"Війна стала каталізатором підвищеного запиту на історію"

Успадковані симптоми синдрому комунізації й колонізації наклалися на тотальну корупцію та олігархізацію суспільства, каже історик Ярослав Калакура

Торік ви опублікували монографію "Українська історіографія на переломі: від методологічного монізму до європейських цінностей". Що для вас означає цей перелом?

 Перелом це злам старого й народження нового, це корінні зміни в історичній науці, які невіддільні від розпаду Радянського Союзу, краху комуністичного режиму й відновлення державної незалежності. Перелом це не одноразовий акт чи якась рубіжна подія, а процес, який охопив усі сфери трансформації України.

Якщо говорити про перелом у контексті української історичної науки, то це розрив з більшовицько-марксистською методологією історичного пізнання. Радянський режим вимагав твердо дотримуватися певних канонів. А це означало, що такі пріоритетні критерії дослідження, як принципи історизму, правдивості, об'єктивності, опора на джерела й інше, просто ігнорували. Ось чому перелом це насамперед методологічна і світоглядна переорієнтація істориків, очищення від ідеологічних імперських стереотипів, відродження традицій національної історіографії.

Цей перелом викликав жорсткий як внутрішній, так і зовнішній спротив консервативних сил, насамперед російсько-імперських і прокомуністичних. Війна стала каталізатором підвищеного запиту на історію. Знання правдивої історії своєї країни це мотивація боронити її. Саме історія формує патріотичний дух, хоробрість, незламність, а тому критично важлива в умовах війни. Можливо, навіть не менше, ніж найновіше озброєння.

Як можна пояснити тривале співіснування залишків комуністичної ідеології з демократичними перетвореннями в Україні, з реформуванням суспільства?

 З погляду здорового глузду, ніяк. На час відновлення незалежності політикум та еліти виявилися розколеними. Частина орієнтувалася на рішучий розрив із радянською та російсько-імперською спадщиною і "повернення" в Європу. Друга вважала, що нова Україна має залишатися спадкоємицею Української Радянської Соціалістичної Республіки як частина русько-слов'янського світу. Успадковані симптоми синдрому комунізації й колонізації наклалися на тотальну корупцію та олігархізацію суспільства. Це й породжувало методологічну розгубленість, покірне очікування директив зверху, ідеологічну зацик­леність, догматичне мислення, русоцентризм, цитатно-­ілюстративне історієписання, довільне ставлення до джерел. Або навпаки, їх абсолютизація, неприйняття плюралізму поглядів, прислужництво окремим політичним партіям. Деякі викладачі історії, зомбовані комуністичною пропагандою і розчулені ностальгією за "щасливим" минулим, продовжували плисти за радянськими сценаріями. Заперечували російсько-більшовицьку окупацію України в 19171919 роках, Голодомор, масовий характер репресій, руйнівні наслідки етноциду й тотальної русифікації, замовчували масштаби українського національно-визвольного й опозиційного рухів. Усе це позначилося на змісті наукових праць, навчально-­методичної літератури.

Перелом це не одноразовий акт чи якась рубіжна подія

Одним із симптомів живучості комплексів комунізації в сучасній практиці історієписання є стереотип про пріоритет ідеології й політики над науковістю, звичка ставити політичну доцільність вище за історичну правду. Пересторогою цього явища можуть слугувати праці дослідників, спрямовані на викриття злочинів комуністичного режиму, на руйнування і спростування совєтських стерео­типів і міфів, на доведення неспроможності спроб видати крах комунізму як фатальну випадковість, як наслідок "викривлення" ідеї або як результат "підривної діяльності Заходу". Маємо декілька позитивних прикладів протидії міфотворчості, зокрема книжку "Ревізія історії: російська історична пропаганда та Україна", в якій дослідили низку наративів російських авторів і довели їх наукову неспроможність. На жаль, таких праць мало.

Наскільки нинішня війна прискорила процес дерусифікації та деміфологізації історії? І чи є історики, які не можуть попрощатися з міфами минулого?

