"Звернувся до Бога: "Давай уже без болю. Просто завершуй це. Я готовий"

Ніхто не скаже точної цифри загиблих, поранених

Коли почалася повномасштабна війна, працював таксистом у Черкасах. О 6:00 прокинувся, був на лінії. Якраз уранці багато замовлень. Тут зателефонувала сестра дружини і сказала, що війна. Не повірив. Уже на роботі дивлюся, справді, народ пожвавлений, різко підвищилися тарифи, замовлень багато. Лишилося літрів 10 пального. Вирішив заскочити на дозаправку. Перші заправки і змінили розуміння: кілометрові черги, людей на вулицях мало.

Дивувала самоорганізація людей на заправці. Не було, що хтось заправляється до повного, а інший ні. Домовилися по 20 літрів. Водій під'їжджає й одразу йде оплачувати, наступний у черзі заправляє його машину і так конвеєром. Я був у черзі десь 60-й. Проте заправився швидко за годину.

У березні очікували на народження сина. Хотів побути із сім'єю, доки дружина народить. Пізніше зі мною зв'язалися з військкомату. Сказав: я на місці. За тиждень після народження Данила повідомили, щоб збирався.

Приїхали до військкомату. Були кілька артилеристів, як і я. Зразу сказав, що я командир взводу. Офіцер має себе проявити перед військовослужбовцями. Бо так одразу не зрозуміло: стоять люди, яким 4050 років, а ти молодий. Коли ж себе позиціонуєш як офіцер, то інші слухатимуться, навіть якщо ти в цивільному одязі.

Мене багато хто хотів перехопити собі в команду. Кожен підбігав: "Давай до нас". А я обирав, яка система мені ближче. Командира бачиш вряди-годи, а з арсеналом, із системою працюватимеш постійно. Це озброєння. Є самохідні, причіпні, різні калібри, системи. Це я знав із попередньої служби. Стріляв там з усього. Проходив навчання на самохідних артилерійських системах, самохідних гарматах, причіпних гарматах. Стріляв із мінометів, з причіпних і з САУ, автоматів, кулеметів.

Моя функція в армії навчати інших, як убивати багатьох одним пострілом. Грати в такий собі військовий баскетбол. Потрапив у "Десну" на створення нової частини. .

Робота військових цілодобова. Якщо у звичайних людей є 8 годин на сон, то військові їх не мають. Це постійне недосипання. Лягаєш о другій ночі, а прокидаєшся о 4:005:00. Ритм настільки прискорений, що одного дня може бути прожито подій і перетравлено інформації, якої вистачить на тиждень життя.

Прослужив так трохи більш як місяць. Скомплектували свою батарею. Дивізіон працював це три батареї, взвод забезпечення. Ми зібрались, і командир дивізіону сказав: "Подивіться, будь ласка, на стрій, який ви маєте. Чи готові ви з цими людьми виконувати бойові завдання? Якщо ні, то робіть із цим щось негайно. Навчайте їх, змінюйте, бо щойно ми звідси вийдемо в поле, ваші відмовки вже не проходитимуть. Ви бойові офіцери. Я приймаю вас як бойову одиницю". Ці слова зробили великий внесок.

У ніч на 17 травня 2022 року росіяни випустили ракети по казармах у "Десні". Пізніше бачив відео, як чотири поверхи лягли вікна, двері, металеві ліжка, матраци, лакована підлога, що горіла миттєво, як сірник. Усе склалося, як картковий будиночок, тому що було з плит.

Досі перед сном переживаю флешбеки

Це була ніч вівторка. Тоді мав бути відповідальний день. Командирська ланка виїхала з підрозділу на отримання техніки. Ми повинні були провести заняття на окремій техніці, злагодження розрахунків. Люди мали почати працювати із "залізом". Ще планували святкувати день народження нашого вже покійного сержанта батареї Савенка. Подарунок йому приготували. А також хотіли показати потужність і міць самохідної артилерії. Підйом повинен бути о п'ятій, далі сніданок, збір, виїзд. А о 8:00 уже на точці отримувати гармати та працювати до вечора.

Прокинувся від невеликого поруху, спав якраз на правому боці. Щось мені впало на обличчя. Раптом різкий вибух. Потім, коли все зупинилося, відчуваю, що щось тисне. У перші миті таких ситуацій треба зробити самодіагностику: чи є якісь поранення, переломи, вивихи, чи є всі пальці на руках і ногах, чи голова ціла. Почався галас, хтось кричав: "Зараз нас витягнуть. Заспокойтеся".

