"Якщо вже судилося загинути на війні, то хотілося б, щоб це сталося в бою"

Я не воїн-визволитель чи героїчний штурмовик. Я звичайний піхотинець, який на війні здебільшого був в обороні.

Мої обереги на передовій бронежилет і шолом. Спі­ймати кулю чи осколок лотерея. Бронік носив навіть там, де формально не було потреби. Коли мав нагоду лягти під землю, робив це.

Військо різношерстий організм. Люди потрапляють туди й бачать, який вигляд має світ поза їхньою бульбашкою. Я у війську радше фрік серед нормальних.

Моя уява часто малює апокаліптичні чи постапокаліптичні картини. Можу сидіти на лавці в парку чи на літньому майданчику кафе й уявляти такі пейзажі. Потім це стає основою моєї творчості.

Мій дід орнітолог, бабуся зоологиня. Вони багато мені співали, читали, вчили любити природу. А ще в них удома був мікроскоп, моя улюблена іграшка в дитинстві. Брав його і про мене забували на години. Розглядав усе, що міг, мурашок, рослини, каміння.

Дід був ризиковий: торгував платівками, фірмовими шмотками з-за кордону, ходив на заборонені вечірки й перепаював радіоприймачі, щоб у добру погоду слухати західне радіо. Це він прищепив мені дух свободи. Частково завдяки йому я й пишу музику у стилі кантрі.

Батьки завжди мають бути в команді своїх дітей. Характер у мене від батька. Але моїм вихованням займалася мати, світоглядно я схожий на неї. Бо коли батько звільнився з війська, мене було пізно виховувати.

Батько не бачив музики професією. Мати мала досвід музичної школи по класу домри, але ніколи не грала. Для неї музика це примус.

Після університету я продав ровер і купив гітару. У мене були історії, які я хотів розповісти людям, і були мелодії в голові. Форма музичного сторітелінгу видалася цікавою та близькою.

Від моменту, коли я вперше взяв у руки гітару, до моменту, коли почав писати альбом, минув рік. Щодня займався понад 5 годин. Роботу підшукав відповідну працював адміністратором в пінг-понг-клубі в ранкову зміну, коли відвідувачів майже не було.

Мої обереги на передовій бронежилет і шолом

Я горів музикою, нічим іншим не займався й не цікавився. Окрім дівчат і гулянок. Мабуть, тому мені й удалося.

Талант це сукупність обставин. Генетика, оточення, виховання, наполегливість і робота. Можливо, є ще якась Божа іскра. Мені хотілося б думати, що я поцілований вищими силами.

Натхнення зручна відмазка перед собою та оточенням. Вірю лише у щоденну важку працю, вміння організувати та структурувати власну роботу.

Коли писав роман, склав план із кількості слів на день. Був настрій писав більше. Але менше плану ніколи. Що більше писав, то більше хотілося.

У журналістику мене привели письмо й любов до книжок. А коли чимось щиро захоплюєшся, тобі хочеться робити таке саме.

Батько хотів, щоб я служив у війську. Я ж став журналістом, тоді зайнявся музикою. Через це довгий час у нас були не дуже хороші стосунки. Але доля внесла корективи, його мрія здійснилася я став офіцером.

Коли долучився до гурту Me And That Man, одразу попередив, що на гастролі в Росію не поїду. Спершу музиканти дивувалися моїй позиції. Сьогодні в них запитань не виникає.

На початку лютого 2022-го був із гуртом у великому турі в Польщі. Майже всю дорогу в автобусі від міста до міста ми з хлопцями обговорювали можливу війну. Мене переконували лишатися за кордоном. Пропонували житло, роботу, казали забирати родичів. Адам, соліст гурту, цитував польську пісню: "Краще живий громадянин, ніж мертвий герой". Та для мене це питання було вже вирішене.

Можна забути жорстокість росіян, ніби страшний сон. Але для чого тоді це все?

Відчуття всеохопної перемоги насторожує. Щодо росіян не може бути жодної легковажності. Їх можна висміювати, дегуманізувати, але не можна сприймати зграєю бомжів. Бо в реальному зіткненні з ними бачиш добре підготовлених військових. Легковажити ворога це стріляти собі в коліно.

Те, що ми сміємося над своїм ворогом, цілком нормально. Ми же сміємося тільки з них, натомість росіяни сміються з усіх американців, євреїв, українців, білорусів, навіть своїх же народів. Вони імперці, вважають себе обраною нацією, всі решта "унтерменші".

Живу принципом: "Очікуй кращого, готуйся до гіршого".