 Серед слабких місць нашої історіографії є дещо спрощене та звужене розуміння змісту понять "зросійщення", "росіянізація, "русифікація", "помоскалення" України, їх співвідношення з концептом "колонізація". Найбільшого поширення набуло мовно-культурницьке трактування. Насправді політику царського, а відтак совєтського режимів було спрямовано на тотальне вихолощення етнонаціональної свідомості українців, на витіснення української мови з усіх сфер суспільного життя та насадження імперського бачення української минувшини. Ще задовго до Валуєвського циркуляра 1863 року й Емського указу 1876-го, принаймні з часів так званої Переяславської ради 1654 року і жорстокого придушення Петром І по­встання гетьмана Івана Мазепи почалися масові репресії та насильницьке змосковщення України з метою "злиття" українців із московитами. Катерина ІІ не тільки знищила Запорозьку Січ, Гетьманщину, запровадила кріпацтво, але й ліквідувала українське шкільництво, започаткувала політику обрусіння українців і зміну етнічного складу Малоросії. Її ще більш жорстко продовжив Микола ІІ. Саме за його царювання вся система освіти й культури, а також московська церква працювали на те, щоб українські діти й молодь асимілювалися, стали "одним народом", не знали, чиї вони, тобто історії, мови, традицій, звичаїв своїх предків.

Так, і чимало авторів не вважає Україну колонією.

 Формально Україна не була колонією, але її статус у складі Російської імперії мав багато ознак і проявів колоніалізму, передусім хижацьке використання людських і природних ресурсів, привласнення історичної та інтелектуально-культурної спадщини. У різних формах цю політику продовжували й за радянських часів, маскуючись гаслами інтернаціоналізму та дружби народів.

Декомунізація це засіб спинити російську ідейну й культурно-духовну експансію

Із деколонізацією і дерусифікацією тісно пов'язане ще одне питання деатеїзація історичної науки, очищення від безбожництва і зловісних штампів на зразок "релігія опіум народу". Комуністичний режим нав'язував суспільству думку, ніби наука й релігія непримиренні. Щодо релігії він дотримувався подвійних стандартів: з одного боку, провадив атеїзацію країни, а з другого, радянізував московську Православну церкву, перетворив її на панівну, кон'юнктурно використовував як інструмент державної політики.

Що гальмувало декомунізаційний процес в Україні? Який період вважаєте найбільш знаковим у відродженні історичної правди й національної пам'яті?

 Декомунізація, як і дезросійщення, українського суспільства, носила хвилеподібний характер, наштовхувалася на протидію і штучне стримування, особливо на рівні місцевих громад. Часто все зводилося лише до перейменування назв населених пунктів і знесення пам'ятників діячам комуністичного минулого. Серед причин домінує постколоніальний, посткомуністичний і постгеноцидний синдром. Даються взнаки наслідки масових репресій, насильницьких депортацій і голодоморів сталінських часів, живучість у суспільній свідомості малоросійства та совковості. На початку 1990-х національно-демократичним силам не вдалося сформувати по-справжньому український парламент, обрати патріотичного президента, провести люстрацію й остаточно демонтувати стару систему.

Прискорювачами змін стали помаранчева революція, Євромайдан і Революція гідності. Активно підтримував декомунізацію Віктор Ющенко, але з приходом до влади команди Януковича її було згорнуто. Спільнота істориків поділилася: частина продовжувала залишатися на національно-демократичній платформі й виявилася в опозиції до влади, інша демонструвала "перемогу" над націоналістами та бандерівцями, взялася за переписування підручників. Хоч як це прикро, але тоді було зроблено спробу реставрувати контроль над працями істориків і практику репресій щодо тих, хто не поділяв курсу на зближення з Росією й відмову від Євроінтеграції.