Потім різкий спалах, вибух. І в мене найперша думка в голові: "Оце так усе закінчиться? Навіть жодного пострілу? Навіть ніякої бойової слави для підрозділу не здобув? І все? Тільки 30 років?" Було, може, одне-два влучання. Основну роль зіграло складання будівлі. Проте також було багато легкозаймистих речовин: лакована підлога, спальники, каремати, речовий запас, що поїхав із "гражданки". Усе це могло сприяти розповсюдженню вогню.

Не хотів би, щоб хтось відчував те саме, що відчував я, коли лівою рукою береш праву і згортаєш із себе її залишки. Розумів, що права рука вже все. Я розстебнув спальник. Лежав зверху іншого військового. Мене привалило на нього. Він першим спустився, каже: "Я внизу". Я приземлився на плече. Тоді зламав ключицю, хоча подумав, що просто вивихнув. Плече рухалося, але боліло. У той момент на мене почали скочуватися речовий мішок, каска. Досі перед сном переживаю флешбеки.

Згідно із записами, це сталося о четвертій-п'ятій, коли всі сплять. Тобто за методичкою ранкові атаки відбуваються в самий сон. Спілкувався з хлопцями, які вижили. Міша спав трохи далі, тепер він служить, усе добре з ним. Проте той жах і досі йому сниться. Він розповідав, як повилітали вікна, уламками посікло хлопців, вони стікали кров'ю. Зі сну не всі одразу зрозуміли, що сталося. Ночі ще були холодні, всі спали в легкозаймистих ковдрах. Багато хто отримав опіки. Люди вибігали посічені, поранені, обпечені.

Далі відбулося друге заходження бомбардування, бо було чутно ще кілька вибухів. Били по тих людях, які повибігали й гасили пожежу. Масштабів трагедії ніхто не розголошує. Ніхто не скаже точної цифри загиблих, поранених, скільки вижило. Лейтенанта Савенка поховали без тіла. Від 24-річного хлопця не залишилося нічого.

З мого підрозділу вижили 10 із 56 людей. Підтримую зв'язок із двома. Один звільнився за станом здоров'я, бо вже літній. Другий 22-річний хлопчина служить. Після пережитого він морально згас. Тепер усі там такі. Вони втомлені морально. А змінити їх немає кому.

Спершу думав, що обстріляли одну казарму. Я був у 15-й. Потім мені скинули ще одне відео. Його знімали з іншого ракурсу. Наша казарма була зблизька, а на другому плані казарма №16. Там був штаб бригади. На другому, третьому, четвертому поверхах жили люди. Стояли красиво рядочком будинків, напевно, сім чи вісім поспіль. І через менш як 100 метрів інший ряд так само. Бомбардувальник міг зайти і тисяч 20 людей записати на себе легенько. "Десна" реально була одним із найбільших навчальних центрів.

Щоб людина засвоїла урок, треба, щоб по голові стукнули. Нам говорили, що вже були прильоти в навчальний центр. Яка ймовірність, що обстріляють удруге й утретє? Стовідсоткова. Тільки коли? Витік інформації точно був. Вони просто дочекалися, коли ми більше озброєння візьмемо.

Двоє військовослужбовців написали мені, як мене витягували. Один Максим, медик із Нікополя. Хочу приїхати до нього й подякувати.

Я був затиснутий, провалився в підвал. Мене поливали водою, давали пити. Потім почалися періоди відключки. Вони кричали: "Давай! Говори зі мною". Отямився. Мені передали турнікет, наклав його на руку. Сітки зрізали, я підповз до своїх рятівників. Мене зачепили на жорсткі ноші. Але вихід був не прямо, а під кутом нагору. Тому мене переклали на легкі ноші, підняли нагору й я побачив довгоочікуване світло. Усі обличчя були незнайомі, з інших підрозділів. Мої хлопці були під завалами.

Прокинувся без руки й ноги. Ампутували

Був притомний до госпіталю в Десні. Тримав руку, щоб вона не теліпалася. У швидкій назвав номер телефону дружини. Коли привезли, то піднімали не на ліфті, а сходами. Якраз побачив одного чоловіка зі свого підрозділу на прізвище Савко й офіцера, з яким призивався. Сказав: "Я цілий, але не знаю, чи весь". І мене відключило. Близько тижня був непритомний. Прийшов до тями в Київському опіковому. Це вже був мій третій госпіталь. Прокинувся без руки й ноги. Ампутували. Одразу знав, що руки не буде. Сподівався, що залишаться дві ноги, зможу їздити на машині.