Коли я пішов до війська, мені видали все необхідне. Не все було хорошої якості, дещо довелося докуповувати, дещо підкинули волонтери. Якщо військовий хоче мати кращу форму, білизну чи інші речі, він їх купує. Так роблять у польській армії, США і Великій Британії. Це інвестиція в себе.

Навчений воїн може воювати кілька років. А може і 30 хвилин. Це війна, так трапляється.

Військова спеціальність, яку я колись отримав на кафед­рі, сапер. Але всі інженерні посади в батальйоні вже було зайнято, тож мене призначили начальником служби РХБЗ (радіаційний, хімічний і біологічний захист. Країна). Побратим Володимир, який був начальником інженерної служби, згодом героїчно загинув, намагаючись урятувати підлеглих. Невідомо, як склалося б моє життя, якби не він.

У якийсь момент був упевнений, що мене точно вб'ють. Гадав, мій рахунок іде на дні. Почали телефонувати й писати люди, яких востаннє бачив кілька років тому. Усі говорили, що я їм наснився. Побратими з цього сміялися.

Перед сном просив Бога, щоб уберіг мене до ранку. Бо якщо вже судилося загинути на війні, то хотілося б, щоб це сталось у бою.

На фронті не писав нічого. Не тому, що не мав на­тхнення, не мав сил, морального ресурсу після ви­снажливої роботи. Лише тепер повертаюся до улюбленої справи.

На війні було багато збігів із романом "Плющ", який я написав перед вторгненням. Я ходив шляхами свого головного героя, зустрів людей, з котрих ніби списав своїх персонажів. Дія роману закінчується на Яворівщині тепер там опинився і я.

Раз випадково спіймали зрадника. Наші хлопці допомагали поліції патрулювати в селі на Сумщині й поїхали на виклик чоловік побив свою матір. Коли його затримали, вдома виявили зброю. На допитах з'ясували, що той сєпар, воював у складі армії так званих ЛДНР і син його там воює нині. Передали спецслужбам.

Після своєї поразки погані хлопці потрапляють в Аргентину. Справедливість ефемерна субстанція. Ефектного й показового судилища над ворогами, як ми це уявляємо, не буде.

Не завжди допомога війську свідчить про зміну позиції. Іноді донат це спроба відмазатися.

Прожити життя треба так, як ти сам хочеш. Нам потрібно навчитися вимагати справедливого ставлення до себе, справедливої оплати праці, поваги. Інакше ми так і не виростемо з Радянського Союзу.

Не говорив дружині, що я на передовій. Обманював, начебто служу в Полтаві. Десь за два місяці зізнався. Але Катя й сама все зрозуміла. Сказала: "Якби тебе вбили, я продала б усе наше майно й пішла в ЗСУ".

Коли ми познайомилися з Катею, вона мала хлопця. Це мене не спиняло. Посеред ночі написав їй, запросив у театр. На диво, погодилася. Квитків на виставу вже не було. Пощастило, що в редакції знайшлися два квитки, ще й у VIP-ложу, біля самої сцени. Готувався, щоб вразити пані. Але в останній момент вона повідомила, що не прийде. Віддав квитки двом перехожим, а сам напився в барі. Пізніше Катя зізналася, що здогадалася: це буде не просто дружній похід у театр.

На фронті не писав нічого. Не тому, що не мав натхнення, не мав сил

Катя прийшла до мене додому, щоб позичити фотоапарат. Ми багато говорили, пили вино. Тоді між нами і спалахнула іскра. Разом уже 11 років. Одружені шість.

Нам класно удвох. Маємо спільні хобі, вміємо підлаштовуватися одне під одного, не жертвуючи собою. Поважаємо, не контролюємо, не ревнуємо. Щоби було цікаво й весело разом, постійно ставимо нові цілі, опановуємо нові вміння. Дайвінгом займаємося. У цьому спорті пірнати можна лише удвох.

Пропозицію робив під водою, в Червоному морі, біля затонулого в XIX столітті британського корабля "Кінґстон". Жартуємо з друзями: якби вона відмовила, я перекрив би кран до балона з повітрям.

Перше, що зроблю після перемоги, поїду в гори, буду там бігати та кричати. Потім із дружиною полетимо на дайвінг у Єгипет. Далі писатиму музику та другу частину роману, подамся на гастролі в Європу.

Плани треба будувати, хоч би що відбувалося довкола. Нині нам, звісно, доводиться бути пластичними. Та мусять бути речі, за які можна чіплятися, заземлятися. Інакше можна і звар'ювати.