Каталізатором декомунізації та дерусифікації суспільства стала нинішня війна. Найновіші соціологічні дослідження засвідчують: переважна більшість українців схвально ставиться до розпаду Радянського Союзу й відновлення державності та суверенітету України. Люди засуджують комуністичний режим і політику державного терору, підтримують заборону комуністичної ідеології та перейменування назв населених пунктів, вулиць і площ, пов'язаних із радянським минулим і Росією. Значно збільшилася частка суспільства, яка позитивно ставиться до українського націоналістичного руху та його лідерів Степана Бандери, Євгена Коновальця.

Перейменувати назви населених пунктів і вулиць, знести пам'ятники ідолам комунізму важливо й порівняно легко, але цього недостатньо. Процесу бракує належного наукового, просвітницького й інформаційного супроводу. Якось іду в Центральний державний архів громадських об'єднань та зарубіжної україніки, а зустрічний чоловік запитує мене: "Скажіть, будь ласка, а хто такий Алмазов?" Кутузова він знав, а про нашого генерал-хорунжого Олексу Алмазова доби Української Народної Республіки не чув.

Чому ж країни Балтії пройшли процес декомунізації і дерусифікації значно швидше? Що можна взяти з їхнього досвіду?

 Литва, Латвія й Естонія мали сильну національно-державницьку традицію. У ХХ столітті вони на триваліший час відродили свою державність, були незалежні з 1918-го до 1940 року. Навіть мали представництво в Лізі Націй, а після окупації 1940-го комуністичним режимом виявилися менш інтегрованими в Радянський Союз. Більшість населення республік продовжувала боротися за суверенітет. Вони мали більше внутрішніх прав і свобод порівняно з УРСР, а тому там швидше розпочалися зміни. У Литві, наприклад, ще 1989 року проспект Леніна перейменували на проспект Гедимінаса. Тут активно проводили люстрацію. Вони й першими заявили про вихід із СРСР, взяли курс на інтеграцію в Євросоюз і НАТО й отримали потужну підтримку Заходу.

Натомість у нас декомунізаційні закони ухвалили лише 2015 року. Український інститут національної пам'яті очолив історик Володимир В'ятрович, який активізував роботу щодо очищення публічного простору від символів тоталітарного режиму, але після виборів 2019-го декомунізація на якийсь час виявилася "не на часі".

Серед причин непослідовності та повільності декомунізації слід назвати тотальну й затяжну кризу, що охопила майже всі сфери суспільного життя освіту, науку й культуру, відсутність на державному рівні з перших років незалежності України належної національної історичної політики та політики пам'яті. Влада мирилася з виявами саботажу й опору декомунізаційним заходам. Тривалий час в історичному просторі України за інерцією зберігався комплекс колонізаційної свідомості: як взірець брали приклад істориків Москви, Санкт-Петербурга, а там ніхто й не думав розпочинати декомунізацію, тим паче деімперіалізацію історії. Багато хто в Україні навіть на верхніх щаблях влади не розумів, що декомунізація це засіб спинити російську ідейну й культурно-духовну експансію, яка готувала ґрунт для сепаратизму, колабораціонізму і збройної окупації.

У вашій монографії йдеться і про деміфологізацію історії як складову перелому. Чому багатьом українцям так важко прощатися з міфами?

 Нерідко міфологізацію невиправдано використовують у благородних цілях, зокрема для формування націо­нальної ідентичності, для консолідації суспільства, для мотивації патріотизму та хоробрості. І все ж найчастіше міфологізація служить інструментом викривлення історії, засобом фальсифікації. Особливо активно застосовували міфи, скажімо, про героїв воєн, повстань, революцій російська й радянська історіографії. Звідси й живучість стереотипів про так званих героїв, штучно сконструйованих. Іноді вчорашні герої навіть із вищих ешелонів влади виявлялися ворогами та злочинцями. Можна згадати цілу низку соратників Леніна й лідерів жовтневого перевороту, вищих державних посадовців, принаймні Троцького, Зінов'єва, Бухаріна, а згодом і Сталіна, Берію, Жукова. Водночас ярлики ворогів народу й буржуазних націоналістів навішували на багатьох діячів української літератури й мистецтва, зокрема Михайла Бойчука, Остапа Вишню, Марка Вороного, Сергія Єфремова, Леся Курбаса, Миколу Куліша, Олександра Олеся, Василя Свідзінського, Василя Симоненка, Людмилу Старицьку-Черняхівську, Василя Стуса, Миколу Хвильового, Гната Хоткевича, Юрія Яновського й інших. До ворогів України були внесені й діячі української церкви Василь Липківський, Іван Огієнко, Володимир Романюк, Мстислав Скрипник, Йосип Сліпий, Андрей Шептицький.

