Тайванська ставка в українському покері

Якщо від опонента потрібна поступка, спочатку необхідно показати, якою може бути ціна відмови. Саме в цю логіку добре вкладається перспектива нового великого американського пакета озброєнь для Тайваню вартістю близько $14 млрд напередодні очікуваного контакту Трампа із Сі Цзіньпіном.

Вашингтон погрожує Пекіну новою зброєю для Тайваню саме тоді, коли Дональду Трампу потрібна допомога Сі Цзіньпіна в іншій частині світу. Це може бути збігом. Але транзакційна дипломатія Білого дому побудована на тому, щоб перетворювати окремі кризи на фішки за одним великим столом.

У дипломатії Дональда Трампа погроза часто передує пропозиції.

Для Пекіна це одна з найбільш чутливих тем.

Китай розглядає Тайвань не як звичайне зовнішньополітичне питання, а як частину власної території. Тому кожна велика американська поставка зброї Тайбею неминуче отримує значно більшу політичну вагу, ніж її номінальна вартість.

Пекін погрожує наслідками.

Трамп демонструє спокій.

Його формула - «ми порозуміємося» - майже ідеально описує транзакційний підхід нинішнього Білого дому.

Спочатку підняти ціну.

Потім запропонувати знижку.

$14 млрд як переговорна фішка

Було б помилкою автоматично вважати пакет для Тайваню фіктивним.

Американське переозброєння острова має власну стратегічну логіку, яка існує незалежно від України. Вашингтон роками намагається підвищити ціну потенційної китайської операції проти Тайваню.

Але календар має значення.

Якщо рішення щодо пакета залишається політично керованим саме напередодні важливих переговорів із Сі, воно перетворюється ще й на важіль.

Вашингтон може сказати Пекіну дві речі одночасно.

Ми готові озброювати Тайвань значно швидше.

Але ми готові говорити.

Саме простір між цими двома реченнями і є переговорами.

Сі теж потрібна угода

Помилково уявляти цю конструкцію як односторонній американський шантаж.

Китай має власні причини домовлятися.

Пекіну потрібна передбачуваність у торгівлі зі США. Китайській економіці невигідний новий виток тарифної війни. Ще болючішою є перспектива подальшого посилення американських обмежень на доступ до передових напівпровідників, обладнання та технологій штучного інтелекту.

Вашингтон контролює частину вузьких місць, критичних для китайського технологічного розвитку.

Пекін, своєю чергою, має власні важелі.

Рідкісноземельні метали.

Промислові ланцюги.

Американський ринок китайського експорту.

І Москва.

Саме останній актив робить українську війну потенційною частиною значно більшого американо-китайського торгу.

Китайський ключ від Москви

Китай не керує Кремлем.

Але твердження, що Пекін не має серйозного впливу на Росію, було б настільки ж неправильним.

Після розриву значної частини економічних зв’язків із Заходом Китай став для Росії критично важливим торговельним партнером.

Китайський ринок поглинає російські енергоресурси. Через китайську економіку проходять товари, обладнання, електроніка та компоненти, доступ до яких для Росії став значно складнішим.

Це створює асиметрію.

Москва може ігнорувати побажання Пекіна.

Але робити це стало дорожче.

Саме тому для Вашингтона Сі Цзіньпін є потенційно значно ціннішим учасником українського переговорного процесу, ніж ще один європейський посередник.

Європа може переконувати Київ.

Китай здатен говорити з Москвою мовою економічних інтересів.

Не натиснути, а переконати

Втім, формула «Сі накаже - Путін погодиться» занадто примітивна.

Китай не зацікавлений у принизливій поразці Росії.

Слабка, але стабільна Москва є для Пекіна корисним стратегічним партнером: постачальником ресурсів, противагою США та величезним сухопутним сусідом, який не створює Китаю серйозних проблем на кордоні.

Тому Пекін навряд чи стане просто виконувати американське прохання про «примушення Росії».

Значно реалістичніша конструкція інша.

Вашингтон повинен запропонувати Сі щось достатньо цінне, щоб Китай сам побачив переваги контрольованого завершення або замороження війни.

І ось тут Тайвань стає особливо цікавою фішкою.

Тайбей в обмін на Москву?

У найпростішій версії великого торгу логіка могла б виглядати приблизно так.

