вона у нас така була вперта! Захоче – зробить, як вирішила», – зауважила мати.

Спочатку Олена була польовим кухарем у зоні проведення АТО. Потім їй дали звання старшого сержанта, після чого жінка пройшла курси з тактичної медицини й стала бойовою медикинею. Вона продовжувала контракт тричі. Служила в гарячих точках у зоні проведення АТО, зокрема у Рубіжному та селі Кримському Луганської області, а також Краматорську на Донеччині. Зі слів сестри Ольги, Олена завжди ухилялась від відповіді на запитання, у якому населеному пункті перебуває на службі, вказуючи лише область.

У 2018 році Олена завагітніла. Утім батько дитини покинув молоду жінку. Зі слів мами загиблої, тато лише приїздив до маленької Оксанки. Жінка пригадує, як привіз чималого букета Олені, а доньці – великого ведмедя.

«Я й досі показую їй ведмедика від тата. А так більше не приїжджали. А якось, вже як Олена приїхала від початку повномасштабного вторгнення вперше, то казала, що його наприкінці лютого вбили під Одесою. Коротко сказала, що був прильот і що його вже немає серед живих, – зітхнула жінка, додавши, що вже тоді їй було боляче, що внучка стала напівсиротою. – Подумалось, що хоч би мама у неї лишилася».

 «Вона підписала другий контракт, не знаючи, що вагітна. Рік просиділа у декреті, потім вийшла назад на службу. Оскільки виховувала дитину самотужки, під час служби малечу доглядали дідусь із бабусею», – розповіла однокласниця Олени Ірина Оніщук, з якою жінка тісно спілкувалася протягом останніх трьох років життя.

Олена служила у війську, аж поки чималий животик не почав заважати рухатись. «Коли вона була вагітна, до останнього перебувала у зоні проведення АТО. Донецька область, Луганська… Вийшла у декрет лише на сьомому місяці. Контракту не розривала», – продовжила сестра.

8 травня 2019 року Олена Созонюк дочасно народила дівчинку, назвала Оксаною. «Народила раніше за термін, тому дитина була «під куполом». Ще в пологовому я її гляділа. Спочатку бігла до маленької Оксанки, годувала сумішшю, тоді біжу вже до Оленки, дам їй щось смачненьке», – пригадала непросте материнство доньки мама Віра.

Коли донечці було сім місяців, Олена вирішила знову повернутися на службу, коли Оксанці буде рік. Мама погодилася доглядати дівчинку, якщо донька буде служити поруч, а не на сході. Попри те, що Олена була військовою і звикла жити за уставом, до дитини була лагідною. Намагалась забезпечити свою дівчинку усім необхідним і навіть більше. До повномасштабного вторгнення захисниця несла службу в одній із військових частин у місті Володимирі Волинської області.

«Як Оксанці був рік, приїхали її вітати Оленчині побратими. І один мені обмовився, що незабаром їх повезуть у зону бойових дій. Вона не зізнавалася, виходить, побратими здали», – поділилася пані Віра.

24 лютого 2022 року, коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Олена з побратимами і посестрами перебувала на полігоні на Рівненщині.

«О 4:00 24 лютого вона подзвонила мамі і сказала, що почалася війна. І що їх вивозять кудись. І все. Питання воювати чи ні для неї не стояло. Альона все повторювала, що мусить бути там, де її хлопці. Такий в неї був характер», – зазначила сестра. Вона пригадала, як у травні 2022 року сестра подзвонила до неї і взяла обіцянку попіклуватися про донечку на випадок, якщо з нею щось трапиться. У той час вона відбувала службу на Київщині.

Олена неодноразово телефонувала мамі й плакала. Казала, що не може спати ночами, бо на власні очі бачила розстріляні колони автобусів із цивільними на Київщині. А в тих автобусах і автівках були мертві діти…

«Вона намагалась надавати допомогу і військовим, і цивільним. Казала, що збирала тіла діток віку її доньки і тепер не може з цим ні спати, ні жити. Після тих подій на Київщині стала замкнутою», – розповіла сестра.

Після повномасштабного вторгнення Олена приїздила додому тричі. Казала, що війна геть інша, ніж була з 2014 року.

22 червня 2022 року в пані Віри різко погіршилося самопочуття – тиск піднявся до критичної позначки. Жінку госпіталізували у стаціонар, під’єднали до крапельниці. Але вона почала вмовляти лікаря відпустити її додому. У лікарні видали довідку, яку мама медикині, пані Віра, надіслала у військову частину. Олену відпустили додому більше, ніж на місяць. Вона пробула з родиною до 1 серпня 2022 року.

«То вже дитина та бідна не відпускала її ні на крок. Я ще подумала: оце ж Оксанка за мамою скучила. Ми жартома називали Олену пан генерал», – зауважила пані Віра.

«Ми служили разом з нашою сестричкою Альоночкою з 10 березня 2022 року. У неї був позивний Аліса. Вона навчила мене багатьох речей, давала різні корисні для медиків «підгончики» – ліки, матеріал для перев’язок тощо. Завдяки її професіоналізму у нас всі бійці залишалися максимально живими. Дуже прикро, що така неймовірна жінка загинула за усіх тих, хто на полі бою і в тилу», – розповів Сергій Бадялов, бойовий медик 14-ї ОМБ імені князя Романа Великого.