Механізм глорифікації людей, а відтак їх розвінчування застосовували й до істориків. Прикладом тут може слугувати Матвій Яворський творець першого підручника з історії України на марксистській основі, якого підняли до звання академіка і члена президії ВУАН, а відтак звинуватили в контрреволюційній діяльності й розстріляли на Соловках за те, що ідеалізував куркульство та дрібнобуржуазні націоналістичні партії, не визнавав авангардної ролі російського пролетаріату.

Імперська традиція фальсифікації і спотворення історичної правди була не просто успадкована комуністичним режимом, але й досягла свого апогею в Радянському Союзі. Широко застосовували фальсифікацію та підроблення документів, стирання людей із фотографій, випаровування текстів у листах, прізвищ у літературі тощо.

Говорячи про історіографічну ситуацію доби брежнєвського застою, треба зазначити, що чимало хто з істориків був вимушений маскувати свої політичні й ідейні переконання, приховувати національну свідомість, демонструвати показну лояльність і готовність до співпраці з владою. Образно висловлюючись, відбувався конфлікт півкуль мозку: "права" сторона не розуміла "лівої", формувалася подвійна мораль.

Ще на рубежі 19201930 років більшовики створили цілу індустрію конструювання міфів та псевдогероїв. На технологіях цієї індустрії продукували образи фейкових героїв Олега Кошового, Трохима Лисенка, Олександра Матросова, Павлика Морозова, Олександра Стаханова.

Істориків навіть у постхрущовські часи змушували дотримуватися офіційного канону, обслуговувати режим, оспівувати й виправдовувати політику й діяльність партії. Щодо незгідних застосовували репресії та переслідування. На моїй пам'яті було немало жертв цієї політики: Олена Апанович, Петро Арсенич, Сергій Білокінь, Михайло Брайчевський, Ярослав Дзира, Раїса Іванова, Михайло Марченко, Валентин Мороз, Юрій Пінчук, Федір Шевченко. Їх позбавляли права на друк, а інколи й роботи. Натомість нерідко підтримували різного роду псевдоісториків, які хоч реально історією не займалися, зате виявляли виняткову запопадливість у "розвінчуванні ідейних збочень" і "буржуазно-націоналістичних фальсифікацій" у працях інших. Деякі з власної ініціативи приходили до відділу науки й навчальних закладів центрального комітету Комуністичної партії України з доносами, заявами чи надсилали чорні рецензії й анонімки.

Цілком очевидно, що російська пропагандистська фабрика ще у процесі підготовки агресії проти України розпочала створення цілої низки міфів. Найбільш поширеними є такі: "Україна недодержава", "Територія України історично належить Росії", "Війну розпочала Україна", "Владу в Україні захопили націоналісти". Нікого не здивують міфи про "бунт Пригожина" й "героїчну позицію Путіна".

Деяким людям важко позбуватися міфів, адже вони часто тішать себе ілюзіями, а частина не знає правдивої історії й не має критичного мислення. Згадаймо міф про те, що радянська армія визволила Європу від гітлерівців у Другій світовій війні. Він був у всіх підручниках з історії, і йому вірили.

Чи є запобіжники міфотворчості? Звичайно є. Насамперед це високий рівень історичної свідомості й історичної культури суспільства.

А який міф найбільше обурив вас?