Вашингтон пригальмовує окремі кроки, які Пекін вважає особливо небезпечними: частину військових поставок Тайваню, нові технологічні обмеження або загрозу вторинних санкцій.

Китай натомість використовує свій економічний вплив, щоб підштовхнути Москву до прийнятної для Вашингтона формули припинення бойових дій.

Не обов’язково існує прямий документ із формулою «Тайвань за Україну».

Так великі держави майже ніколи не оформлюють подібні речі.

Достатньо паралельних поступок.

Один пакет відкладається.

Одне санкційне рішення пом’якшується.

Одна китайська розмова з Кремлем стає значно наполегливішою.

Після чого всі сторони запевняють, що ці події ніяк між собою не пов’язані.

Проблема для Тайваню

Для Тайбея сама можливість такої логіки неприємна.

Американська політика десятиліттями намагається переконати партнерів, що питання їхньої безпеки не є предметом торгу з великими державами.

Транзакційна дипломатія Трампа робить це припущення менш комфортним.

Якщо військовий пакет можна прискорити, затримати або змінити відповідно до ширшого переговорного контексту, його цінність стає подвійною.

Це одночасно зброя для Тайваню і переговорний актив Вашингтона.

Для Білого дому це ефективно.

Для союзника - нервово.

Україні потрібен Китай

Для Києва ситуація ще складніша.

З одного боку, реальний китайський тиск на Москву міг би суттєво збільшити ймовірність припинення вогню.

З іншого - Китай навряд чи використовуватиме свій вплив заради українських максимальних вимог.

Пекіну потрібна стабільність.

Не українська перемога.

Китайський інтерес полягає у припиненні війни на умовах, які не руйнують Росію, не провокують нової великої конфронтації з Європою та дозволяють відновити передбачуваність глобальної торгівлі.

Це може збігатися з інтересами Києва в одному пункті - припиненні бойових дій.

І суттєво розходитися в питанні того, на яких умовах вони припиняться.

Трампу потрібен годинник

Є ще один учасник переговорів - американський політичний календар.

Проміжні вибори до Конгресу наближаються.

Для Трампа великий зовнішньополітичний результат до листопада був би надзвичайно корисним.

Повне мирне врегулювання української війни може бути недосяжним.

Припинення вогню - значно реалістичніша мета.

Білий дім зміг би представити навіть тимчасову заморозку як доказ того, що президент зупинив війну, яку традиційна дипломатія роками не могла завершити.

Сі не має американського виборчого календаря.

Це дає Пекіну перевагу.

Трамп поспішає більше.

А той, кому більше потрібна угода до конкретної дати, зазвичай має слабшу переговорну позицію.

Великий стіл

Саме тому український мирний трек дедалі складніше розглядати ізольовано.

На одному столі лежить Україна.

На другому - Тайвань.

На третьому - тарифи.

На четвертому - напівпровідники та ШІ.

На п’ятому - російська нафта, китайський експорт і вторинні санкції.

Формально це різні переговори.

Для Трампа вони можуть бути частинами однієї угоди.

Саме в цьому полягає головна відмінність транзакційної дипломатії від класичної.

Вона не запитує, до якого департаменту належить проблема.

Вона запитує:

що я можу віддати тут, щоб отримати потрібне там?

Двоє за одним столом

Якщо Вашингтон і Пекін справді знайдуть взаємоприйнятний пакет, український переговорний процес може різко змінитися.

До американського тиску на Київ додасться китайський вплив на Москву.

Віткофф і Кушнер зможуть пропонувати «креативну формулу» вже в ситуації, коли дві найбільші економіки світу зацікавлені хоча б у паузі.

Це не гарантує угоди.

Росія залишається самостійним гравцем. Україна також може відмовитися від умов, які вважатиме неприйнятними.

Але переговорний простір стане значно вужчим.

У такому сценарії найважливіша зустріч щодо України може відбутися навіть без українського президента і без російського.

Вона відбудеться між Трампом і Сі.

Тому історія з $14 млрд для Тайваню цікава не лише кількістю ракет і літаків, які потенційно отримає Тайбей.

Вона показує, наскільки великою стала дошка, на якій Вашингтон намагається завершити українську партію.

У великій дипломатії фішка рідко залишається на тому столі, на якому її поклали.