Сергій пригадав момент першої зустрічі та знайомства з Оленою. З його слів, це відбулося на початку повномасштабної війни у Миколаївській області: «Мене до них підпорядкували. Познайомились. Олена сказала, що вона – медик. А я відповів, що також ним буду. Я не знаю, як вона загинула. Точніше, не бачив. На той момент був в іншому секторі. Кажуть, що під час одного з прильотів її уразили уламки. Це сталося в одному з населених пунктів на харківському напрямку. У бою я більш відважної жінки і не бачив. Чи витягувати з поля бою 300-х, чи 200-х. Ми хапаємо ноші, біжимо – і потягнули, і знову побігли».

«Олена витягнула з поля бою дуже багато поранених хлопців. Врятувала чимало життів. Якби не вона – ці люди були б уже мертвими. Багатьом хлопцям із частини вона була справжнім другом. І ми теж дружили. Чи багато таких жінок у частині? Та там навіть таких мужиків, як вона, нема! Скажу чесно. Це скарб! Вона була дуже сміливою. Не кожен чоловік-військовослужбовець мав таку сміливість. Якщо по рації передавали інформацію, що є 300-й і його потрібно евакуйовувати, вона, не вагаючись, бігла», – зазначив побратим Юрій Сліпко.

«Коли мене поранили у Гуляйпільському районі Запорізької області, вона мене своїми руками рятувала. Дірки позаліплювала і заспокоювала: «Все буде добре!» Вона рятувала інших, а себе врятувати не змогла. З нею було цікаво спілкуватися на будь-які теми як із другом: про мирне життя. Про доньку нічого не говорила. Вона ніколи не відмовляла у допомозі. Ця жінка була хорошою товаришкою. Того дня, коли Оленка загинула, я перебував на лікуванні. Нині проходжу реабілітацію», – поділився механік-водій 14-ї ОМБ Сергій Войтко, якого врятувала Олена.

Про загибель Олени на Харківщині першою дізналася її близнючка Ольга. 3 вересня 2022 року їй написала посестра військової медикині. «Найімовірніше, Олена загинула. Був обстріл. Снаряд влучив у бліндаж», – йшлося у повідомленні. Також дівчина додала, що їй бракує сили повідомити про це матері.

Того ж дня близько 21:00 сестрі написав побратим захисниці й підтвердив, що Олена загинула. Важка місія розповісти батькам про смерть доньки лягла на плечі Ольги, яка на той момент перебувала вдома у Туреччині.

«Що, Лєна загинула?» – з перших хвилин дзвінка материнське серце одразу відчуло біду. Перепитала – і поклала слухавку. Спочатку не повірила, бо ж розмовляла з донькою чотири години до цього.

«Про смерть Олени я дізналася о 21:00 3 вересня. Подзвонила Оля і сказала, що донька загинула. А я ще обурилась тоді, мовляв, що вона таке меле. Я ж о 17-й годині ще з нею переписувалась», – з болем розповіла мати.

«Сталось це під час бою. Зі слів командира роти, почався танковий обстріл. Олена дуже добре виконувала свою роботу як бойовий медик. Думаю, що вона просто залишила укриття, щоб перевірити, чи хлопці всі цілі. Але ворожий снаряд впав фактично за два метри від Олени, розірвався, її посікло осколками… Загинула на місці. Я збирав кошти на автомобіль Олені, яким би можна було вивозити поранених. Це тривало десь три місяці. Важко було знайти відповідну машину на нашу суму. Зрештою, все вдалось і автомобіль транспортували в Україну. Оленка загинула 3 вересня, а вже 5-го його доставили військовим. Це мав бути подарунок Олені, тепер ним користуватиметься рота, в якій вона служила. Не дочекалась…» – розповів про смерть подруги військовий Сергій Приходько.

Олену ховали у закритій труні – під час обстрілу тіло сильно постраждало. Батьки відвідують могилу доньки щодня. Мати плаче, а батько мовчки посидить і йде додому. І все повторює: «Я не вірю, то не вона…»

Трирічна донечка Оксана – маленька мамина копія і за зовнішністю, і за вдачею. Як і матуся, дівчинка дуже бойова. Утім після смерті Олени постійно сумна. «Моя мама померла. Її вбили росіяни», – каже дитина. 

Коли Олена була на війні, бабуся й онучка щовечора молилися за неї. «Йдемо до Бозі за маму молитися», – усе просила Оксанка. А тепер каже: «Мами нема, не хочу Бозі. Тепер ми вдвох, Оля і я».

Разом з бабусею та дідусем дівчинка ходить на могилу до мами, цілує її фото і каже, що вона спить. «А я вже до Оксанки звикла, вона мені наче як власна донечка. І зараз, поки клопочуся документами, відлучусь, а вона вже біжить, цілує, обіймає. Зовсім схожа на маму, її копія. Аби не та Оксана, у мене вже давно дах поїхав би», – додала бабуся дівчинки.

Насамкінець сестра-близнючка зізналася, що відчуває постійний зв’язок із загиблою Оленою: «Я відчуваю свою сестру постійно. У мене до її загибелі був сон. Я чітко бачила, що їду в Україну, додому, на її похорон. Уві сні бачила навіть колір труни – бордовий. І прапори України. Так і було. Я не знала, якого кольору буде труна, бо цим опікувалася селищна рада. Але вона була таки бордовою». 

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.