 У педучилищі почув міфи, яких не сприймала моя свідомість, хоча вони були офіційно зафіксовані в компартійних тезах до так званого 300-річчя возз'єднання України з Росією. Удома мені говорили, що Московія приєднала Україну, а тут стверджувалося про "добровільне возз'єднання". Найбільше обурення викликав міф про російський народ як "старшого брата". Це означало, що українці молодший брат і має слухатися старшого. А корениться цей міф в іншому: про "єдиний древньоруський народ доби Київської Русі", з якого, мовляв, сформувався "русский народ" і дві народності білоруси й малороси. Російський народ великий і геніальний у всьому, а українці можуть стати великими тільки разом із росіянами, відмовившись від своєї мови. Свого часу я зацікавився творчістю Михайла Драгоманова. Його прізвище походить від слова "драгомани" перекладачі з української на московську. Не Україна історично є окраїною Росії, як стверджують московські історики, а Московія є певною мірою похідним явищем від України-Руси. Московське царство виникло щонайменше через 300 років після утворення Київської держави.

Які ще сторінки української історії найбільше спотворювали?

 Наші землі входили до різних держав, тому їхню історію писали чужинці на свій лад. Ідеться і про польських, угорських, австрійських, німецьких, турецьких та інших істориків. Але найбільше фальсифікацій, перекручень і спотворень нашої історії знаходимо в російській історіографії. Чимало вигадок перекочувало в нашу історіографію. У нас були й доморощені фальсифікатори, які демонізували тези ЦК КПРС 1953 року. У них видатних діячів українського державотворення Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюру, Павла Скоропадського назвали платними агентами іноземного імперіалізму, а втягування України до складу Радянського Союзу трактували як добровільне входження.

Тільки з діаспорної літератури можна було дізнатися про мільйони жертв

Є ще одна проблема альтернативні сценарії української історії. Це так звана українська якбитологія. Дмитро Шурхало присвятив їй окреме дослідження. Ідеться про численні випадки в історії, які можна розглядати як втрачені можливості, коли з певних причин їх не було реалізовано. Прикладом може слугувати Акт злуки. Деякі дослідники дорікають лідерам УНР і ЗУНР Петлюрі та Петрушевичу, не враховуючи всіх чинників внутрішнього та міжнародного характеру.

Чому радянській владі вдавалося приховувати сліди свого найбільшого злочину Голодомору акту геноциду українського народу? Чи все зробили наше суспільство, історична наука, краєзнавці для відтворення правди?

 У суспільстві бракує розуміння того, що всі три голодомори є сегментами реалізації багатовікової імперської стратегії геноциду й етноциду, спрямованої на недопущення української державності, тотальне знекровлення української нації, знищення її культурної спадщини, розмивання ідентичності, стирання історичної пам'яті та привласнення території.

Тому партійно-радянський режим не тільки приховував будь-які свідчення про ці злочини, але й переслідував тих, хто намагався донести правду про жахіття організованої ним голодної смерті. Працюючи в ЦК КПУ і маючи доступ до спецфондів архівів, я не міг ознайомитися з жодним документом про цю трагедію. Тільки з діаспорної літератури, яка інколи потрапляла для службового користування, можна було дізнатися про мільйони жертв. І все ж на межі 19801990-х історики вперше отримали можливість дізнатися правду, особливо щодо чисельності втрат, але далеко не всю, оскільки багато документів знищили чи вивезли до Москви. Синдром меншовартості і традиційна звичка оглядатися на московських авторів стали причиною применшення масштабів трагедії. В інформаційний простір запустили наратив про 3,5 мільйона жертв. Потім з'явилася дещо більша цифра 3,9 мільйона. Українська діаспора, яка вслід за німецькими дипломатами десятки років заявляла про втрати від 7 до 10 мільйонів, була здивована, що в Україні й після 1991 року повторюють старі версії.

