Ветеран АТО та багатодітний батько. Згадаймо Олександра Ткаченка родом із Криму

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Олександра Ткаченка.

34-річний військовий із Севастополя Олександр Ткаченко брав участь в АТО. Воював за Маріуполь на Донеччині. У відпустках був інструктором полку «Азов». Після початку повномасштабного вторгнення очолив штурмовий підрозділ в Ірпені, координував бойові дії на двох блокпостах. Чоловік загинув 9 листопада 2023 року у Сумській області.

Олександр Ткаченко народився у Севастополі. Від скороченої назви міста й отримав позивний Сєвас. Чоловік був інструктором з піших походів, водив туристів у Кримські гори. Був самовідданим патріотом України. Олександр мав проукраїнську позицію, у походи завжди брав червоно-чорний прапор УПА. У 2011 році, під час одного з таких походів, Олександр і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною.

«Саша безмежно любив Україну. Був справжнім патріотом. Він добре знав історію Київської Русі, Криму, новітню історію України. А розповідав так, що туристи слухали його, відкривши рота. В походи завжди носив з собою червоно-чорний прапор УПА. Було трохи смішно, коли російські туристи постійно фотографувалися з українсько-революційним стягом», – пригадала дружина Валентина.

У 2013 році чоловік вирішив пов'язати життя з армією. Пішов у морську піхоту, що базувалась у Феодосії. Служив там до окупації півострова. У 2014, разом з побратимами й переїхав до Миколаєва, де базувалася морська піхота. У 2014 році брав участь у боях за Маріуполь, села Водяне та Гранітне на Донеччині.

У 2017 році, після завершення контракту, Олександр разом із сім’єю переїхав до Ірпеня на Київщині. Тоді у них із дружиною Валентиною було вже дві донечки. Згодом чоловік зайнявся фермерством на Херсонщині.

«Після служби Саші важко було адаптуватися до мирного життя. Бувало йде містом, а десь поруч салют запускають, то він одразу пригинався. Вдома у нас були певні правила поводження з батьком, наприклад, дітям заборонялось підкрадатися, жартома нападати на нього зі спини. Тато у нас великий, з миттєвою реакцією. Хоча на відміну від мене він був завжди спокійний. А тваринництво стало для нього не стільки бізнесом, скільки свого роду терапією», – розповіла Валентина.

«Він любив природу, тварин, – додала жінка. – Але займатися фермерським господарством було дуже важко. Я вирощувала квіти та вела фінанси, а чоловік робив те, чим ніколи в житті не займався. Він сам збудував сарай для корів, дав усім тваринам імена та власноруч доїв їх. Хто інший уже б давно опустив руки, але тільки не Саша, який був дуже наполегливий.

Коли якась корова хворіла, не давала молока й треба було по всім фермерським канонам здавати худобу на м’ясо, до останнього не хотів цього робити. Переживав так сильно, що я почала радити йому покинути займатися тваринництвом.

Хоча вже після року нашого фермерського життя Сашу хотіли обрати сільським головою. Він «вибив» пасовища для громади, допомагав бабусям по господарству. Його здатність гуртувати навколо себе людей вражала. Ледь не кожного ранку біля нашої хати з’являлися то макітра з пиріжками, то баночка з медом. Так люди віддячували Сашкові за його допомогу».

Але мирне життя тривало недовго. У перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну Олександр пішов у штаб АТО в центрі Ірпеня і, отримавши зброю, став на захист громади. Чоловік був командиром розвідувального взводу на Київщині, відіграв важливу роль у боях на блокпостах «Жираф» та «Караван-Гала».

У Олександра для дружини був подарунок – срібні сережки та каблучка з бірюзою, які він придбав ще до повномасштабної війни. Вони згоріли разом з його парадною формою та гвинтівкою на базі тероборони у дитячому таборі, яку захопили окупанти. На базу навели українську артилерію, яка не лишила від неї каменя на камені. Цю історію Олександр розповів німецьким журналістам. Вона так вразила іноземних медійників, що наступного разу вони привезли військовому майже такі самі прикраси, які він і подарував дружині.

«Саша мав осколкове поранення у стегно та купу контузій, які він навіть не рахував. Ба більше, приховував, бо боявся, щоб його не списали. У нього була мрія – вигнати рашистів з Криму та повернутися жити в рідний Севастополь. Мій чоловік воював заради того, щоб усі ми вільно жили на своїй землі без російськоімперського поневолення», – наголосила дружина Валентина.

Після деокупації Київщини Олександр відправився в інші гарячі точки фронту. Влітку 2023 року в них з дружиною народилася третя донечка – так Олександр отримав законне право залишити військову службу, але вирішив продовжити захищати Україну від російської навали. 9 листопада 2023 року в Сумській області Сєвас підірвався на міні під час виконання бойового завдання.

«Усі помирають, але тільки одиницям доступно вмерти заради цілі, – написала дружина Валентина. – Олександр – воїн, легендарна людина, завдяки стійкості якої втримали Ірпінь. Командир, який мав потужний авторитет та професійні якості. Справжній. Людина, яка без вагань вийшла із Криму, не зрадивши присягу. Морпіх, який завжди був на самому краю або за краєм. Він приймав рішення, виправляв помилки, радів, сумував, жартував, жив кожен день та обожнював свою сімʼю. Багато великих і маленьких сердечок розбилось в день його загибелі. Його життя було непростим, але воно було наповнене світом та теплом, яке він дарував іншим. Він підтримував та мав потужну підтримку. Любив та був любимим. Золотими літерами в новітню історію України записано імʼя Сєвас. Я завжди на твоєму боці, любов моя».

«Сьогодні ми поховали твій прах і зробили, як ти просив. Посадили дуб на твоїй могилі. Співали нашу улюблену пісню. У мене зовсім немає відчуття, що ти мене покинув. Я відчуваю весь час, що ти поряд. Люблю тебе та дуже чекаю на зустріч. Тільки твоя, дружина», – зазначила Валентина в день поховання чоловіка. 

«Дітям важко усвідомлювати втрати, та чого там – усім важко. Але чудові люди, які поруч, які готові дарувати частинку свого серця іншим – наш скарб та сила нашого народу. Саша був саме таким. До нього йшли за допомогою різні люди і він часто, навіть на шкоду сім’ї, допомагав іншим. Скільки маю таких історії: як ми зупинялись на безлюдній трасі, щоб дістати людину з кювету; або як ти йшов до літньої жінки щось лагодити. То тварин рятував, то людей на війні. І зараз я відчуваю його любов та підтримку через інших людей, через друзів, побратимів, знайомих», – зауважила жінка.

За словами побратима з морської піхоти Олексія з позивним Дюшес, життя Олександра було сповнене несправедливого ставлення з боку держави. Попри це він продовжував боротися за її незалежність та територіальну цілісність. Олександр був справжнім проявом патріотизму та любові до своєї Батьківщини.

«Сашина родина пережила стільки бід: і у Криму, і у Миколаєві, і після звільнення з морської піхоти, і коли намагалися займатися фермерською діяльністю, наскільки я знаю, у них були дуже великі проблеми, адже місцеві органи влади абсолютно їм не сприяли й створювали купу проблем. І так само під час повномасштабного вторгнення таким людям, як Олександр доводилося брати все у свої руки і розрулювати всі ситуації на місці.

Якщо чесно, то мені здається, що в Олександра було безліч причин плюнути на це все, просто полишити й ненавидіти державу, як політичну владу. Але у нього була така любов до України та любов до нації, що вона виявилася сильнішою за всі ці негаразди. Мабуть, саме це й рухало ним», – зауважив побратим.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.