Савко приходив до мене пізніше. Казав, що після обстрілу всім дали відпустки. Я так розумію, що не було, де поселяти людей, а по-друге, треба було стабілізувати моральний стан. Савко вирішив пошукати побратимів у лікарнях. Знайшов тільки мене. Показував відео, як якийсь військовослужбовець кричить: "Офіцери, 66-та, до мене". Повторював це довго. Разів шість чи вісім. І ніхто не реагує на нього, всі дивляться в підлогу.

Через рік від тих подій спілкувався з батьками лейтенанта Савенка. Казали, що там можуть поставити якийсь меморіал. Нині на тому місці прапор і вінки.

Після цієї трагедії почав більше цінувати кожен момент. Плануєш, живеш, а потім мить і все. Коли я лежав затиснутий, то подумки попрощався з усією сім'єю з батьками, дружиною, синами. Сумував, що дружина сама залишиться, Данило не знатиме тата. Тоді звернувся до Бога. Кажу: "Давай уже без болю. Просто завершуй це. Я готовий". І в той момент на мене полилася вода. Було так жарко, все палало, й раптом ллється крижана вода. Це було щось нереальне. Я взагалі був невіруючий, але в той момент це було щось божественне. На війні немає атеїстів. Подумав, що це Боже благословення, що я вижив.

Найголовніше, що змінилися цінності. Раніше я був жорсткіший щодо своєї сім'ї, як військовий, офіцер. Тепер став більш лайтово до всього ставитися.

Перебуваю у Фінляндії понад рік, а родина рік. У зв'язку з втратою кінцівок життя змінилося нереально. У мене було зламане плече. Однією рукою не міг ні голову помити, ні лайнер надіти на культю. Неможливо самостійно надіти протез. Одна рука не відпрацьовує навіть за себе, не те що за дві. У мене, напевно, перша група інвалідності. Я фактично не можу жити без особи, яка мене супроводжує.

У Фінляндії розвинена інфраструктура для таких людей. Висока організація охорони здоров'я. У кімнаті реабілітаційного центру є ванна, туалет, душова. У кожній кімнаті є реанімаційні засоби. І це дає відчуття безпеки. Що ти сюди потрапляєш, і в них тут уже все є. А не так, що потрібно шукати дефібрилятор, або для взяття аналізу треба купити скарифікатор, рукавички, вату й іще перекис водню.

Тут класно. Але ми тут чужі. Збираюся повернутися в Україну, щоб щось змінити. Для дружини точка повернення коли закінчиться війна, для мене після реабілітації. Коли мене випишуть, я як військовий повинен пройти комісію і стати безпосередньо ветераном.

Без дружини та сім'ї мені просто не було б, заради чого боротись і жити. Раніше працював стропальником, начальником, покрівельником. Думав, що ж я далі робитиму. І саме сім'я мені допомогла. Для інших можу сказати, що життя після травми не закінчується. Я, наприклад, як працював руками, так і працюю, але вже однією рукою. Треба дати собі рестарт. Потрохи життя налагодиться.

Плести з паракорду почав іще раніше. Колись зламав руку, і став дивитися відео, як плести. Прилаштував станок, навіть сплів кілька варіантів браслетів. А потім забув про своє захоп­лення. А тут уже дружина нагадала. Вирішив спробувати. У магазині придбали звичайний штатив для взуття, і почав плести. Непогано вийшло.

Плету браслети, брелоки, підвіски, тримачі для ножів, нашийники для собак. Майже година-півтори йде на один виріб. Проте що складніше, то довше. Дружина допомагає робити відрізки й фінішну обробку.

Шахраї використовують мої фотографії для власного збагачення. Виклали реквізити нібито для допомоги. Пишуть, що я постраждав під Бахмутом. Ми написали заяву в кіберполіцію. Насправді я не прошу грошей, а заробляю з плетіння з паракорду. Якщо хочете допомогти, поширюйте й замовляйте мої роботи. У майбутньому прагну мати майстерню з виготовлення аксесуарів. А нині збираю партії з 50 замовлень і відправляю в Україну. Потім сестра надсилає за адресами. Коли повернуся в Україну, з логістикою буде легше. Замовлення допомагають ще й тим, що я відновлююся психологічно й розвиваюсь у своїй справі.