Тільки після помаранчевої революції президент Віктор Ющенко підтримав пропозицію про створення Музею Голодомору, було доручено Українському інституту національної пам'яті, який очолював академік Ігор Юхновський, разом з істориками, архівістами і краєзнавцями дослідити причини і наслідки Голодомору-геноциду 19321933 років.

Основи знань з історії, історичного мислення закладаються і формуються у школі й інших навчальних закладах. У цьому контексті виникає запитання, наскільки якісними й об'єктивними є сучасні підручники?

 За роки незалежності змінилося майже три покоління підручників з історії. Більшість написано досить добре, але автори за радянською інерцією підлаштовувалися під зміну вектора політики влади, залишалися в полоні комплексу меншовартості. Кремль нам нав'язував ідею створення спільного підручника за російськими лекалами, а це означало б, що він був би російський за своєю інтерпретацією подій і світоглядною спрямованістю. Між іншим російські шкільні підручники до недавнього часу починали історію Росії з трипільської культури, з трьох братів Кия, Щека, Хорива та сестри їхньої Либеді. Події в Києві, "матери городов русских", упродовж 300 років трактували як історію Росії. Постає природне запитання: чому історія Росії починається на території України?

Більшість підручників успішно виконує свою основну функцію дає базові знання про минуле й закладає світоглядний фундамент для становлення громадянина держави. А сам факт, що Україна вслід за країнами Балтії однією з перших на пострадянському просторі розробила власну концепцію підручників із національної історії, однозначно працює на утвердження нашої державності й ідентичності. У цьому один із чинників, чому Путіну, як і його попередникам, так і не вдалося прищепити нам концепцію "одного народа".

Слід кардинально оновити концепцію і зміст усіх наших підручників, не лише з історії. Критично переглянути, наповнити їх новими матеріалами, остаточно очистити від рудиментів російськості. До слова, в Московії готують новий підручник з історії для учнів 1011-х класів з окремим розділом про війну в Україні. На все це має бути наша адекватна відповідь.

Яке ваше бачення найгострішої та найболючішої проблеми закінчення війни, адаптації суспільства до її затяжного характеру, повернення до мирного життя, моделювання повоєнного розвитку?

 Як історик скажу одне: вічних воєн не буває, хоча такий термін в історіографії існує. І з історичного погляду, в ній є симптоми вічності, адже Московія понад тисячу років воює проти України всіма доступними засобами й методами.

Продовження, затягування та заморожування війни неминуче призведуть не лише до збільшення кількості жертв і руйнувань, але й до розпаду Московії. Зрештою так закінчувалися всі імперські війни. Між тим деякі західні політики підштовхують нас до корейського варіанта, тобто до поділу України, а ми знаємо, що північні корейці живуть в умовах війни вже пів століття.

Більшість підручників успішно виконує свою основну функцію

Вона увійде в історію людства як переконливий доказ того, що непокаране зло спроможне повторюватися в іще більших масштабах і жахіттях. Власне всі попередні злочини російського імперіалізму не було покарано, що підштовхнуло Путіна до нинішнього кровопролиття. І за цей злочин проти людяності, за цинічне порушення законів війни його ініціатори й організатори повинні постати перед Міжнародним трибуналом так, як було покарано гітлерівських адептів фашизму в Нюрнберзі в 19451946 роках. Тоді на лаві підсудних опинилися соратники Гітлера, який скоїв самогубство, високопосадовці Третього рейху Борман, Ґерінґ, Гесс, Кейтель, Розенберґ та ін. І тільки Сталіну як соратнику Гітлера в розпалюванні війн вдалося уникнути Міжнародного трибуналу.

І все ж війна неминуче закінчиться. Не сумніваюся, що рано чи пізно повернуться Крим, тимчасово окупована частина Донеччини та Луганщини й інші території. Проте це станеться тоді, як наш запеклий північний сусід усвідомить, що вона безглузда, нікчемна й безперспективна.

Найвища місія істориків, як і кожного свідомого українця, полягає в тому, щоб усіма силами боротися за Україну.